Як безпліддя сприяло зміцненню мого свідчення щодо Проголошення про сім’ю
Мати дітей ніколи не було для мене великим пріоритетом, але коли раптом я постала перед ймовірною реальністю того, що взагалі не зможу мати дітей, моє серце повністю змінилося.
Я приєдналася до Церкви у віці 16 років, а в 17, всупереч усьому, вирушила з Англії до Америки, щоб втекти від бідності. Я була зовсім самотня і налякана, але налаштована рішуче. У мене був один план: стати багатою і знаменитою. За кілька років до цього я подивилася документальний фільм про сиротинці в Румунії, який глибоко вплинув на моє юне, палке серце. У дитинстві я пережила травму, тому поставила за мету заробити достатньо грошей на фінансування дитячого будинку та по-справжньому змінити світ.
Тоді я не здогадувалася, які зміни стануться в моєму житті. Я вийшла заміж у 25 років, і невдовзі мій чоловік приєднався до Церкви. На той момент мені вдалося досягти певного успіху, але я все ще чекала на справжній “успіх” (або принаймні на те, що я вважала успіхом на той час: славу і багатство). Я прагнула зробити щось величне. Досить дивним було те, що попри небажання завагітніти у мене було сильне відчуття, що нам не слід ніяк перешкоджати вагітності. Як виявилося, мої почуття мене не підвели, бо десь через рік я так і не завагітніла.
Проблема безпліддя
Зростаючи, я завжди любила дітей, незважаючи на те, що в моїх планах було мати не більше одного-двох дітей у віддаленому майбутньому. Мені здавалося, що я буду не надто засмучена, якщо взагалі не зможу мати дітей, але коли раптом це справді стало ймовірною реальністю, я відчула спустошення.
Протягом наступних двох років я стала злою, обуреною і зневіреною. За іронією, документ “Сім’я: Проголошення світові” з’явився приблизно в той самий час, коли я вийшла заміж, і його послання все більше ранило мої почуття, бо я відчувала, що не в змозі виконати свій обов’язок мати дітей. Коли ми з чоловіком відвідували лікарів, вони не могли з’ясувати жодної причини безпліддя. Це здавалося дуже несправедливим. Я міркувала про те, чому Бог дозволив це. Я мало тоді розуміла, що моє серце зазнає змін. Я завжди була гіперзосереджена на успіху, але зараз, уперше в житті, моє серце хотіло дитинку більше, ніж чогось іншого.
З плином часу я почувалася все більш забутою, зневіреною, самотньою, … полишеною Богом. Я “наклеїла” собі веселу усмішку, але ніхто не розумів, що доводилося переживати нам з чоловіком. Одного разу у мене відбулася розмова з бабусею мого чоловіка, яка була дуже мудрою і духовною. Коли я поділилася з нею своїми почуттями, вона сказала: “Знаєш, є багато інших способів бути матір’ю”. Я відчула, як її слова проникли мені в саме серце. Це мене упокорило. Я знала, що це була відповідь від Небесного Батька. Я була зосереджена лише на тому, щоб мати дитину, народивши її. Проблиск надії з’явився, коли ми почали розглядати інші варіанти. Ми стали прийомними батьками.
Побачити руку Господа у своєму житті
Невдовзі у нас з’явився перший прийомний малюк, Бенджамін. Мій зв’язок з ним був дуже сильним, але щось підказувало мені, що він не буде з нами вічно. Моє серце розривалося від думки, що він полишить нас. І я відчайдушно хотіла дитину, яка б залишилася зі мною. У той час Церковна служба у справах сім’ї допомагала подружнім парам з усиновленням, тому я пішла до свого єпископа, щоб отримати потрібну інформацію. Наступного тижня мені подзвонила соціальна працівниця, яка шукала сімʼю для немовляти для опікунства або всиновлення. Як я була рада це почути! Незважаючи на ймовірність відхилень у розвитку дитини, ми відчули, що рука Господа спрямовує нас, і ми мали віру дати хід цій справі. Я не буду обманювати---мені було страшно. Але були відчуття, що це правильно, і того ж вечора малюка Деніела привезли в наш дім.
Через кілька днів він тяжко захворів, його забрали в лікарню і в нього було тільки 50 відсотків шансів залишитися живим. Упродовж 11 днів я сиділа біля його ліжечка, то молячись, то плачучи над ним. Жодного разу я не виходила з лікарні. Коли рідні батьки Деніела прийшли провідати його (процес усиновлення був ще не завершений), я була біля нього і виглядала як примара! Але здавалося, що вони були чужими і не виявили жодних емоцій, побачивши його.
Це був момент прозріння для мене. Я усвідомила тоді, що була справжньою матір’ю Деніела! Не важливо, що не я народила його---він був призначений стати моїм. За ті 11 днів я багато чого дізналася про материнство. Я була готова все зробити для нього.
Деніел вижив. Бенджамін повернувся у свою рідну сім’ю. Але Господь залишався поруч з нами. Відтоді ми всиновили ще шістьох дітей і дивовижним чином народили двох власних. Я могла б свідчити з дахів будинків про чудеса, свідком яких я стала у своєму житті. Я маю дуже сильне свідчення, що Небесний Батько виконує обіцяння стосовно бажаних нами благословень, але це може відбуватися не так, як ми спочатку собі уявляємо, або не тоді, коли очікуємо їх (див. 2 Нефій 10:17; Алма 37:17).
Для всіх нас є місце у Його плані
Часом буває нелегко мати дев’ятьох дітей. Це---беззупинне прання, різні особистості і те, що кожна дитина приходить зі своїми проблемами. Але я знаю, що всі вони були послані небесами. Якщо чесно, я відчуваю, ніби моя мрія змінити світ і мати свій дитячий будинок зрештою здійснилася!
Випробування через безпліддя стало для мене джерелом найбільших благословень. Я відчуваю, що мала справді упокоритися, щоб бути спроможною підкоритися Божій волі, а не моїй власній. Я пережила цю “могутню зміну серця” (див. Алма 5:13). І впродовж цього процесу впокорення Він скеровував мене. Він благословив мене снами, видіннями і чудесами, які привели мене до кожної дитини. У Нього завжди був для мене план! Навіть коли я почувалася забутою, Він був поруч.
Безпліддя може викликати відчуття темряви і самотності. Я згадую ті дні, коли було важко йти до церкви без дітей, коли Проголошення про сім’ю глибоко ранило душу. Тоді я не бачила того, що бачу зараз. Важливі слова з Проголошення завжди мали відношення до мене. Незалежно від наших обставин кожен з нас дійсно має місце у вічному плані Небесного Батька.