Як я відновлювала своє життя після розлучення

Коли мене залишив чоловік, я стала матір’ю-одиначкою з 10-ма дітьми, які дивилися на мене, бажаючи отримати відповіді.

Три з половиною роки тому 29 років мого храмового шлюбу закінчилися розлученням. Моє життя до того часу було зосереджене на Церкві, чоловікові та дітях---восьмеро з яких усе ще жили вдома---і двох онуках. Після розлучення моє життя змінилося настільки, що я і уявити не могла.

Я стала матір’ю-одиначкою, що намагається піклуватися про потреби п’ятьох хлопців, які активно займаються спортом, дочки-підлітка й двох дорослих дітей, які вже працювали, але все ще навчалися. У перші місяці після нашого розлучення я відчувала самотність, розчарування і часто бувала в депресії. Я просто була приголомшена всіма завданнями і обов’язками, які на мене навалилися. А як вплине моє розлучення на дітей? Чи будуть вони все ще вірити у шлюб? Чи зможемо ми коли-небудь знову стати “вічною” сім’єю?

Моє життя матері-одиначки ставило переді мною багато викликів, і я навчилася робити те, чого ніколи не робила раніше. Мої діти також навчилися брати на себе більшу відповідальність, і бувало так, що мені хотілося б, аби їм не потрібно було цього робити. Серед іншого ми навчилися лагодити систему дощування, шафи та сантехніку. Одного дня, склавши перелік усього, що потрібно було полагодити в моєму домі, я просто сіла і заплакала. У мене не було грошей на ремонт, і я не вміла лагодити речі сама.

І хоча життя матері-одиначки було важким, я зрозуміла, що Небесний Батько не сподівається, що я все робитиму самотужки. Я навчилася більше покладатися на Нього і відчула втішення і підтримку. Цьому сприяли віддане життя за євангелією, підтримка членів приходу і бажання бачити хороше в моєму житті.

Встановлення мого євангельського фундаменту

Залишатися активною. Оскільки у мене з’явилися додаткові обов’язки, я все більше відчувала необхідність обмірковувати, наскільки віддано живу за євангелією. Відразу ж я прийняла мабуть одне з найважливіших рішень: я залишатимуся активною у Церкві й буду ходити на заходи приходу, навіть якщо мені доведеться йти самій або почуватися незручно через те, що я беру участь одна. Хоча я була самотня, це рішення допомогло мені постійно почувати себе частиною більшої сім’ї---приходської.

Читати Писання. Хоча я читала Книгу Мормона все своє життя, після розлучення я читала її щоденно. Писання набули для мене нового сенсу. Вони мене втішають і спрямовують. Вони наближають мене до Небесного Батька. Вони дають мені відповіді.

Одного вечора, після заходу, присвяченого стосункам між людьми, я повернулася додому пригнічена. Мені було неприємно думати про себе як про розлучену жінку. Помолившись, я взяла Книгу Мормона і перший же вірш, який я прочитала, був таким: “ А тепер, … побачивши, що наш Бог милосердний дав нам такі великі знання щодо цього, памʼятаймо Його … і не опускаймо голови наші, бо ми не знехтувані” (2 Нефій 10:20). Я читала далі, а Святий Дух навчав особисто мене. Я відчула, що послання, адресоване мені, було таким: усе в моєму житті тепер по-іншому, але я буду мати провід, і Господь про мене пам’ятає.

Я знову відчула, що Господь знає про мене і мою ситуацію, і я відчула Його любов. Мені не потрібно опускати голову від сорому через те, що я розлучена. Так, дещо змінилося в моєму житті, але вічні принципи залишаються незмінними. Якщо я не віддалюся від Небесного Батька, усі обіцяні благословення можуть, як і раніше, бути моїми. Я вдячна, що того вечора відкрила Писання.

Дотримуватися заповідей. Дохід нашої сім’ї значно зменшився під час процесу розлучення, і у нас були фінансові труднощі. Я постала перед дилемою: платити десятину чи ні, оскільки зрозуміло, що у мене немає достатньо грошей, щоб прогодувати свою велику сім’ю, піклуватися про неї та зробити необхідний ремонт у домі. Я звернулася за порадою до провідників священства і отримала для себе відповідь. Я вирішила, що буду платити повну десятину. Я вірю, що сам по собі цей вияв віри відкрив небесні отвори, бо на нашу сім’ю пролилося багато благословень. Хоча я була глибоко вдячна за допомогу інших людей, я також помітила, що мені важко розвивати смирення і великодушність, оскільки моя сім’я раніше ніколи не потребувала допомоги. Після першого відвідування комори єпископа я розплакалася, але звернулася до Господа, щоб Він допоміг мені навчатися з цього досвіду. Хоча мені було нелегко подолати гординю, я багато чого зрозуміла про любов і про мету програми благополуччя. І хоча ми більше не потребуємо матеріальної допомоги, я вдячна за той досвід.

Прийняти покликання. Саме перед тим як ми подали заяву на розлучення, було реорганізовано президентство нашого Товариства допомоги і мене покликали секретарем. Наша нова президент пізніше сказала мені, що моє ім’я спало їй на думку, коли вона розмірковувала у храмі. Озираючись назад, я бачу, що Небесний Батько все влаштував таким чином, аби я отримала сповнену любові допомогу, відчула доброту і турботу своїх сестер у президентстві в ті напружені дні під час і після розлучення.

У своєму служінні в Товаристві допомоги мені необхідно було готувати бюлетені й кілька місячних звітів. Я почала оволодівати навичками користування комп’ютером. У процесі виконання своїх обов’язків я час від часу вела збори і помітила, що мої навички провідника також удосконалилися. Зросла моя впевненість у собі. Коли, після того як багато років я не працювала за фахом, мені знову довелося працювати медсестрою, я зрозуміла, що ця робота вимагає навичок користування комп’ютером. Тож я була вдячна за все, чого навчилася у своєму покликанні. Завдяки вдосконаленим навичкам я почувалася більш упевнено на роботі.

Зближення з моєю приходською сім’єю

Радитися з єпископом. Я навчилася цінувати поради єпископа. Він багато разів допомагав мені приймати мудрі рішення. Він часто цікавився, як ведеться нашій сім’ї, і робив усе можливе, аби про мене і про мою сім’ю добре дбали. Він був моєю підтримкою як у земних, так і духовних справах.

Одного дня єпископ запросив мене до свого кабінету й ми поговорили про кожного з моїх дітей, зупиняючись на кожному окремо, щоб дізнатися, як у них ідуть справи. Ми склали план, аби бути впевненими, що кожен з моїх хлопців отримував підтримку від провідників своїх кворумів і допоміжних організацій. Він також обговорив мою фінансову ситуацію і зробив усе можливе, щоб у нашому домі була їжа, а коли наставало Різдво, він знову прослідкував, щоб у нас було щось під ялинкою.

Він не лише допомагав моїм дітям, але і давав мені благословення священства й допомагав освоїтися зі своєю новою роллю незаміжньої сестри. Як мене втішало те, що я маю його підтримку.

Покладатися на домашніх учителів. Коли брата Марка і його синів покликали бути домашніми вчителями для нашої сім’ї, він висловив своє бажання служити моїй сім’ї. З часом я почала розуміти глибину його відданості. Він часто заходив до нас і розпитував, як минув тиждень. Він став другом кожній моїй дитині й не забував про їхні дні народження. Він надавав їм благословення священства перед початком кожного шкільного року. Він кожного місяця радився зі мною про те, який урок підготувати, а потім, перш ніж піти від нас, він запрошував нас помолитися на колінах разом з ним і його синами. Я була вдячна за цих вірних домашніх учителів, які надавали моїй сім’ї підтримку з боку священства.

Іноді я починала панікувати й думати, що нам слід переїхати з нашого дому, бо утримувати його було надто дорого, хоча ми разом з дітьми вирішили, і носії священства нас у цьому підтримали, що нам на краще буде залишатися в цьому домі й продовжувати жити в оточенні друзів і нашої приходської сім’ї. У такі хвилини мій домашній учитель нагадував мені про причини, з яких ми вирішили залишитися; потім, принаймні раз на рік, він домовлявся з кількома братами, щоб вони приходили в наш будинок і робили необхідний ремонт, прибирали подвір’я, лагодили розбризкувачі, фарбували й допомагали нам дбати про свій дім.

Вдячність сестрам з мого приходу. Протягом перших двох років після розлучення я відчувала любов і підтримку моїх подруг з президентства Товариства допомоги. Вони плакали зі мною, сміялися разом зі мною, і наші стосунки були тісними. Завдяки своєму покликанню я знала про потреби сестер у приході, і коли я служила їм, це допомагало мені дивитися в перспективу та відчувати зцілення у власному серці.

Інші благословення. Мої подруги з президентства непокоїлися, як пройде мій перший День святого Валентина без чоловіка. Вони надіслали гарно упакований подарунок, який чекав на мене, коли я повернулася додому з роботи. Іншого разу вони допомогли мені відчути себе “королевою дня”. Мене попросили прийти на ранкові збори. Коли я прийшла, одна сестра чекала на мене, щоб зробити манікюр. Дві подруги прийшли зробити мені зачіску. Потім мені сказали, що ми йдемо на ланч і за покупками. Вони купили мені новий одяг, перший з того часу як я розлучилася. Моє серце переповнювалося вдячністю, і я відчувала любов Спасителя у діях тих сестер.

У пошуках радості

Оточити себе красою. У 13-му уложенні віри сказано, що ми прагнемо всього чудового. Музика завжди мала великий вплив на наш дім, особливо після розлучення. Я почувала себе ближче до Небесного Батька та Ісуса Христа, просто слухаючи священну музику. Я читала хороші книги й ходила на хороші вистави. Іноді я ходила в кіно або грала собі, і я помітила, що добре проводжу час, навіть коли залишаюся на самоті. Бувало так, що мене супроводжувала подруга або хтось із сім’ї.

Нові друзі. Оскільки я щойно й сама стала однією із самотніх сестер, то дізналася, що в моєму приході є дві овдовілі сестри і ще три, які нещодавно розлучилися. Ми швидко подружилися. Ми часто збиралися, зазвичай по п’ятницях увечері. Спільно проведений час допоміг нам зблизитися. Ми підтримуємо і підбадьорюємо одна одну. Нам весело разом. Одна сестра у приході, яка працює психологом, час від часу приходить на наші зустрічі й допомагає зрозуміти наші почуття й справлятися з нашими труднощами. Ми шукаємо позитив у складних обставинах кожної сестри. І кожна з нас час від часу каже, що наші труднощі вивели нас на новий рівень духовної близькості з нашим Небесним Батьком. Хоча ми свідомо не погодилися б мати такі нелегкі обставини у нашому житті, ми розуміємо благословення, які пролилися в наше життя завдяки їм.

Відвідувати храм. Храм---це місце добра і краси, і я знаю, що я там бажана. Хоча відвідування храму може приносити болісні спогади про порушені завіти, мене втішає знання, що всі обіцяні благословення храму згодом будуть моїми знову і що я виконую свою частину, аби залишатися вірною і відданою. Я розумію, що я і мої діти, які народилися у завіті, залишаємося спадкоємцями усіх благословень завітного народу. Завдяки цьому чудовому запевненню я навчилася відчувати мир і радість під час перебування у храмі.

Відчувати радість. Метт, мій наймолодший син, і я народилися в один день. Йому виповнилося 8 років, а мені---50. Метт хотів, щоб його брат охристив його в наш день народження, тож наш домашній учитель навчав мого сина, як виконувати той обряд, і потім прийшов на службу хрищення. Після хрищення найстарший у сім’ї брат Метта, який уже одружений, конфірмував його.

Під час цієї служби всі мої 10 дітей разом зі своїми подружжями й двома онуками встали і заспівали пісню “Може сім’я святих жити вічно”. То був момент, який я завжди пам’ятатиму. Моє серце сповнилося почуттям вдячності за євангелію і за щедрість духовних благословень, які пролилися на мене, надаючи допомогу, підтримку і скерування. Коли я дивилася на свою прекрасну сім’ю і слухала слова, які вони співали, я знала без жодних сумнівів, що ми залишалися “вічною” сім’єю.