Зберігати віру в похилому віці
У належному одязі
Автор живе в шт. Каліфорнія, США.
Цього разу настала наша черга попіклуватися про те, щоб вона була належно одягнута.
Ще коли ми були зовсім маленькими, наша мама завжди стежила, щоб ми були належно одягнуті для кожної нагоди. Оскільки у неї було п’ять дочок, це вимагало певних зусиль. Якщо ми одягали штани, а необхідно було бути в сукні, вона змушувала нас переодягатися. Коли у однієї з нас був новий одяг і нам не хотілося поверх нього надівати куртку, хоча на вулиці було холодно, вона наполягала, щоб усі ми були в куртках. Вона завжди належно одягалася і стежила, щоб ми також це робили.
Мама все життя навчала нас не лише, як одягатися, але і як жити. Вона ділилася думками про радість євангелії та своїм свідченням про важливість храму. Вона завжди чітко висловлювала сподівання, що і кожна з нас зрозуміє важливість храмових обрядів для нашого вічного щастя.
Потім настав день, коли ми мали зійтися, щоб одягнути маму для її похорону. Вона перейшла з цього світу в наступний після того, як навчила нас усьому, що змогла, впродовж даного їй часу. Тепер ми мали можливість виявити їй свою відданість, свою вдячність за принципи, які вона закарбувала в нашому серці.
Цього разу ми повинні були зробити все можливе, аби вона була одягнена належним чином.
Коли ми увійшли до кімнати, в якій мали одягати маму для похорону, її мертве тіло здавалося пустим. З нього пішла теплота духу. Відчувалася лише порожнеча смерті. Ми, її дочки і кілька її онучок, стали навколо неї. Ми хотіли вшанувати життя цієї величної жінки. Ми хотіли виявити їй—уже востаннє—свою вдячність за благословення, яким вона стала у нашому житті.
Нас було шестеро: її дочки Лія, Хезер, Гейлін, Лорі, Мелінда і її невістка Адріана. Усі ми вшістьох стали навколо мами тісним колом. А наші дочки утворили друге коло навколо нас. Ці два кола нагадали мені про кола любові, які вона створила своїм життям. Завдяки її впливові та праведному вибору її нащадків благословення храмових завітів розходилися, як кола на воді, впливаючи на наступні покоління і розширюючи вплив благословень завітів священства.
Дочки готували її до похорону. Ми акуратно покрили її холодне тіло теплом храмового вбрання й мантії. Кожну стрічку акуратно зав’язали, взули в туфлі, переконалися, що все одягнуто правильно. Останнє, що залишалося—зав’язати бант. Коли ми це зробили, переконавшись, що зав’язали його якнайкраще, кожній на думку прийшов один і той самий спогад—вона зав’язувала такий бант кожній з нас під час першого відвідування храму. Коли ми востаннє зав’язували той бант на мамі, то символічно повертали їй, відчуваючи вічну вдячність, дар храмових благословень.
Дивлячись на неї, кожна з нас сповнювалася теплом. І крижаний холод смерті вже не відчувався біля неї. Мама дуже гарно виглядала. Було легко уявити її на небесах в оточенні тих, кого вона любила, сповненою бажанням повернутися до Небесного Батька.
Коли я вийшла з кімнати, мені спало на думку, що зараз у моєму житті настав час, коли я змогла попіклуватися про свою маму. Вона витерпіла до кінця. Вона зберегла віру в похилому віці й благословляла своїм прикладом нащадків. Я сподівалася і молилася, щоб і сама колись змогла це зробити й залишити подібний спадок моїм донькам та онучкам.