“Вдячна, що повертаю їх додому”, Ліягона, квіт., 2024.
Портрети віри
Вдячна, що повертаю їх додому
Повернення мого батька після Другої світової війни допомогло мені бути вдячною за диво сімейно-історичної роботи після того, як я приєдналася до Церкви.
Вгорі: авторка з онуком Джорданом Стенфордом і дочкою Марі-Лоре Стенфорд.
Фотографії люб’язно надані авторкою
У 1939 році Париж, Франція, був похмурим місцем. Відступ наших солдат уже почався, і парижани масово залишали місто. Влітку 1940 року Німеччина окупувала Францію.
Мого батька забрали на примусові роботи й послали в Німеччину працювати на заводі. Ми з мамою залишалися разом, шукаючи підробітків, аби зводити кінці з кінцями в ті важкі роки окупації.
Одного дня влітку 1944 року, повертаючись додому на велосипеді повз площу Згоди, я потрапила в епіцентр бою. Німецькі танки заполонили площу. Скрізь запанував безлад, з усіх боків стріляли, навіть з дахів. Німецький солдат схопив мене за руку і штовхнув за свій танк, врятувавши мені життя.
Після того швидко почалися зміни. Невдовзі увійшла армія союзників і звільнила Париж. Франція святкувала, але ми з мамою не могли долучитися до загальної хвилі радості. Ми нічого не чули про батька. Французькі полонені повільно поверталися, але ми не знали, як склалася доля тих, хто працював на німецьких заводах.
Одного разу вночі, без жодного попередження, прийшов батько — виснажений і неголений. Він розповів про дивовижну втечу з Німеччини і свою подорож: пішки, на велосипеді й потягом через Угорщину й Чехословаччину.
Наша сім’я знову була разом, і наша радість була повною.
Жизель в юності.
Незаперечні відповіді
Через кілька років вічна важливість наявності й возз’єднання нашої сім’ї стала мені зрозумілою після того, як я прийняла вчення двох молодих чоловіків, які постукали в двері шоколадної фабрики мого чоловіка. Вони сказали, що є місіонерами Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів.
Мій чоловік Жерар домовився про зустріч з ними у нас вдома після роботи, але забув мені про це сказати. Коли я побачила, що прийшли ці двоє юнаків, я запросила їх у вітальню, де вони чекали на Жерара. Я не була з ними дуже привітною.
Я була релігійною, але моя віра не вимагала від мене багато. В моєму житті все було добре, і в мене не було потреби навчатися чи ставити запитання. Думка про наявні сумніви в моїй вірі турбувала мене, але я не була достатньо сміливою, щоб змінити свою релігію.
Довгий час Жерар ходив до церкви без мене. Маленька філія, яку він відвідував, проводила збори в трейлері, поки будувався перший у Франції дім зборів. Жерар навіть допомагав копати траншею під фундамент.
Він приходив щасливий і намагався приховувати від мене свої почуття. Нарешті я почала слухати місіонерські бесіди, ставлячи запитання переважно для того щоб збентежити тих двох місіонерів. З великим терпінням і абсолютно чесно вони зізнавалися, що не знали відповіді на певні аспекти доктрини, казали, що дослідять певні матеріали, аби відповісти на мої запитання, і наступного тижня поверталися із незаперечними відповідями.
Коли приїжджий парафіяльний священник дізнався, що ми приймаємо місіонерів, він спробував викрити вчення Церкви як фальшиве. Утім його зусилля мали протилежні наслідки. Хоча він і намагався змалювати членів Церкви найтемнішими фарбами, я вирішила прийняти принципи, яких навчали місіонери, і охриститися.
Жерар давно був готовий до хрищення, але не хотів христитися без мене. У травні 1964 року місіонери встановили переносний полотняний басейн посеред вітальні їхньої квартири, і наповнили його з труби, що йде від раковини. Там були всі наші церковні друзі. Я була настільки схвильована, що боялася, аби через мої сльози басейн не переповнився!
Жизель зі своїм чоловіком Жераром та їхніми двома доньками в Бернському Швейцарському храмі.
Об’єднані навічно
Через рік в Бернському Швейцарському храмі ми з чоловіком були запечатані одне з одним, а потім наші доньки були запечатані до нас. Перебуваючи там, ми виконували храмову роботу за наших предків. Мені подобається те, чого Церква навчає про сімейну історію та про запечатування й збирання Ізраїля. Мені подобається акцент на об’єднанні сімей.
Жизель з дочками Марі-Лоре Стенфорд та Ізабель Горн.
У той час було нелегко виконувати сімейно-історичну роботу у Франції, але я відчувала натхнення виконувати її. Тоді не існувало оцифрованих записів, тож я часто їздила в містечко, де жили мої предки, і замовляла метричні книги. Мене наповнювало таке особливе почуття, коли я тримала документи, написані смиренними людьми, які були присутні під час народження, шлюбу і смерті когось із моїх предків.
“Мені подобається те, чого Церква навчає про сімейну історію та про запечатування й збирання Ізраїля”.
Зараз я маю певні обмеження через вік, але я така вдячна, що можу продовжувати виконувати роботу для своїх предків за допомогою FamilySearch — індексувати й знаходити нові імена. Завдяки доступним для нас засобам я проіндексувала понад 35 000 імен і знайшла понад 5 000 імен, щоб піти з ними до храму.
Радість, яку ми знаходимо в євангелії, є повною, коли ми можемо насолоджуватися нею зі своїми сім’ями. Я вдячна за можливість об’єднувати їх — повертати їх до вічного додому.