“Хто помер?”, Ліягона, квіт. 2024.
Голоси святих останніх днів
Хто помер?
Я приймав причастя сотні разів. Чому я не помічав того чудового символізму?
Ілюстрація Девіда Гріна
Будучи місіонерами приходу, ми з дружиною товаришували з молодим подружжям. Ми любили їх і їхніх дітей. Згодом вони прийняли наше запрошення прийти до церкви.
Однак, коли недільного ранку ми приїхали, щоб підвезти їх, вони вибачилися, бо не були готові. Утім їхній шестирічний син благав батьків, щоб дозволили йому піти до церкви. Тож з їхнього дозволу він одягнувся і поїхав з нами.
Оскільки ми спізнилися, то непомітно сіли в кінці каплиці. Раптом я відчув дотик і повернувся до Кітона, який ухопився за мій піджак. Збуджений, не зводячи очей з того, що було в протилежному кінці каплиці, він запитав: “Хто помер?”
“Що?” — сказав я, помітивши, куди він дивиться. “Ніхто не помер”.
Розмірковуючи над запитанням Кітона, я поглянув на причасний стіл. Хлопчику, який не мав досвіду відвідування церкви, було легко уявити, що під скатертиною, яка покриває причасні хліб і воду, лежить тіло. А потім мене пронизала думка: хтось дійсно помер. Символи причастя, які уособлюють тіло Ісуса Христа, були тут, перед нами. Чому я, хто має великий досвід у Церкві, ніколи не помічав цього чудового символізму?
Я подякував Кітону за це запитання і пояснив, що причасною скатертиною накривають хліб і воду, і що вони означають для нас. Його просте запитання нагадало мені, що Спаситель дійсно помер, аби ми жили.
З того дня запитання Кітона продовжує відлунювати в моїй душі. Воно допомагає мені більше зосереджуватися на Спасителі, коли я бачу причасний стіл. Символи причастя набрали більшої сили, і їхнє значення залишається зі мною довше впродовж тижня. Я буду вічно вдячний Кітону за його щире запитання.
Старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, сказав: “Об’єднуючись в усьому світі кожного тижня у справі, яка, як ми сподіваємося, дедалі більше допомагає нам у священному визнанні величного спокутного дару Христа всьому людству, давайте приносити на причасний олтар свої сльози, щоб оплакувати “біль, муки Христа”. І тоді, розмірковуючи, молячись і поновлюючи свої завіти, давайте брати з тієї священної миті “більш сили й снаги, … щоб перемогти” [“Дай святості більше”, Гімни, № 66]”1.