Розділ 5
“Милосердя ніколи не минає”
Коли сестра Еммелін Б. Уеллс у 1910 році була покликана служити п’ятим генеральним президентом Товариства допомоги, вона була підготовлена до цієї відповідальності. Вона брала участь у переселенні до Долини Солоного озера, працювала пліч-о-пліч із сестрами, які залишалися вірними свідченню про євангелію Ісуса Христа і які розуміли фундаментальні принципи Товариства допомоги. Вона з 1888 по 1910 рік служила секретарем у двох генеральних президентів Товариства допомоги—Зіни Д. Х. Янг та Бетшеби В. Сміт.
Маючи свідчення про те, що Товариство допомоги було організоване за одкровенням, сестра Уеллс та її радники Кларисса С. Уільямс і Джулін Л. Сміт віддано зберігали принципи, на яких це Товариство було засновано. У жовтні 1913 року ними було сказано:
“Ми проголошуємо, що наша мета—і далі носити назву, дану нам від початку, і мати той же дух і ту ж ціль нашої великої організації, які вона мала від початку, твердо дотримуючись натхненних учень пророка Джозефа Сміта, коли він відкрив план, за яким жінки через покликання священством уповноважувалися об’єднатися у відповідні організації для того, щоб служити хворим, допомагати нужденним, втішати літніх, турбуватися про самотніх та захищати сиріт”1.
Розуміння цієї мети за кілька місяців до цього підказало сестрі Уеллс та її радникам ввести гасло, яке б стало постійним нагадуванням про основоположні принципи цієї організації та її натхненне походження. Вони вибрали слова, близькі до проголошення з Писань: “Милосердя ніколи не минає”2. Ці чотири слова відображали завдання, яке пророк Джозеф Сміт дав сестрам з Товариства допомоги: “допомагати бідним” і “спасати душі”3.
У минулому жінки-піонери виявляли милосердя до тих ближніх, які були поряд. Тепер же сестри з Товариства допомоги мали організовувати себе для виявлення милосердя, цієї “чистої любові Христа”4, також і до ближніх по всьому світу.
Сестра Уеллс та її радники ввели це гасло в час відносного миру і процвітання. Їм мало було відомо, що події наступних років перевірять їхнє гасло на ділі.
Мирно жити у часи війни
У 1914 році в Європі вибухнула війна. Під час цієї війни, яка закінчилася в листопаді 1918 року і стала називатися Першою світовою війною, у конфлікт було втягнуто багато країн. Упродовж цього періоду, коли лють і нетерпимість могли зашкодити милосердним почуттям, які очікувалися від сестер Товариства допомоги, сестра Еммелін Б. Уеллс та її радники звернулися до всіх жінок у Церкві з таким посланням:
“Служіть своїм чоловікам та дітям в дусі любові й терпіння; оберігайте своїх малолітніх дітей; не дозволяйте їм заразитися духом нетерпимості або ненависті до якоїсь країни чи якогось народу; слідкуйте, щоб вони не брали в руки вогнепальну зброю; не дозволяйте їм ні гратися у війну, ні розважатися тим, що вони будуть імітувати смерть у бою; прищеплюйте їм почуття вірності своїй країні та прапору, однак допомагайте їм відчути, що вони—воїни небесні і якщо їм доведеться взятися за зброю, щоб захистити свободу, країну і домівку, нехай вони зроблять це без злоби чи люті. … Навчайте мирним речам царства [і] турбуйтеся про нужденних старанніше, ніж будь-коли раніше”5.
У цьому зверненні сестра Уеллс закликала сестер виявляти своє милосердя на ділі, як цього навчав 70 років до цього пророк Джозеф Сміт. Вона заохочувала їх бути терпеливими до своїх рідних і добрими до ближніх—у тому числі й до ворогів—і служити тим, хто у нужді. Сестри з Товариства допомоги дослухалися до цієї поради. Вони прагнули мати в собі цю чисту любов Христа і ділитися нею; вони знали, що ця любов ніколи у них не мине6. Ця любов підтримувала їх і в часи війни, і в часи миру.
Під час Другої світової війни Товариство допомоги у Сполучених Штатах широко співпрацювало з громадськими організаціями, наприклад, Національною Радою Оборони та Американським національним товариством Червоного Хреста. Сестри разом з громадськими організаціями брали участь у виробництві і збереженні продуктів харчування, збиранні коштів, покращенні санітарних умов, роботі задля благополуччя дітей та в іншому служінні. Вони ефективно й енергійно співпрацювали у цих напрямках громадської роботи. Однак їхній пророк нагадував їм, що вони ніколи не повинні забувати про божественне походження Товариства допомоги.
Джозеф Ф. Сміт
Президент Джозеф Ф. Сміт, шостий Президент Церкви, сказав, що в той час, як інші організації “створено чоловіками або жінками”, Товариство допомоги “Бог створив, уповноважив, установив і висвятив, щоб його члени служили справі спасіння душ жінок і чоловіків”. Він не хотів “побачити час, коли наше Товариство допомоги буде наслідувати інші організації чи об’єднуватися з ними і буде втрачати свою ідентичність, змішуючись з цими створеними жінками організаціями, які відходять у минуле. … Вам,—сказав він сестрам з Товариства допомоги,—вести світ і особливо жінок світу у всьому, що варте похвали, у всьому, що є від Бога, у всьому, що надихає і що очищує дітей людських. Вам—бути головою, а не хвостом”7. Сестра Еммелін Б. Уеллс поділяла його погляд. Вона направляла Товариство допомоги у його співпраці з іншими організаціями, але вона також допомагала Товариству залишатися вірним його відмінній меті і божественній природі.
Крім співпраці з іншими організаціями, сестри з Товариства допомоги багато чого робили самі і разом зі своїми приходами допомагали нужденним речами та збирали для них кошти. Дехто із сестер шив одяг, фартухи, дитячий одяг, ковдри, а також в’язали шапки й килимки і продавали ці свої вироби. Інші вирощували й продавали худобу та овець.
Сестра з Туоле, Юта, дізналася, що виготовлена нею ковдра допомогла під час війни одній сім’ї в Англії. Ця сестра з Товариства допомоги пошила цю ковдру в 1906 році, засунула в неї записку та й відправила в Сан-Франциско, Каліфорнія, щоб допомогти постраждалим від жахливого землетрусу. Через одинадцять років цю ковдру передали в Червоний Хрест і відправили у Великобританію. Коли жінка в Англії, яка отримала цю ковдру, знайшла записку, вона особисто написала вдячного листа, в якому було сказано, що ця ковдра “була для неї як знахідка”, коли вона втратила на фронті свого чоловіка. Залишившись з вісьмома дітьми і не маючи можливості працювати, ця вдова “робила все, що тільки могла, аби утримувати сім’ю”8.
Багато англійських сестер добровільно б шили та в’язали щось із одягу для солдатів, але у них не було грошей, щоб купити все необхідне для цього. Щоб допомогти їм, Товариства допомоги в Америці та Канаді з готовністю зробили внески у резервний фонд. Вони послали гроші кожній філії у Великобританії, щоб англійські сестри могли купити тканину для пошиття простирадл, наволочок та одягу.
Коли у 1918 році Товариство допомоги продало свою пшеницю уряду Сполучених Штатів (див. розділ 4), сестра Уеллс зауважила: “Усі ці роки у нас не було особливої потреби брати зерно, що зберігалося для призначеної мети, але коли темна хмара нависає над світом, як оце вона нависла тепер, ми можемо побачити пророчу мудрість Президента Янга в тому, що він закликав сестер збирати зерно про запас на час, коли воно буде потрібне”9.
Продаж зерна став чимось більшим, ніж просто забезпеченням їжі для голодних. Сестра Кларисса С. Уільямс, яка служила у президентстві одним з радників сестри Уеллс, порекомендувала Товариству допомоги покласти кошти, отримані від продажу зерна, на основний рахунок і користуватися процентами, щоб фінансувати роботу з поліпшення охорони здоров’я жінок і дітей. Пізніше, коли сестра Уільямс служила шостим генеральним президентом Товариства допомоги, вона наглядала за тим, щоб ці фонди використовувалися для таких цілей.
Зміцнення людей і сімей
Наприкінці Першої світової війни багато сімей та людей перебували в нужді—фінансово, фізично, емоційно та духовно. Щоб задовольнити ці потреби, Товариство допомоги заснувало в 1919 році, за повної підтримки Президента Гебера Дж. Гранта, сьомого Президента Церкви, Relief Society Social Service Department (Службу соціального служіння Товариства допомоги). Сестра Емі Браун Лайман, яка з часом стала восьмим генеральним президентом Товариства допомоги, служила директором цієї служби. Завдяки Social Service Department Товариство допомоги співпрацювало з приходами та колами у такій роботі, як надання допомоги нужденним жінкам і дівчатам у пошуках роботи і у справі всиновлення дітей. Однак основною метою цієї служби було проводити практичне навчання сімей. Сестра Лайман сказала, що Relief Society Social Service Department була не “установою, що надає допомогу”, а “установою служіння”, наголошуючи на тому, що “вивчення сімейних обставин, складання планів і бюджетів, організація надання допомоги там, де її потребують сім’ї СОД,—ось про що турбуються і чого навчають її працівники”10.
Маючи перед собою таку мету, Служба соціального служіння (Social Service Department) розробила шеститижневу програму навчання, націлену на благополуччя сім’ї. Представники від колів проходили цей курс навчання, а потім поверталися у свої приходи та громади і там навчали за цією програмою. Було навчено більше 4000 жінок.
Починаючи з 1902 року, генеральне президентство Товариства допомоги фінансувало програму навчання медсестер. У 1920 році професійне навчання для медсестер стало дорожчим, тому Товариство допомоги започаткувало навчальну програму для помічниць медсестер. Це був однорічний курс, навчання за яким розпочалося при лікарні СОД у Солт-Лейк-Сіті, Юта, і було безкоштовним. Але за це студентів просили провести 30 днів добровільного медсестринського служіння у своїх громадах. Після 4 років, упродовж яких навчання пройшли 46 помічниць медсестер, Товариство допомоги завершило цю програму і почало надавати допомогу курсам домашніх доглядальниць, що діяли при Червоному Хресті. Як і у випадку з деякими іншими програмами, Товариство допомоги використало цю програму, щоб задовольнити конкретні фізичні потреби того часу, а потім передало цю роботу іншим службам.
Провідники Товариства допомоги заохочували сестер і далі служити одна одній з милосердям, як вони це робили від самого початку в Наву. Сестри доглядали за хворими, шили одяг для тих, хто його потребував, і допомагали в різний спосіб нужденним. Наприклад, у 1921 році група вірменських святих останніх днів, які жили у Турції, змушені були залишити свої домівки. Джозеф У. Бут, президент Палестинсько-Сирійської місії, допоміг їм перебратися до Халеба, Сирія, де організував філію з Товариством допомоги, яке нараховувало майже 30 сестер. Більшість з цих жінок були дуже бідні, але все ж вони відчували, що у них, як жінок Товариства допомоги, є привілей і обов’язок служити тим, хто був ще нещаснішим, ніж вони. Тож вони зібралися разом і шили одяг, використовуючи 91 м тканини, яку придбав президент Бут. Вони також готували їжу для біженців, які потерпали від недоїдання.
У квітні 1921 року сестра Кларисса С. Уільямс стала наступницею сестри Еммелін Б. Уеллс як генерального президента Товариства допомоги. Прослуживши певний час із сестрою Уеллс у президентстві, вона була підготовлена до труднощів, які мали настати. Вона була відома своїми організаційними здібностями та своєю любов’ю й дружбою до всіх.
Сестру Уільямс турбував високий рівень смертності матерів і немовлят. Її також турбувало те, що у людей з вадами були обмежені можливості і що у багатьох жінок був низький рівень якості життя. Під її мудрим і вмілим керівництвом Товариство допомоги продовжувало докладати свої зусилля, щоб розв’язати ці проблеми. У 1924 році за підтримки й допомоги генеральних та місцевих провідників священства та сестри Уільямс силами Товариства допомоги колу Кеттонвуд було організовано пологовий будинок. Цей пологовий будинок пізніше увійшов у мережу церковних лікарень.
Сестра Уільямс бачила велику потребу в покращенні “здоров’я, можливостей і досягнення пристойного рівня життя для всіх тих, з ким контактуємо”. Вона сказала: “Для досягнення загального покращення ситуації необхідні ретельна підготовка, навчання, освітня робота і справжнє служіння”11. Ці зусилля допомогли задовольняти тогочасні потреби, надаючи єпископам можливість надавати допомогу нудженним сім’ям. Вони також підготували Церкву зустріти труднощі, що настали через кілька років.
Навчатися самозабезпеченню
Ще більше десяти років після закінчення Першої світової війни Товариство допомоги працювало, щоб підвищити стандарти життя для жінок і сімей, зосереджуючись на охороні здоров’я, зайнятості та освіті. Товариство допомоги також продовжувало заохочувати до особистої праведності й виявів милосердя. Потім, у кінці 1929 року, без особливих попереджень, світ було кинуто у велику економічну депресію.
І знову якості, яких навчали і які засвоїли в Товаристві допомоги, зміцнювали людей і сім’ї. Жінки-святі останніх днів знаходили силу у своїй вірі в Небесного Батька та Ісуса Христа, набували навичок для самозабезпечення і працювали, щоб виявити милосердя своїх сердець. Керуючись цими принципами, вони були здатні потурбуватися про себе і свої сім’ї, а також простягти руку допомоги іншим.
У 1928 році Президент Гебер Дж. Грант покликав сестру Луїзу Я. Робісон служити сьомим генеральним президентом Товариства допомоги. Економічні труднощі не були новиною для сестри Робісон. Вона виросла у скромному дерев’яному будинку у сільській місцевості Скіпіо, Юта, де навчилася вести сільське господарство, працювати в саду, шити, важко працювати, жити на скромний доход і бути у гарному настрої.
За сім років до покликання сестри Робісон бути генеральним президентом Товариства допомоги Президент Грант рукопоклав її служити другим радником у генеральному президентстві Товариства допомоги. Вона дуже гостро відчувала свою невідповідність цьому покликанню. Її дочка розповідала:
Гебер Дж. Грант
“Коли мати увійшла в кабінет Президента Гранта, щоб бути рукопокладеною, вона була впевнена, що його неправильно інформували про її здібності, і вона сказала йому, що була б щаслива зробити все якнайкраще в усьому, що б він її не попросив, але вона хотіла, щоб він знав: вона малоосвічена, у неї мало грошей і низьке соціальне становище і вона боїться, що не буде тим прикладом, який сподіваються мати жінки в особі провідника Товариства допомоги. Вона закінчила словами: “Я ж проста жінка!” Президент Грант на це їй відповів: “Сестро Луїзо, 85% жінок в нашій Церкві—прості жінки. Ми покликаємо вас бути для них провідником”12.
Підбадьорена словами Президента Гранта, сестра Робісон ділилася своїми унікальними талантами і щиро служила, спочатку як радник, а з часом як президент. Вона була мудрою, співчутливою і працелюбною. Відсутність формальної освіти і матеріального достатку давали їй розуміти й допомагати тим, хто перебував у подібних обставинах. Її поради домогосподаркам та матерям були практичними і давалися з розумінням їхнього становища. Вона розуміла, як виживати, маючи мізерний бюджет, проте вона знала й важливість материнського впливу в сім’ї. Тому-то вона закликала матерів робити все можливе, аби залишатися вдома зі своїми дітьми, а не залишати їх заради роботи.
Уряд Сполучених Штатів запровадив багато програм для надання допомоги, намагаючись зупинити хвилю економічної кризи. Тимчасово Служба соціального служіння Товариства допомоги співпрацювала з громадськими закладами, щоб служити нужденним сім’ям, однак потреби зросли настільки, що справлятися з ними цій службі було вже не під силу. Одна працівниця у цій службі відмітила, що кількість сімей, яких вона обслуговувала зросла з 78 сімей у 1929 році до 700 сімей у 1934 році13.
Церква високо цінувала зусилля урядових закладів. Сестра Робісон сказала, що уряд Сполучених Штатів “робить чудову справу”, допомагаючи нужденним. Однак вона приєдналася до провідників священства, кажучи, що членам Церкви потрібно й далі дотримуватися фундаментальних цінностей самозабезпечення. Вона сказала: “Дев’яносто три роки Товариство допомоги каже, що ми турбуємося про нужденних серед нас. Я задумуюся, а чи не надто ми зараз покладаємося на уряд?”14
У квітні 1936 року Перше Президентство представило загальноцерковну програму благополуччя. Завдяки цьому Церква отримала кращу позицію для надання допомоги нужденним членам Церкви. На генеральній конференції в жовтні 1936 року Президент Гебер Дж. Грант пояснив мету цієї програми.
“Нашою найпершою метою було докласти всіх можливих зусиль для встановлення системи, в якій прокляття ледарства буде знищено, зло подачок по безробіттю ліквідовано, а незалежність, працьовитість, ощадливість і самоповага знову з’являться в середовищі нашого народу. Мета Церкви—допомагати людям в тому, щоб вони допомагали собі. Працю слід повернути на її престол як керівний принцип життя членів нашої Церкви”15.
Пройдуть роки, і Президент Томас С. Монсон, шістнадцятий Президент Церкви, повторить це вчення. “Пам’ятайте,—сказав він,—церковна допомога має на меті допомогти людям допомогти самим собі. Відновлення економічного становища—це відповідальність людини і сім’ї, їм у цьому допомагають кворум священства і Товариство допомоги. Ми намагаємося розвинути незалежність, а не залежність. Єпископ прагне розвинути чесність, самоповагу, гідність і цілісність характеру в кожній людині, якій надається допомога, спрямовуючи її до самозабезпечення”16.
Одним з провідних принципів програми благополуччя було те, що сестри з Товариства допомоги і брати зі священства мали працювати у злагоді. Президент Гарольд Б. Лі, одинадцятий Президент Церкви, допомагав запроваджувати програму благополуччя, коли служив президентом колу. Він сказав:
“Найважливіша мета, яку має досягнути [церковна програма благополуччя],—поліпшення духа співпраці та єдності по всій Церкві. …
Якою мірою організації Товариства допомоги у приходах діють у дусі співпраці з кворумами священства і єпископатами, точно такою мірою діє в цьому приході програма [благополуччя]”17.
Особливо важливою була роль президента Товариства допомоги приходу; про це сказав єпископ Джозеф Л. Віртлін, тоді Верховний єпископ Церкви: “На мій погляд, є лише одна людина, яка може прийти в сім’ю, визначити її потреби і з мудрістю їх задовольнити. Це та людина, яку ми можемо назвати сімейним менеджером, президентом Товариства допомоги. … Урешті-решт ці чудові жінки, які мають свої власні сім’ї, самі пройшли все те, що стосується материнства і ведення домашніх справ”18.
Товариства допомоги добре поставилися до того, що їм відводиться дуже важлива роль у запровадженні програми благополуччя у приходах. Під керівництвом єпископів вони визначали потреби сімей, а потім, якщо було потрібно, надавали їм сухі й консервовані фрукти та овочі, одяг та постільні речі. Певний час сестер, які консервували в банках фрукти, просили віддавати кожну десяту банку для потреб програми благополуччя. Сестра Белл С. Спаффорд, дев’ятий генеральний президент Товариства допомоги, згадувала, як вони збирали на землі фрукти, збиті вітром, консервували їх у банки і віддавали нужденним сестрам. Завдяки цій можливості служити, вона відчула ще більшу вдячність за мету створення Товариства допомоги.
Провідники Товариства допомоги були невід’ємною складовою церковної програми благополуччя. На загальному рівні, рівні колу і приходу вони брали участь у зборах комітетів благополуччя, впливали на прийняття рішень і координування зусиль. Така координація була необхідною, оскільки розширювалася система, в яку входили ферми, фабрики, розподільчі центри та інші виробничі об’єкти, що працювали в рамках церковної програми благополуччя. У 1969 році Служба соціального служіння Товариства допомоги була приєднана до Служби благодійного служіння та служби соціального служіння Церкви.
Зміцнення уз милосердя
Друга світова війна (1939-1945 рр.) охопила велику частину світу. Цей всесвітній конфлікт позначився на більшості церковних програм. У березні 1940 року президент Дж. Рубен Кларк молодший, перший радник Президента Гебера Дж. Гранта, зустрівся з президентами допоміжних організацій, щоб повторно розглянути всі програми й заходи. Вони визначили чотири основні цілі для кожної складової Церкви: “зменшити “надмірний тягар”, що лежить на членах Церкви, який вони несуть заради церковних заходів; полегшити “тягарі” єпископа; скоротити програми, проведення яких вимагає великих, дорогих будинків зборів; і слідкувати, щоб витрати Церкви не перевищували її надходження”. До Товариства допомоги й інших організацій звернулися з проханням, щоб вони “сконсолідували, скооперували, скоротили, спростили та пристосували свою роботу настільки, щоб співпрацювати з [Першим] Президентством у досягненні цілей, вказаних вище”19.
Захист сім’ї
Перш за все провідники Церкви спрощували свої програми, щоб захистити сім’ї. Провідників священства і допоміжних організацій турбувало те, що Друга світова війна зруйнувала домівки і сім’ї. Оскільки чоловіки пішли на війну, жінкам було необхідно утримувати свої сім’ї без безпосередньої допомоги їхніх чоловіків і старших синів. Церковні провідники знову закликали матерів, які мали дітей вдома, знайти, якщо можливо, спосіб забезпечувати дітей, не працюючи повний робочий день на роботі поза домом. Ці провідники заохочували сестер з Товариства допомоги розвивати основні вміння, щоб бути самозабезпеченими: шити ковдри, одяг, вирощувати городину й садовину, консервувати й зберігати фрукти й овочі. Вони також наголошували на духовній ролі матері у сім’ї. Народам, які постраждали від війни, потрібні були хороші молоді громадяни, які засвоїли від своїх матерів уроки земного життя й чесності.
Співпраця з громадськими організаціями і братами у священстві
Як і в часи Першої світової війни, члени Товариства допомоги у Сполучених Штатах відгукнулися на заклик служити волонтерами і сприяти зусиллям інших авторитетних організацій. У 1942 році більше 10000 сестер з Товариства допомоги закінчили курси домашніх доглядальниць, надання першої допомоги та дієтології при Червоному Хресті. Також Церква виступила на підтримку антитютюнової та антиалкогольної компаній, щоб захистити здоров’я святих останніх днів, які служили в армії. Через підтримку цих програм та своїм співчутливим, благодійним служінням сестри Товариства допомоги сприяли збереженню здоров’я та доброзичливості.
Для сестер з Товариства допомоги це був час великої співпраці як з громадою, так і з провідниками священства. Сестра Емі Браун Лайман, яка служила під час Другої світової війни восьмим генеральним президентом Товариства допомоги, сказала:
“Мабуть, я ніщо так не цінувала, … як підтримку, що її мали жінки з Товариства допомоги від священства—від генеральних авторитетів Церкви, а також і від місцевого священства, особливо від єпископів приходів.
Генеральні авторитети дали жінкам, які служили провідниками допоміжних організацій у Церкві, не лише виняткові можливості в самій Церкві, але й заохочували їх до співпраці з іншими гуманітарними установами”20.
Одним з прикладів такої співпраці була програма, за якою індіанські діти шкільного віку жили в сім’ях членів Церкви; програма розпочалася в 1947 році за підтримки старійшини Спенсера В. Кімбола, тоді члена Кворуму Дванадцятьох Апостолів. За цією програмою американська індіанська молодь з маленьких поселень отримувала запрошення жити в сім’ях святих останніх днів у місцевостях, де можна було отримувати формальну освіту і де Церква була міцно встановлена. Ця програма заохочувала молодь розширювати свій досвід, а також сприяла порозумінню між різними культурами.
Провідники Товариства допомоги, особливо сестра Белл С. Спаффорд, дев’ятий генеральний президент Товариства допомоги, допомагала реалізовувати цю програму під керівництвом старійшини Кімбола. Багато сестер служили тій молоді безпосередньо, виховуючи їх, як своїх дітей. Програма діяла до 1996 року. Президент Бойд К. Пекер, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, зауважив: “Програма прийняття індіанських дітей в сім’ї виконала своє призначення, і вона більше не діє. Вона зробила своє. … Ми знімаємо риштування, коли будівлю зведено”21.
“Чиста любов Христа”: Милосердя в дії
Сестри з Товариства допомоги в Європі зазнали великого горя під час Другої світової війни. Вони також демонстрували гідну похвали сміливість у служінні одна одній, якими б не були жахливими обставини. Вони залишалися вірними й покладалися на своє свідчення та Спокуту Ісуса Христа. Їхнє тогочасне життя і свідчення є справді надихаючими.
Після війни Марія Шпайдель, яка служила президентом Товариства допомоги Штутгардського округу, Німеччина, написала:
“Минулі п’ять років були важкими, і ми стали дуже смиренними. Наша довіра до Господа і наше свідчення про Його Церкву стали джерелом нашої сили. Він був милосердним до нас, і хоч було багато страждань, Він вділяв нам від Своєї сили. Дехто з нас втратив усе своє земне майно, усе матеріальне, що було дорогим для нас, і коли ми казали: “Краще ходити з Богом у темряві, ніж без Нього у світлі”, ми знали, що казали. …
“… З радістю ми співали пісні Сіону і покладали свою довіру на Господа. Він все направляв на добро”22.
Гертруда Ціппро, президент Товариства допомоги ще одного округу, ходила у темряві з Богом багато ночей, щоб виявити любов сестрам і допомогти їм. Вона жила в Голландії у час, коли її країна була під військовою окупацією. Оскільки вартові часто зупиняли і обшукували перехожих, вона носила з собою посвідчення особи, щоб відвідувати Товариства допомоги філій, що входили в округ.
Син сестри Ціппро сказав, що “під час окупації, що тривала п’ять років, знаходитися на вулиці в нічний час ставало дедалі небезпечніше”. Згадуючи про відданість своєї матері, він сказав: “Ви можете собі уявити мою матір, яка, незважаючи на ті обставини, багато разів сміливо їздила вночі на своєму велосипеді, щоб відвідати іншу філію?” Він пригадував: “Для неї не мало значення, що вона відчувала чи якими були обставини, вона дбала про те, щоб виконати свої зобов’язання. Якою чудовою жінкою й провідником вона була! Тепер у мене немає жодного сумніву, що Господь Своєю рукою поставив її бути президентом Товариства допомоги у той час”.
Син сестри Ціппро зауважив: “Вона повинна була мати цілковиту довіру до Господа, щоб за тих обставин знову й знову відправлятися в дорогу, не знаючи, що з нею може статися”23.
У Данії становище святих було більш терпимим, ніж у багатьох інших країнах. Вони мали харчі, тож ділилися ними з тими, кому пощастило менше. Єва М. Грегерсен, президент Товариства допомоги Данської місії, сказала: “Під час війни ми взялися допомагати нашій братній країні, Норвегії, де люди страждали від голоду. Разом з офісом місії ми віддавали для цього гроші і щомісяця багато гарно загорнутих пакунків з продуктами харчування відправлялися нашим братам і сестрам у Норвегію; їхню вдячність не можна передати словами”24.
Президент Х’ю Б. Браун на власні очі бачив прояви цього милосердя. З 1937 по 1939 рік він служив президентом Британської місії, з 1939 по 1945 рік—координатором військовослужбовців-святих останніх днів у Європі і з 1945 по 1946 рік—знову президентом Британської місії. Пізніше він служив членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів і членом Першого Президентства. Він повідомляв про служіння сестер з Товариства допомоги, яке бачив під час Другої світової війни:
“У зоні війни перебували сотні жінок з Товариства допомоги, які піддавали себе небезпеці, випробуванням і труднощам, які можна порівняти з тим, що переживали наші чоловіки на полі битви. Ці сміливі жінки долали неймовірні труднощі. …
Стати на коліна у молитві з цими жінками і чути, як вони дякують Богу за їхні прості благословення, за збереження їхнього життя і життя дорогих їм людей, за убогу їжу та їхні домівки з вибитим склом—ось що відразу ставало натхненням і докором для багатьох з нас, чиї матеріальні благословення були набагато більшими за ті, яким раділи тут, але хто часто нарікав на те, що був позбавлений певної розкоші”25.
Хедвіг Байрайхель, сестра зі Східної Німеччини, приносила їжу голодним російським військовополоненим, хоч і вона сама, і її сім’я могли бути ув’язнені або розстріляні за такий вияв милосердя26. Пройшли роки, у неї та ще кількох людей, які пережили подібні випробування під час Другої світової війни, брали інтерв’ю і попросили розповісти про пережите. Наприкінці кожного інтерв’ю інтерв’юєр запитувала: “Як вам вдалося зберігати своє свідчення у всіх цих випробуваннях?” Інтерв’юєр узагальнила всі отримані відповіді ось таким твердженням: “Не я зберігала свідчення увесь той час, а свідчення зберігало мене”27.
Коли в 1945 році Друга світова війна закінчилася, сестри з Товариства допомоги по всьому світу відчували великий сум і переживали втрати. Однак вони все ж продовжували служити одна одній, зміцнювати сім’ї та укріпляти свідчення.
Бувши свідком таких великих страждань і такого самовідданого служіння, сестра Емі Браун Лайман заявила:
“[Моє] свідчення було якорем і моєю опорою, моїм задоволенням в часи радості й щастя, моєю втіхою в часи горя й відчаю. …
Я вдячна за можливість, що я могла служити … в Товаристві допомоги, де більшість свого дорослого життя я працювала з тисячами його членів з такою радістю й задоволенням. Я бувала в їхніх домівках, спала на їхніх ліжках, їла за їхніми столами, так багато навчилася від їхнього чудового характеру, їхньої самовідданості, їхнього розуміючого серця, їхньої відданості та їхньої жертви. У мене бракує слів, щоб виразити, як я шаную служіння цього великого сестринства”28.
У часи випробувань і непевності сестри з Товариства допомоги по всьому світі виконували настанову Моронія: “Залишайтеся вірними милосердю, яке величніше над усе”. Вони впевнено виявили своє розуміння того, що хоч “все минає—але милосердя є чиста любов Христа, і воно існує вічно”29. Знову і знову вони були вірні своєму гаслу: “Милосердя ніколи не минає”.
Сестри з Товариства допомоги складають набори для немовлят, які передадуть нужденним сім’ям.
Сестри з Товариства допомоги в Кіддермінстері, Англія
Медсестри і діти із задоволенням слухають музику в лікарні СОД, що в Солт-Лейк-Сіті, Юта, 1934 р.
Джозеф У. Бут і сестри з Товариства допомоги з Вірменії на початку 1920-х років.
Сестри з Товариства допомоги в Каліфорнії консервують продукти харчування для програми благополуччя свого колу, приблизно 1940 р.
Збори сестер з Товариства допомоги в Дель-Ріо, Техас, приблизно 1950 р.
Гертруда Ціппро, у центрі, зі своїми сестрами та дітьми
“Милосердя є чиста любов Христа, і воно існує вічно” (Moроній 7:47).