Розділ 3
“Припадай до завітів”
Вихід, переселення і поселення
27 червня 1844 року озброєна банда вирушила до невеличкої в’язниці в Картреджі, Іллінойс, в яку безвинно було кинуто Джозефа Сміта разом з його братом Гайрумом та старійшинами Джоном Тейлором і Уіллардом Річардсом. Після нападу банди виявилося, що Джозеф і Гайрум загинули, а старійшина Тейлор був поранений.
Мученицька смерть Джозефа і Гайрума Смітів не зупинила віру й вірність святих. Вона також не означала припинення переслідувань членів Церкви. Через постійні переслідування новий провідник Церкви, Президент Бригам Янг, з часом порадив святим залишити Наву, Іллінойс, задля нової домівки, де вони сподівалися жити й поклонятися Богу в спокої. Багато хто пішов за Президентом Янгом, розпочавши свій вихід у лютому 1846 року.
На той важкий час офіційна організація Жіночого товариства допомоги була розпущена. Проте у сестер і надалі було палке бажання полегшувати страждання, зміцнювати сім’ї і бути вірними та святими. Вони прислухалися до наказу, даного Господом першому президенту їхнього Товариства допомоги: “Припадай до завітів, які ти склала”1.
Вихід: Підтримані завітами
Сестри з Товариства допомоги були подібні до давнього народу Аммона, бо “відзначалися своєю ревністю у ставленні до Бога, а також до людей” і були “стійкими у вірі в Христа”2. Їх було навчено пророком Джозефом Смітом, і вони отримували благословення завдяки своїй організації, офіційно створеній під повноваженням священства. Тепер їм потрібні були благословення храму.
Більше 5000 святих заповнило храм в Наву після його освячення; вони тепер, перед початком своєї подорожі у невідоме майбутнє, могли отримати ендаумент і пройти обряд запечатування. Вони приходили в храм протягом всього дня і до пізньої ночі. Президент Бригам Янг написав, що вони так горіли бажанням пройти для себе обряди, що він “цілковито віддавався цій роботі Господа у храмі, працюючи день і ніч, виділяючи для сну, в середньому, не більше чотирьох годин на добу і приходячи додому лише раз у тиждень”3.
Сила, міць і благословення храмових завітів мали підтримати святих останніх днів у їхній подорожі, де на них чекали холод, спека, голод, бідність, хвороби, нещасні випадки та смерть. Вони були зміцнені й обдаровані могутністю—стали духовно підготовленими залишити Наву й вирушити у свою нелегку подорож у пустиню.
Як багато сестер Товариства допомоги, Сару Річ в її труднощах, що супроводжували вихід, підтримували храмові благословення. Перед тим, як залишити Наву, вона отримала покликання від Бригама Янга працювати у храмі. Пізніше вона сказала:
Сара Річ
“Ми отримали в домі Господа багато благословень, які приносили нам радість і заспокоєння у всіх наших скорботах; вони допомагали нам мати віру в Бога і ми знали, що Він буде направляти й підтримувати нас у невідомій подорожі, яка чекала на нас. Бо якби у нас не було віри і знання, якими ми були обдаровані у тому храмі під впливом Духа Господнього і за Його допомогою, наша подорож була б схожа на стрибок у темряву. Розпочавшись … узимку, у стані майже цілковитої бідності, вона могла здаватися подорожжю у пазури смерті. Та ми мали віру в нашого Небесного Батька, і ми покладали свою довіру на Нього, відчуваючи, що ми були Його вибраним народом, сприйняли Його євангелію і замість суму ми відчували радість від того, що день нашого звільнення прийшов”4.
Як і припускала сестра Річ, для жінок-святих останніх днів вихід не був “стрибком у темряву”. Їх підтримували їхні завіти. Як і діти Ізраїля в давнину, вони йшли за пророком у пустиню, сподіваючись на визволення. Під час підготовки до виходу Президент Бригам Янг звернувся до святих з таким проголошенням: “Це буде наш завіт: ми будемо йти, маючи всі обряди Господа”5. Святі останніх днів йшли у пустиню, пов’язані завітом з Богом, своїми сім’ями та людьми, з якими вони йшли.
Переселення: Віра, милосердя і взаємопідтримка
Перед тим як залишити Наву, група святих останніх днів написала на стіні залу асамблей свого спустілого храму таке послання: “Господь побачив наше жертвування: йдіть за нами”6. Цими словами було стисло сказано про їхню відданість і колективні зусилля. Святі пішли вперед з духом жертвування, посвячення і віри в Бога. Вони не здійснювали подорож як самотні подорожні, але як “Табір Ізраїля”, спільнота, організована в менші загони, що називалися групами, для взаємної підтримки.
В одкровенні, даному Бригаму Янгу “стосовно Табору Ізраїля в його мандрах на Захід”, Господь наказав піонерам: “Нехай кожна группа візьме на себе стільки бідних, удів, безбатченків і сімей тих, хто пішов у військо, щоб це в рівних частинах відповідало дивідендам від власності”7.
Часто під час переселення співвідношення чоловіків і жінок та дітей було низьким. На весні 1847 року, після того як багато святих перезимували в місцевості, яку вони назвали Уінтер-Квортерз, майже 520 чоловіків, а також 35 жінок і 42 дитини приєдналися до Мормонського батальйону у відповідь на заклик служити в армії Сполучених Штатів. Ще 143 чоловіків, 3 жінок і 2 дітей пішли попереду першого загону піонерів, прокладаючи шлях для інших. Сестра на ім’я Презендія Кімбол згадувала: “Усього кілька чоловіків залишилося, щоб вирощувати зерно та овочі і захищати жінок та дітей. … Отже залишилися старі, немічні, жінки та діти”8.
Святі отримували благословення, які надавалися владою священства через рукопокладання братів, які мали священство. Вони також отримували підтримку завдяки вірі, милосердю, силі та молитвам сестер.
Оскільки багато людей хворіли, сестри служили лікарями та доглядальницями для власних сімей і одна для одної, як це було і в Наву. Друзілла Дорріс Хендрікс пригадувала: “У всьому загоні не було фургону, де б не було хворого, [але] ми переносили це з терпінням Йова”9. Рівень смертності був високим, особливо серед немовлят10.
Елайза Партридж Лайман народила сина 14 липня 1846 року у фургоні. Як і багато немовлят серед піонерів, хлопчик не вижив. У щоденнику Елайза написала про пережите нею:
14 липня 1846 р.: “Як для хворої жінки, я перебувала в дуже непідходящих умовах. Пекуче сонце палить у фургон увесь день, а вночі досить холодно—надто різка зміна, щоб бути здоровою”.
15 жовтня 1846 р.: “Сьогодні ми переїхали в наш перший дерев’яний дім. Це перший дім, в якому було моє маля. Я відчуваю надзвичайну вдячність за цей привілей сидіти біля вогню, який вітер не може роздувати в різних напрямках, і де я можу зігрівати один свій бік, і при цьому не мерзне мій інший бік. У нашому домі немає підлоги та багатьох інших зручностей, але стіни захищають нас від вітру, навіть якщо й протікає наш дах із дернини”.
6 грудня 1846 р.: “Наше дитя хворе, йому стає дедалі гірше. Кричало весь день, та я не могла зрозуміти, що ж непокоїло його”.
Елайза Партридж Лайман
12 грудня 1846 р.: “Дитя померло, і я тужу через цю втрату. Ми все робили, що тільки могли для нього, та нічого не допомогло; воно продовжувало марніти відтоді, як захворіло. Моя сестра Керолайн і я щоночі сиділи біля нього і намагалися врятувати його від смерті, бо не змогли б перенести розлуки з ним, але ми були безсилі щось зробити. …
Зі мною все ще подруги, якими я дорожу. Якби в мене їх не було, я б хотіла попрощатися з цим світом, бо в ньому так багато розчарувань і суму. Та я вірю, що є сила, яка наглядає за нами і робить усе правильно”11.
Як казала Елайза, вона була підтримана дружбою турботливих сестер. Пізніше вона виявляла таку ж дружбу і таке ж співчуття, допомагаючи іншим жінкам, які переживали таке ж горе. 1 червня 1847 року вона написала: “Померла дитина у сестри Ельвіри Холмс. Мене попросили … прийти і провести день з нею; я погодилась. Ми ходили на могилу її дитини”12.
У таких важких обставинах сестри покладалися на силу своїх завітів. Бетшеба В. Сміт, четвертий генеральний президент Товариства допомоги, пізніше розповіла про таке:
“Я не збираюсь описувати, як ми йшли через заметілі, вітри й дощі; як прокладали дороги, будували мости і в’язали плоти; як наші нещасні тварини брели за нами день у день і їм не вистачало їжі; ні про те, як наші загони страждали від бідності, хвороб та смерті. Нас утішало те, … що ми могли спокійно проводити загальні збори і приватні зустрічі, де ми молилися і співали пісні Сіону та раділи тому, що наші переслідувачі залишилися далеко позаду. Ми ще більше втішалися, бачачи силу Бога, яка проявлялася через рукопокладання старійшин, і хворі зцілялися, а кульгаві починали ходити. Господь був з нами, і Його сила виявлялася щодня”13.
Жінки знаходили духовну силу також в любові та співчутті одна до одної. Упродовж усієї подорожі, переживаючи страждання, заподіяні хворобами і смертю, вони молилися одна за одну і втішали одна одну. “Любов Бога линула від серця до серця,—написала Хелен Мер Уітні,—аж поки лукавий, здавалось, знесилився у своїх намаганнях втесатися між нами й Господом, і його болючі стріли там і там обламувалися”14.
Пам’ятаючи натхненне навчання пророка Джозефа Сміта, ці вірні жінки-піонери мали бачення своєї сили й потенціалу для служіння. Вони допомагали встановлювати домівки і громади. Проявами віри й милосердя вони спасали душі. Їхніми жертвами освячувалися і вони самі, і ті, кому вони служили.
Навіть не маючи офіційних зборів Товариства допомоги, жінки-піонери дотримувалися вчень Пророка і своїх завітів, завдяки цьому їм вдалося написати надзвичайний розділ в історії Церкви й Американського Заходу. Один відомий історик, який не належав до Церкви, написав: “Те, що я не приймаю цю релігію, яку вони сповідують, ще не означає, що я сумніваюсь в їхній відданості й героїзмі, які часто виявляються в служінні. Особливо це стосується їхніх жінок. Їхні жінки—просто неймовірні”15.
Поселення: “Завжди готові … виконувати справу любові й милосердя”
Перші загони піонерів, прибувши в Солт-Лейк-Сіті, посіяли зернові й збудували для себе хоч якесь житло. Вони також допомагали задовольняти потреби інших. Президент Бригам Янг порадив святим допомагати нужденним як духовно, так і матеріально. Його порада нагадувала заклик Амулека з Книги Мормона до зубожілих зорамійців: “Якщо ви відвернете нужденного і роздягненого, і не навідаєтеся до хворого і стражденного, і не поділитеся вашим майном, якщо воно у вас є, з тими, хто знаходиться в нужді,—я кажу вам, якщо ви не зробите чогось з цього, знайте, ваша молитва марна і нічого не дасть вам, і ви як ті лицеміри, які заперечують віру”16.
Сестра Еммелін Б. Уеллс, яка пізніше служила п’ятим генеральним президентом Товариства допомоги, так описувала великодушність і служіння сестер: “Після виходу з Наву і впродовж їхньої подорожі збори Товариства допомоги не проводилися, але сестри ніколи не забували ні про настанови, ні про обіцяння, які вони отримали від пророка Джозефа Сміта; вони продовжували свою милосердну роботу, де б і коли б не випадала для цього нагода; вони завжди були готові охочими руками й ніжним співчуттям чинити справу любові й милосердя, і багато людей потребувало таких добрих вчинків, бо то були дні важкої праці, і страждань, і нестатків, і нужди”17.
У 1854 році Матільда Дадлі відчула, що місцеві американські індіанці багато в чому мають потребу. Спочатку діючи з власної ініціативи, а пізніше за настановами Президента Бригама Янга, вона організувала сестер під керівництвом свого єпископа, щоб шити одяг для місцевих жінок і дітей. Схожі групи утворилися і в інших поселеннях, коли жінки-святі останніх днів діяли за милосердними почуттями своїх сердець, і служили, щоб задовольнити потреби оточуючих.
Така модель продовжувала діяти й тоді, коли все більше святих останніх днів почало прибувати в Долину Солоного озера. Церковні провідники закликали людей розселятися по всій території, займаючи місцевості на півночі та півдні від Солт-Лейк-Сіті. Сестри пам’ятали про спадок і фундаментальні принципи Жіночого товариства допомоги Наву й організовували у цих поселеннях багато груп, щоб служити іншим та полегшувати життя бідних.
Люсі Мезерва Сміт, наприклад, повела за собою групу жінок-святих останніх днів у Прово, Юта. Вона та інші сестри відповіли на заклик допомогти святим останніх днів, хто прибув у Юту. На генеральній конференції у жовтні 1856 року Президент Бригам Янг оголосив, що піонери з ручними візками застрягли на своєму шляху за сотні миль від них. Він заявив: “Уся ваша віра, релігія і сповідування релігії ніколи не спасуть душу жодного з вас в целестіальному царстві нашого Бога, якщо ви не будете дотримуватися саме тих принципів, яких я вас зараз навчаю. Рушайте і привезіть тих людей, що зараз на рівнинах, і дбайливо потурбуйтеся про ті речі, які ми звемо земними, тобто про земні обов’язки, інакше ваша віра буде марною”18.
Сестра Сміт написала в автобіографії, що після заклику Президента Янга присутні приступили до дій, щоб полегшити становище своїх братів і сестер. Жінки “скидали з себе нижні спідниці [які вони носили за модою того часу, а також для утеплення], панчохи, нічого не шкодували, прямо тут, у Скинії, а потім склали [це все] у фургони, щоб відвезти святим у горах”.
Вони продовжували збирати постільні речі та одяг для святих, які мали прибути, маючи дуже мало чого у своїх ручних візках. Сестра Сміт написала: “Ми, з допомогою наших чудових братів і сестер, робили все, що було в наших силах, аби допомогти нужденним, коли пізньої осені вони прибули зі своїми ручними візками. … Оскільки на той час у нашого Товариства було мало коштів, ми не могли зробити багато, однак чотирьом єпископам насилу вдалося везти постільні речі та різний одяг, який ми разом зібрали в перший раз, коли зустрілися. Ми не припиняли свої зусилля, поки не зробили все потрібне для надання допомоги”. Сестра Сміт сказала, що коли загони з ручними візками прибули, будинок у місті був “набитий провізією для них”. Вона продовжувала: “Я ніколи не отримувала більшого задоволення і, можу сказати, більшої радості від жодної роботи, яку мені довелося виконувати в житті,—така панувала одностайність у наши почуттях. Я просто мала піти в магазин і сказати, що мені потрібно; якщо це була тканина, то її відміряли безкоштовно. Щоб зібрати все потрібне, [нам] доводилося брести по снігу, від чого наш одяг намокав сантиметрів на 30”19.
“Яка є наступна робота для охочих рук?”
Ці сестри з Товариства допомоги виявляли милосердя, “чисту любов Христову”20, коли вони віддавали свої нижні спідниці, щоб врятувати замерзлих, виснажених святих, з якими вони ніколи до цього не зустрічалися. Вони знаходили велику радість у цьому служінні. Зробивши все можливе, щоб допомогти піонерам з ручними візками, вони продовжували допомагати іншим. Слова Люсі Мезерви Сміт передавали почуття їхніх сердець: “Яка є наступна робота для охочих рук?”21 У цьому запитанні відбивається доброта жінок Товариства допомоги—тодішніх і теперішніх.
Більше 5000 святих отримали храмові благословення в Наву, Іллінойс, перед тим, як вирушити у свою подорож в Долину Солоного озера.
Під час подорожі до Долини Солоного озера жінки допомагали одна одній турбуватися про свої сім’ї.
Багато жінок-святих останніх днів народили дітей під час подорожі до Долини Солоного озера.
Сестри “завжди були готові охочими руками й ніжним співчуттям чинити справу любові й милосердя” (Еммелін Б. Уеллс).
У 1856 році сестри з Товариства допомоги зібрали ковдри для стражденних піонерів з ручними візками.
Сестри з Товариства допомоги продовжували служити і підбадьорювати одна одну після прибуття в Долину Солоного озера.