Розділ 7
“Чиста побожність”
Турбота і служіння за допомогою візитного вчителювання
Коли Ісус Христос був на землі, Він показував, як ми повинні жити. “Він показав шлях і першим його пройшов”,—писала сестра Елайза Р. Сноу1. Він показав нам, як служити—як піклуватися про інших і зміцнювати їх. Він служив кожному окремо, одному за одним. Він навчав, що ми повинні залишити дев’яносто і дев’ятьох, щоб спасти одного заблукалого2. Він зцілював і навчав кожного окремо, навіть знаходячись серед 2-х з половиною тисяч чоловік і даючи можливість кожному отримати особисте свідчення про Його божественність3.
Спаситель закликає Своїх учнів працювати з Ним у Його служінні, даючи їм можливість служити іншим і ставати такими, як Він. У Товаристві допомоги кожна сестра має нагоду піклуватися про сестер і зміцнювати кожну з сестер за допомогою візитного вчителювання. Сестра Джулі Б. Бек, п’ятнадцятий генеральний президент Товариства допомоги, сказала: “Оскільки ми наслідуємо приклад і вчення Ісуса Христа, то цінуємо це священне доручення—любити, знати, служити, розуміти, навчати і допомагати від Його імені”4.
З чого почалося візитне вчителювання: Збирання пожертвувань і організація служіння
У 1843 р., коли кількість жителів у Наву, Іллінойс, зросла, святих останніх днів у місті було поділено на 4 приходи. На зборах, що відбулися 28 липня того ж року, провідники Товариства допомоги призначили комітет з візитного вчителювання, який у кожному приході складався з чотирьох сестер. Найголовніше завдання комітету з візитного вчителювання полягало в тому, щоб визначати потреби і збирати пожертвування.
Пожертвування збиралися у вигляді грошей, продуктів та одягу. Щотижня комітет з візитного вчителювання передавав зібрані пожертвування до скарбниці Товариства допомоги. Товариство допомоги використовувало ці пожертвування, щоб надати допомогу.
Виконуючи цей обов’язок, одна сестра виразила своє переконання в тому, що “наше спасіння залежить від нашої щедрості по відношенню до бідних”. Інша сестра погодилася з цим, сказавши: “Господь знову і знову підтверджує це. Він задоволений, коли ми виявляємо милосердя”5.
Така практика тривала до двадцятого століття. Як правило, сестри, яких призначали йти з відвідуванням, ходили з кошиками й отримували такі товари, як сірники, рис, соду для випічки і консервовані фрукти. Більшість пожертвувань використовувалася, щоб допомагати на місцях, однак деякі надсилалися для надання допомоги за тисячу миль. Наприклад, після Другої світової війни сестри Товариства допомоги в Сполучених Штатах збиралися, щоб посортувати, полагодити і спакувати понад 500 тис. одиниць одягу, який потім відіслали нужденним в Європу.
Крім збирання пожертвувань, комітет з візитного вчителювання визначав потреби в домівках, які вони відвідували. Сестри доповідали про свої спостереження провідникам Товариства допомоги, які організовували надання необхідної допомоги.
Президент Джозеф Ф. Сміт, шостий Президент Церкви, розказав про один з випадків, коли бачив, як сестри Товариства допомоги виявляли якійсь сім’ї безкорисливу, подібну до Христової, любов:
“Нещодавно мені випала честь відвідати поселення в одному з віддалених колів Сіону, де в той час багато людей хворіло. Хоч ми були в дорозі багато днів і приїхали туди пізно ввечері, нас попросили обійти разом з президентом кількох хворих. Ми відвідали одну бідну сестру. Вона не вставала з ліжка і була в критичному стані. Її бідний чоловік сидів поруч. Він ледь не божеволів, спостерігаючи, як страждає від жахливої хвороби його дружина, матір багатьох малих дітей, які стояли навколо ліжка. Було видно, що сім’я перебуває у скрутних обставинах.
Невдовзі до кімнати зайшла приємна на вигляд жінка, маючи з собою кошик з поживною провізією й смачними пригощеннями для цієї засмученої сім’ї. У відповідь на наші розпитування вона сказала, що її послано Товариством допомоги приходу для догляду за хворою упродовж ночі. Вона мала попіклуватися про малюків і подбати про те, щоб вони були добре помиті, нагодовані й покладені в ліжко; вона прибрала в будинку й робила все якнайзручніше для бідної жінки та її сім’ї. Нам також сказали, що ще одну добру сестру буде призначено, аби допомагати їм наступного дня, а також інших—і так щодня ця бідна, засмучена сім’я була об’єктом найдобрішого піклування й уваги сестер Товариства допомоги, допоки здоров’я не повернеться до хворої і не припиняться її страждання.
Ми також дізналися, що це Товариство допомоги було настільки добре організованим і дисциплінованим, що до всіх хворих з цього поселення ставилося з такою самою увагою й усім служило, приносячи втіху й полегшення. Ніколи раніше я не бачив настільки очевидного прикладу милосердя й краси цієї грандіозної організації, як у цьому випадкові, свідками якого ми стали. Я думав про те, наскільки милостивим був Господь, надихнувши пророка Джозефа Сміта заснувати таку організацію в Церкві”6.
Візитне сестринство—різновид духовного служіння
Візитні вчительки завжди звертали увагу не лише на земні потреби окремих людей і сімей, але й завжди ставили перед собою вищі цілі. Сестра Елайза Р. Сноу, другий генеральний президент Товариства допомоги, навчала: “Я вважаю покликання вчителя високим і священним обов’язком. Я сподіваюся, що сестри не думають, що воно полягає лише в тому, щоб просити допомоги для бідних. Ви повинні бути сповнені Духом Божим, мудрістю, смиренням, щоб у випадку, якщо людям не буде чого дати, вони не боялися вашого приходу”.
Сестра Сноу сподівалася, що сестри після свого візиту “помітять різницю у домі”7. Вона радила вчителькам підготуватися духовно перед відвідуванням домівки, щоб спромогтися зрозуміти і задовольнити духовні потреби так само, як і земні: “Безсумнівно, що вчителька … повинна сильно відчувати Дух Господа, коли заходить у дім, аби зрозуміти, яка в ньому панує атмосфера. … Благайте Бога і Святого Духа, щоб мати [Духа], аби ви були здатні задовольнити духовні проблеми, які є в сім’ї, … і могли звернутися зі словами миру і втіхи. А якщо ви побачите сестру, якій не вистачає душевного тепла, пригорніть її до серця, як ви пригорнули б до своїх грудей дитину, і зігрійте [її]”8.
Сара М. Кімбол
Сара М. Кімбол, яка служила президентом Товариства допомоги в кінці 1860 років, звернулася з подібною порадою до сестер у своєму приході: “Обов’язок учительок—відвідувати [підопічних сестер] раз на місяць, цікавитися благополуччям і щастям членів Церкви. Їхній обов’язок—звертатися зі словами мудрості, втішення і миру”9. Провідники Товариства допомоги наголошували на тому, що візитні вчительки повинні не “лише збирати речі, але і навчати й пояснювати принципи євангелії”10. У 1916 році візитних вчительок офіційно попросили обговорювати євангельські теми кожного місяця, а також надавати мирське служіння. У 1923 році генеральне президентство Товариства допомоги запровадило єдине щомісячне послання, яке роздавалося всім візитним вчителькам.
“Відродження візитного вчителювання—чудовий досвід для жінок”
У 1944 році, через вісім років після запровадження церковного плану благополуччя (див. розділ 5), сестра Емі Браун Лайман, восьмий генеральний президент Товариства допомоги, почала ставити питання стосовно традиційного обов’язку візитних вчительок збирати пожертвування. Вивчивши це питання, вона разом зі своїми радниками звернулася до Верховного єпископату з наступною рекомендацією: “Збирання фондів … має вирішуватися генеральними авторитетами, а не Товариством допомоги”.
Верховний єпископ ЛеГранд Річардс передав цю рекомендацію Першому Президентству. Пізніше він доповів, що у Першого Президентства і Верховного єпископату було відчуття, що “Товариству допомоги доцільно припинити збирання благодійних пожертвувань під час візитного вчителювання”11.
Сестра Белл С. Спаффорд, яка у той час служила другим радником сестри Лайман, особисто розповідала про цю зміну у візитному вчителюванні:
“Брати сказали: “Сестрам Товариства допомоги не потрібно більше збирати милосердні пожертвування. Ви станете організацією, яка надає служіння, а не фінансує благодійну допомогу”.
“…Я дуже добре пам’ятаю, як одного разу під час зборів з президентством Товариства допомоги, секретарем і двома чи трьома членами правління одна сестра сказала: “Це стане кінцем візитного вчителювання. Якщо сестри не можуть іти і збирати пожертвування для бідних, то хто ж погодиться ходити на відвідування лише заради відвідування?” … Я піднялася і виступила на захист запропонованого, сказавши: “Я не вірю, що це стане кінцем візитного вчителювання. Я вірю в те, що це—відродження візитного вчителювання. І я впевнена, що дуже багато жінок, які відмовлялися служити візитними вчительками, тепер будуть раді бути ними, оскільки їм треба буде приходити з дружніми візитами, щоб визначити обстановку в домівці, яка потребує допомоги, а не займатися розпитуванням про стан благополуччя. Їм більше не доведеться почувати себе прохачами милостині. Вони знатимуть, що ідуть зміцнювати дух у домівці. І це стане чудовою подією для жінок, які цього потребують. … Я не вірю ні на мить, що це—кінець візитного вчителювання”.
Так воно й сталося. З того часу програма почала процвітати, а жінки, які раніше не служили, просилися бути візитними вчительками”12.
Сестра Спаффорд служила дев’ятим генеральним президентом Товариства допомоги. Вона бачила численні приклади добра, яким візитні вчительки здатні благословити життя всіх сестер Товариства допомоги. Вона свідчила:
“Найкраща робота виконується нашими візитними вчительками і нашими президентами Товариства допомоги, бо вони йдуть у дусі своїх покликань і є посланцями Товариства допомоги. … Вони є матерями і по-людськи розуміють інших жінок та їхні болі. Тож ми не повинні обмежувати наше поняття соціального благополуччя лише голодними і бідними. Хіба Спаситель не наказав нам пам’ятати про вбогих духом? І хіба багаті не хворіють як і бідні, і хіба їм не буває важко знайти доглядальницю? … Саме це і є завданням Товариства допомоги. Я можу наводити приклад за прикладом, коли візитні вчительки вміло допомагали справлятися з труднощами в домівках, просто виконуючи своє покликання”13.
Привілей, обов’язок, зобов’язання: Поширення візитного вчителювання по всьому світу
Президент Генрі Б. Айрінг, радник у Першому Президентстві, свідчив, що візитне вчителювання—це складова Господнього плану надання допомоги людям по всьому світу:
“Єдиною системою, яка могла налагодити підтримку і втішення в масштабах настільки великої Церкви у настільки різноманітному світі—це служіння через окремих служителів, які живуть поруч з нужденними людьми. Господь бачив це рішення з самого початку організації Товариства допомоги.
Він встановив модель. Дві сестри Товариства допомоги приймають доручення відвідувати іншу сестру як покликання від Господа. Це було правильним від початку. …
Місцеві провідники священства завжди довіряють членам Товариства допомоги. У кожного єпископа і президента філії є президент Товариства допомоги, на якого можна розраховувати. У неї є візитні вчительки, які знають труднощі й проблеми кожної сестри. Вона з їхньою допомогою може знати, що відбувається в серцях людей і сімей. Вона може задовольняти потреби й допомагає єпископу у його покликанні надавати підтримку окремим людям і сім’ям”14.
Як зазначав президент Айрінг, візитне вчителювання задовольняє вимоги всесвітнього зростання Церкви. Завдяки цій системі піклування, кожна жінка-свята останніх днів має нагоду бути знаряддям в руках Господа.
Сестри з Товариства допомоги старанно працювали, щоб запровадити візитне вчителювання по всьому світу. Наприклад, коли Церква була ще молодою в Бразилії, більшість філій не мали Товариства допомоги або знання про те, як його запровадити. Оскільки місцеві члени Церкви не були знайомі з Товариством допомоги, Вільям Грант Бангертер, тодішній президент місії, покликав свою дружину, Джеральдін Бангертер, бути президентом Товариства допомоги в місії. Вона не знала країни, вона ще не володіла мовою і щойно народила свою сьому дитину. Однак вона почала працювати зі своїми радниками і секретарем. За допомогою сестер-місіонерок, які виконували роль перекладачів, ці сестри вирішили, що “насамперед їм потрібно навчати жінок тому, як відвідувати одна одну і дізнаватися про потреби. Тож вони сказали: “Ми будемо навчати про візитне вчителювання”. …
Вони вирішили розпочати з маленької філії в Сан-Пауло у промисловій частині міста, де переважна кількість мешканців були бідними. Президентство донесло новину до кількох сестер у тій філії, сказавши: “Будь ласка, зустріньтеся з нами цього вечора в будівлі, яку ми орендуємо”.
Сестра Бангертер і одна з радників “їхали через усе місто з дванадцятимільйонним населенням. Вони приїхали до філії, де … їх чекало сім смиренних жінок”.
Після того як сестри розпочали свої збори піснею і молитвою, одна з радників сестри Бангертер підвелася і почала навчати про візитне вчителювання. “Вона тримала невеликий аркуш паперу і так сильно хвилювалася, що аркуш тремтів. Вона встала і зачитала послання. Це тривало п’ять хвилин.
Вона сіла, і всі поглянули на [сестру Бангертер], а та сказала: “Я не розмовляю португальською”. Однак вони хотіли, щоб вона їх навчала. Ніхто з присутніх не розмовляв англійською. Вона встала і пригадала всі португальські слова, які тільки знала. Їй вдалося сказати чотири речення:
“Eu sei que Deus vive”. Я знаю, що Бог живий.
“Eu sei que Jesus é o Cristo”. Я знаю, що Ісус є Христос.
“Eu sei que esta é a igreja verdadeira”. Я знаю, що ця Церква—істинна.
“Em nome de Jesus Cristo, amém”. В ім’я Ісуса Христа, амінь.
То були перші збори Товариства допомоги, проведені в тій філії,—п’ятихвилинна промова про візитне вчителювання, з якою виступила сестра, що ніколи не ходила на візитне вчителювання, не бачила візитної вчительки і не була візитною вчителькою. Після цього пролунало свідчення про євангелію.
“…Та маленька група і багато інших подібних до неї переросли в чудову, живу, сповнену віри організацію жінок у Бразилії. Вони—талановиті, освічені, розумні, надзвичайно вмілі провідники, і вони ніколи не стали б тим, ким вони є, без євангелії Ісуса Христа і їхньої віри”15.
Візитне вчителювання стало двигуном для жінок-святих останніх днів по всьому світу, спонукаючи їх любити, піклуватися і служити, щоб “діяти відповідно до тих добрих почуттів, які Господь вселив у ваше серце”, як навчав Джозеф Сміт16.
Віддані візитні вчительки надають подібне до Христового служіння, відповідаючи на заклик пророків останніх днів. Президент Спенсер В. Кімбол, дванадцятий Президент Церкви, навчав: “Бог помічає нас, Він пильнує за нами. Але зазвичай наші потреби Він задовольняє через інших людей. Отже, дуже важливо, щоб ми служили одне одному в царстві”17. Президент Томас С. Монсон, шістнадцятий Президент Церкви, сказав: “Нас оточують ті, хто потребують нашої уваги, заохочення, підтримки, утішення чи доброти. … Ми є руками Господа тут, на землі, і маємо доручення служити Його дітям і надихати їх. Він покладається на кожного з нас”18.
Візитне вчителювання в наш час: Постійно слідувати за Ісусом Христом
Історія про візитне вчителювання продовжується в житті сестер повсюди, там, де жінки-святі останніх днів дотримуються свого завіту іти за Ісусом Христом. Президент Дітер Ф. Ухтдорф, другий радник у Першому Президентстві, сказав: “Ви, чудові сестри, здійснюєте співчутливе служіння людям з тих причин, що перевищують бажання власної користі. У цьому ви стаєте подібними до Спасителя, Який, хоч і Цар, не шукав посад і не переймався тим, чи помічають Його інші люди. Він не переймався тим, щоби конкурувати з іншими. Його думки були завжди налаштовані на допомогу іншим. Він навчав, зцілював, розмовляв з людьми і слухав їх. Він знав, що велич—це не зовнішні прояви процвітання або поважна посада. Він викладав це вчення і жив згідно з ним: “Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде!”19
Упродовж років сестри навчилися тому, що візитне вчителювання вимагає зобов’язання, відданості й жертви. Вони зрозуміли, що під час візитів мають керуватися Духом. Вони бачили силу, яка приходить через навчання істині, проголошення свідчення, надання допомоги з любов’ю та бажання співчувати, втішати і допомагати нести тягарі своїх сестер.
Зобов’язання, відданість і жертва
Президент Кімбол наголошував на тому, що візитне вчителювання вимагає повної самовіддачі й відданості. Він сказав: “Ваші обов’язки багато в чому співпадають з обов’язками [домашніх] учителів, і, якщо коротко охарактеризувати їх, полягають у тому, щоб “завжди пильнувати Церкву”—не двадцять хвилин на місяць,—“бути з ними і укріпляти їх”—не постукати у двері, а бути з ними, надихати, зміцнювати, надавати силу й укріпляти,—“і дивитися, щоб не було ні беззаконня в Церкві, ні бездушності …, ні брехні, ні наклепів, ні лихослів’я”20. Президент Кімбол бачив таку відданість у своїй дружині Каміллі, яка ось що сказала про свою роботу візитної вчительки: “Я намагалася не нехтувати жодним поривом сказати добре слово чи зробити добрий вчинок”21.
Візитне вчителювання—це неперервне покликання. Його ніколи не можна виконати до кінця. Візитним вчителькам часто доводиться йти на жертви і йти вперед, навіть коли опускаються руки. Це особливо стосується тих ситуацій, коли здається, що всі зусилля марні, як у цій історії, яку розповіла Кеті Хамфрі:
“Коли мене вперше покликали візитною вчителькою, мене призначили відвідувати молоду жінку, яка ніколи не ходила до церкви. … Щомісяця я незмінно стукала в її двері. Вона відкривала внутрішні двері, але ніколи не відкривала скляні двері з ширмою. … Вона нічого не казала. Просто стояла. Я казала їй радісним голосом: “Привіт, мене звуть Кеті, я аша візитна вчителька”. І оскільки вона нічого не відповідала, я казала: “Сьогоднішній наш урок буде про…” і намагалася коротко розповісти про щось надихаюче і дружнє. Коли я закінчувала, вона казала: “Дякую” і зачиняла двері.
Я не любила туди ходити. … Але я йшла, тому що хотіла бути слухняною. Десь через сім або вісім місяців мені подзвонив по телефону єпископ.
“Кеті,—сказав він,—молода жінка, у якої ви є візитною вчителькою, щойно втратила дитину, яка прожила усього кілька днів. Разом з чоловіком вони йдуть на поховання, і вона просила мене запитати, чи не зможете й ви прийти і бути там з нею. Вона сказала, що ви—її єдина подруга”. Я пішла на цвинтар. Молода жінка, її чоловік, єпископ і я були біля могили. Більше не було нікого.
Я бачила її кожного місяця протягом кількох хвилин кожного разу. Я не могла навіть роздивитися крізь ту ширму, що вона чекає на дитину, однак навіть мої незграбні, але сповнені надії візити благословили нас обох”22.
Знайти духовний провід
Раз за разом вірні візитні вчительки шукають і отримують духовний провід. Одна сестра з Товариства допомоги в Бразилії розповіла про випадок, коли вона отримала Господню допомогу:
“Я не можу зв’язуватися з сестрами по телефону, бо в нас немає телефонів. Тож я стаю на коліна в молитві, щоб дізнатися, кому із сестер цього тижня потрібна моя допомога. Це завжди спрацьовує. [Наприклад,] у нашому приході була чудова молода жінка, яка не мала одягу для свого новонародженого немовляти. Я не мала жодної уяви, коли дитина мала народитися, проте знала, що скоро. Я зібрала групу сестер, і ми пошили одяг для немовляти. Ми не хотіли, щоб вона принесла дитину додому, загорнуту в газети. Ми не могли зв’язатися по телефону, тож я молилася і мені було сказано, що я маю піти в лікарню з цим приданим [одягом для немовляти]. Коли я приїхала в лікарню, вона щойно народила дитину і я змогла подарувати їй одяг, який приготували сестри з Товариства допомоги”23.
Оскільки у кожної сестри свої обставини, візитні вчительки мають потребу в особливому проводі Святого Духа, щоб знати, як найкращим чином допомагати кожній. Флоренс Чуквура з Нігерії отримала такий провід, коли її призначили бути візитною вчителькою однієї сестри, яка мала проблеми у шлюбі та вдома. Коли було необхідно, зустрічі проводилися на базарі. Послухавши цю сестру і дізнавшись про її проблеми, сестра Чуквура попросила свого чоловіка дати їй благословення священства, щоб вона могла знати, як допомогти цій занепокоєній сестрі. Після благословення вона відчула спонукання поговорити з цією сестрою про важливість десятини. “Зі сльозами вона розповіла мені, що не платила десятину, бо не заробляла достатньо грошей,—згаду[вала] сестра Чуквура.— Я запропонувала обговорити вірші з Малахія 3:10 і зробити це в моєму будинку, щоб ми могли почувати себе вільно й провести обговорення наодинці. Вона погодилася. Після обговорення я заохотила її виявити віру і сплачувати десятину протягом хоча б шести місяців. Я свідчила їй через Духа”.
“…Через кілька місяців після зустрічі обставини цієї сестри разюче змінилися. Її донька отримала стипендію для закінчення середньої школи, чоловік працював з єпископом над тим, щоб стати активним і прийняти покликання, чоловік і дружина об’єдналися разом, щоб покращити свою фінансову ситуацію та стосунки, і згодом стали натхненням для інших”24.
Навчати істині й свідчити
Президент Кімбол навчав, що коли візитні вчительки діляться євангелією і своїм свідченням, вони можуть допомагати своїм сестрам іти за Спасителем:
“Яким славетним є привілей двох сестер відвідувати домівку. …
У цій програмі не може бути ніякого примусу. Вона основується на заохоченні й любові. Дивовижно, скільки людей ми можемо навернути любов’ю і надихнути любов’ю. Ми повинні “застерігати, роз’язнювати, напучувати і вчити, і запрошувати … прийти до Христа” (УЗ 20:59), як сказав Господь у цьому одкровенні. …
Тож не задовольняймося лише відвідуваннями з метою встановлення дружніх стосунків. Це, звичайно, також необхідно. … Дружба, без жодних сумнівів, є важливою, але хіба може бути кращий спосіб потоваришувати, ніж навчити людину вічних принципів життя і спасіння? …
Ваше свідчення—це надзвичайна сила. … Вам не завжди обов’язково складати його формально; є так багато інших способів зробити це. …
“… Візитні вчительки … повинні бути надзвичайно енергійними, прозорливими, старанними, а також неперевершеними у своєму свідченні”25.
Молода мати висловила вдячність за візитних вчительок, які допомогли їй повернутися до життя за євангелією:
“Я й до сьогоднішнього дня вдячна за своїх візитних вчительок, тому що вони любили мене і не засуджували. Вони дійсно дали мені відчуття того, що я є важливою, і в Церкві є місце для мене.
Вони приходили до мене додому, ми сиділи й розмовляли, … і кожного місяця вони залишали для мене [євангельське] послання.
І коли вони приходили кожного місяця, я мала таке відчуття, що справді маю значення і вони дійсно піклуються про мене, і дійсно люблять і цінують мене.
Завдяки їхнім візитам і провідуванням, я вирішила, що настав для мене час повернутися до Церкви. Мабуть, я просто не знала, як повернутися, але своїми відвідуваннями, турботою вони підготували шлях для мого повернення.
Нам необхідно усвідомити, що Господь любить нас, якими б ми не були, а мої візитні вчительки допомогли побачити, що так воно і є.
Тепер ми з чоловіком уже запечатані у храмі”26.
Візитне вчителювання—це спосіб принести євангелію Ісуса Христа в життя сестер і їхніх сімей. Сестра Мері Еллен Смут, тринадцятий генеральний президент Товариства допомоги, проголосила: “Я хочу благати сестер не перейматися телефонними дзвінками чи візитами раз на квартал або місяць, вважаючи, що цього достатньо, а натомість зосередитися на зміцненні тендітних душ. Наша відповідальність—переконатися, що полум’я євангелії продовжує яскраво горіти. Наше завдання—знайти заблукалих овець і допомагати їм відчути Спасителеву любов”27.
Президент Кімбол навчав:
“Є багато сестер, які живуть у лахмітті—духовному лахмітті. Вони мають право носити ошатне вбрання, духовне ошатне вбрання. … Ваш привілей—іти в домівки й міняти лахміття на ошатне вбрання. …
“… Ваше завдання—спасати душі, і хто може сказати, скільки чудових активних людей в Церкві є активними завдяки тому, що ви були в їхніх домівках і відкрили для них нову перспективу, нове бачення. Ви відсунули завісу. Ви розширили їхній горизонт. …
Як бачите, ви спасаєте не лише цих сестер, але, ймовірно, і їхніх чоловіків, і сім’ї”28.
Надавати матеріальну допомогу з любов’ю
Милосердя—це основа надання матеріальної допомоги й піклування, здійснюваного візитними вчительками. Часто якась сестра і її сім’я мають матеріальні проблеми, які їм важко або й неможливо вирішити самотужки. Це може статися при народженні дитини або коли когось із членів сім’ї спіткає хвороба чи смерть. Як ті перші сестри з Товариства допомоги в Наву і під час подорожі в Долину Солоного озера, сучасні візитні вчительки часто першими приходять на допомогу. Сестра Сільвія Е. Олред, перший радник у Генеральному президентстві Товариства допомоги, сказала:
“Мене вражають приклади незчисленних милосердних справ, свідком яких я стаю і які щодня виконуються візитними вчительками по всьому світу у безкорисливому служінні потребам окремих сестер та їхнім сім’ям. Цим вірним візитним вчителькам я кажу: у цих маленьких милосердних справах ви наслідуєте Спасителя і дієте як знаряддя в Його руках, допомагаючи сестрам, яких вам доручено, піклуючись про них, піднімаючи, втішаючи, вислуховуючи, заохочуючи, підживлюючи, навчаючи і зміцнюючи їх. Дозвольте мені поділитися [двома] короткими прикладами такого служіння:
Роза страждає від виснажливого діабету та інших хвороб. Вона приєдналася до Церкви кілька років тому. Вона—матір одиначка із хлопчиком підліткового віку. Їй часто потрібно на кілька днів лягати в лікарню. Її люб’язні візитні вчительки не лише відвозять її до лікарні, але відвідують її там і втішають, наглядаючи також за її сином вдома і в школі. Її візитні вчительки стали для неї друзями і членами сім’ї.Після кількох перших візитів до певної сестри, Кеті побачила, що ця сестра не вміє читати, але хоче навчитися. Кеті запропонувала їй свою допомогу, усвідомлюючи, що це вимагатиме часу, терпіння і постійних зусиль”29.
Сумувати з тими, хто сумує, втішати й допомагати нести тягарі
Сестра Елейн Л. Джек, дванадцятий генеральний президент Товариства допомоги, навчала: “Під час візитного вчителювання ми надаємо підтримку одна одній. Часто руки промовляють те, що не скажеш голосом. Теплі обійми можуть сказати багато. Коли ми сміємося разом, це об’єднує нас. Коли ми ділимося, це оновлює наші душі. Ми не завжди можемо підняти тягарі сестри, яка потрапила у скруту, але ми можемо духовно підняти її, щоб вона могла нести їх”30.
Сестра, яка нещодавно овдовіла, була вдячна за візитних учительок, які сумували з нею та втішали її. Жінка писала: “Мені вкрай було потрібно, щоб хтось був поруч, хто міг би мене вислухати … І вони слухали. Вони втішали мене, плакали зі мною, обнімали мене, … [і] допомогли мені подолати глибокий розпач та депресію тих перших місяців самотності”31.
Ще одна жінка розповіла про свої почуття, коли відчула на собі справжнє милосердя візитної вчительки: “Я знала, що я не лише номер у її записах про відвідування. Я знала, що вона турбується про мене”32.
Як візитне вчителювання благословляє візитних учительок
Коли сестри служать іншим як візитні вчительки, вони отримують благословення для себе. Сестра Барбара В. Віндер, одинадцятий генеральний президент Товариства допомоги, навчала: “Дуже важливо, щоб у кожної сестри була візитна вчителька, аби вона відчула, що вона потрібна, що хтось її любить і думає про неї. Але так само важливо, щоб візитна вчителька могла зростати в милосерді. Даючи завдання нашим жінкам бути візитними вчительками, ми даємо їм можливість розвивати чисту любов Христа, що може бути найбільшим благословенням у їхньому житті”33.
Одна сестра розповідала про благословення, які пролилися на неї, коли вона служила своїм сестрам:
“Невдовзі після одруження ми з чоловіком переїхали до Нью-Джерсі. Навчаючись на першому курсі медичного факультету, мій чоловік рідко коли повертався додому раніше 23:30. … Я не змогла швидко знайти друзів. На новому місці я почувалася самотньо, мені було важко.
Єпископ мого нового приходу попросив мене очолити програму нашого приходу для іспаномовних членів Церкви. Це означало, що я маю перекладати на причасних зборах, навчати у класі євангельського вчення і наглядати за Товариством допомоги. Я була єдиною у приході, хто розмовляв іспанською вільно, окрім самих носіїв мови.
Крім усіх цих обов’язків, я отримала від президента Товариства допомоги список з 12 сестер для візитного вчителювання, які жили в протилежному кінці міста. Чесно скажу, я не була в захваті від свого нового призначення. У мене було багато роботи в інших покликаннях, і я боялася, що не знайду спільної мови з сестрами. … Однак я призначила зустрічі з кількома сестрами, і перш ніж встигла опам’ятатися, вже сиділа у вітальні Думесів.
“Ви моя візитна вчителька?— запитала сестра Думес, коли я входила до кімнати.— Рада вас бачити у себе вдома. Вже два роки до мене не приходять візитні вчительки”. Вона уважно слухала моє послання, ми поговорили, і вона не переставала дякувати мені за те, що я прийшла.
Перед тим як я мала піти, вона покликала своїх п’ятьох дітей, і вони заспівали мені іспанською “Я Божеє дитя”. Вона обняла мене й потиснула руку. …
Усі візити під час моєї першої поїздки пройшли краще, ніж я передбачала. Упродовж наступних місяців, коли сестри люб’язно вітали мене у себе вдома, я почала вже чекати на наступні візити. Однак я не була готова до історій про трагедії та випробування, які я чула, коли трохи ближче познайомилася з цими прекрасними людьми. Я вирішила хоча б спробувати зробити життя цих сестер та їхніх сімей, які мали фінансові труднощі, трохи кращим. Я почала привозити на візити посудини з їжею. Я возила сім’ї на прогулянки. Я возила їх на прийом до лікаря і в продуктовий магазин.
Я швидко забула про свою самотність, коли служила іншим. Сестри, які, як мені здавалося, дуже відрізняються від мене, стали моїми хорошими подругами. Вони були вірними, непохитними друзями, вдячними за найменшу річ, яку я для них робила. І вони пам’ятали про мої потреби: мені часто дзвонили й робили подарунки від щирого серця. Одна сестра зв’язала гачком серветку для мого стола. Інша написала вірш на мій день народження.
Однак минуло кілька місяців служіння, і я відчула себе невдахою через те, що не могла зробити життя своїх друзів безпечнішим і комфортнішим. …
Одного вечора я відчувала надзвичайне збентеження. Я стала на коліна помолитися, благаючи Господа показати, в якому напрямку рухатися. Я відчула, що Господь хоче, аби я допомогла цим сестрам стати більш самозабезпеченими й служити одна одній. Зізнаюся, що я скептично поставилася до думки про те, що люди, які мали такі важкі тягарі, матимуть силу, необхідну, щоб піднімати одне одного, однак я знала, що мені слід діяти згідно зі спонуканням.
Я почала з реорганізації програми візитного вчителювання в іспаномовному Товаристві допомоги. Одна з моїх вірних подруг, сестра Морейра, висловила бажання відвідувати шістьох сестер самостійно. Моєю першою реакцією був протест: “Ви не зможете дістатися туди без автомобіля. Пішки йти туди дуже далеко!” Але потім я згадала про отримане відчуття того, що сестрам треба служити одна одній. Я записала всіх шістьох сестер до нового списку візитного вчителювання сестри Морейри.
Повернувшись зі свого марафону візитного вчителювання, сестра Морейра зателефонувала мені, сповнена Духом. … Їй боліли ноги, але Господь полегшив її тягар і її серце.
Після кількох подальших відвідувань сестра Морейра залучила ще одну сестру ходити разом з нею. …
Як тільки я почала шукати, я знаходила багато способів допомогти цим сестрам допомагати собі та одна одній. …
Якраз у той час, як я могла спостерігати духовний підйом серед членів мого приходу, я дізналася, що ми з чоловіком переїжджаємо. … Я не хотіла навіть думати про те, що доведеться залишити своїх чудових подруг. Я дуже хотіла й надалі служити їм—ми так багато дали одна одній. Але принаймні я могла бачити, що справа євангелії активно діє в їхньому житті і вони наглядали одна за одною. Я, саме та людина, яка з такою неохотою розпочинала служіння, поверталася з поля, несучи снопи”34.
Лоренцо Сноу
Президент Лоренцо Сноу, п’ятий Президент Церкви, навчав сестер з Товариства допомоги бути взірцем чистої побожності. Він сказав: “Апостол Яків казав, що “чиста й непорочна побожність перед Богом … оця: зглянутися над сиротами та вдовицями в утисках їхніх та себе берегти чистим від світу”. Приймаючи ці слова за істину, члени Товариства допомоги найкращим чином показують у своєму житті приклад чистої й непорочної побожності, бо вони служать тим, хто потрапив у біду, огортають обіймами любові безбатченків та вдів і бережуть себе незаплямованими від світу. Я свідчу, що немає чистіших і більш богобоязних жінок у світі за тих, які належать до лав Товариства допомоги”35.
Чисті та богобоязні сестри з Товариства допомоги пильнують і зміцнюють одна одну з перших днів заснування Товариства в Наву до нашого часу, здійснюючи сповнене любові й натхнення візитне вчителювання. Це те служіння, яке здійснюється для кожного окремо, від серця до серця.
Своїм прикладом Спаситель навчав нас, як пильнувати і зміцнювати одне одного.
Комітети з візитного вчителювання збирали пожертвування, щоб допомагати у вирішенні місцевих потреб.
Візитні вчительки завжди намагалися задовольняти духовні й матеріальні потреби тих, кого вони відвідували.
Візитні вчительки в Центральній Африці подорожують, щоб відвідати підопічних сестер.
Сестра Джеральдін Бангетер, внизу зліва, з бразильськими сестрами, які допомагали заснувати Товариство допомоги на своїй батьківщині.
Надаючи співчутливе служіння, сестри з Товариства допомоги наслідують приклад Ісуса Христа.
Візитні сестри й ті, кому вони служать, можуть зміцнювати й надихати одна одну.
Коли візитні вчительки діляться істинами і свідчать, вони допомагають іншим іти за Спасителем.
Візитні вчительки можуть отримувати провід від Святого Духа, готуючись надавати допомогу.
Віддані візитні вчительки сповідують “чисту побожність” (Якова 1:27).
Завдяки візитному вчителюванню сестри з Товариства допомоги знають, що у них є подруги, які дбають про них.
Завдяки візитному вчителюванню сестри з Товариства допомоги знаходять радість у служінні одна одній.
“Коли ви служите вашим ближнім, то ви тільки служите вашому Богові” (Мосія 2:17).