Підійми свою голову і радій!
Переживаючи важкі часи у Господній спосіб, здіймаймо наші голови і радіймо!
У 1981 році мій батько, двоє близьких друзів і я вирушили на пошуки пригод до Аляски. Ми мали приземлитися поруч з віддаленим озером і пішки піднятися вгору, щоб побачити прекрасні краєвиди. Для того, щоб зменшити вантаж особистого багажу, ми склали наші речі і продуктові запаси в коробки, обгорнули їх пінопластом, прикріпили великі кольорові стрічки й викинули їх з вікна нашого маленького літачка у місце, яке відповідало пункту нашого призначення.
Приземлившись на місце, ми шукали й шукали, але на наше здивування, не могли знайти жодного короба. Зрештою, один таки ми знайшли. У ньому була маленька газова плитка, брезент, трохи цукерок і кілька пачок макаронів “до фаршу”---але ніякого фаршу. У нас не було жодних засобів зв’язку із зовнішнім світом, а за планом нас мали підібрати через тиждень.
Завдяки цьому досвіду я засвоїв два цінні уроки: один---не викидати свою їжу через вікно. Другий---іноді нам може бути скрутно.
Часто наша перша реакція на щось важке така---“Чому я?” Однак запитання “чому” ніколи не полегшує ситуацію. Господь очікує від нас здатності долати труднощі, і Він зазначив, “що все це додасть [нам] досвіду і буде [нам] на благо”1.
Іноді Господь просить нас робити щось важке, а іноді наші труднощі виникають через застосування нашої власної свободи волі або свободи волі інших. Нефій побував в обох з цих ситуацій. Легій, попросивши своїх синів повернутися за пластинами до Лавана, сказав Нефію: “Ось бачиш, твої брати ремствують, кажучи, що їм важко зробити те, що я вимагаю від них; але розумієш, то не я вимагаю це від них, то є заповідь Господа”2. Іншого разу брати Нефія вдалися до своєї свободи волі, аби обмежити його волю: “Вони наклали руки на мене, бо знайте, що вони дуже розлютились, і вони зв’язали мене вірьовками, бо хотіли позбавити мене життя”3.
Джозефу Сміту далося нелегко перебування у в’язниці Ліберті. У відчаї, не бачачи надії на звільнення, Джозеф заволав: “О Боже, де Ти?”4 Немає сумніву, що дехто з нас відчував те ж саме, що й Джозеф.
Кожен постає віч-на-віч зі складними обставинами: смерть близької людини; розлучення; випробування з дитиною, яка збилася зі шляху; хвороба, випробування віри, втрата роботи або якась інша проблема.
Я назавжди змінився, почувши такі слова від старійшини Ніла А. Максвелла, з Кворуму дванадцятьох, сказані в розпал його боротьби з лейкемією. Ось вони: “Під час моїх глибоких роздумів на думку прийшли ці 12 повчальних і заспокійливих слів: “Я дав тобі лейкемію, щоб ти міг навчати моїх людей з достовірністю”. Далі він продовжив, пояснюючи, як цей досвід благословив його “баченням величних реалій вічності. … Такі моменти розуміння вічності можуть допомогти нам пройти наступні 100 метрів, які можуть бути дуже важкими”5.
Щоб допомогти нам у переживанні й подоланні важких часів, маючи таке розуміння вічності, дозвольте запропонувати дві поради. Нам слід сприймати негаразди, по-перше, прощаючи інших, і, по-друге, підкоряючи себе Небесному Батькові.
Прощення тих, хто міг стати причиною наших негараздів, і власне примирення “з волею Бога”6 може бути нелегким. Найбільш болючими можуть бути труднощі, спричинені членом сім’ї, близьким другом або навіть нами самими.
Я дізнався про прощення, служачи молодим єпископом, коли президент мого колу Брюс М. Кук поділився такою історією. Він розповів:
“Наприкінці 1970-х років ми з кількома колегами започаткували свою справу. Хоча ми не зробили нічого протизаконного, кілька невдалих рішень у поєднанні зі складним економічним періодом, стали причиною нашої невдачі.
Дехто з наших інвесторів подали позови, щоб відшкодувати свої втрати. Виявилося, що їхнім адвокатом був радник у нашому єпископаті. Було дуже важко підтримувати чоловіка, який здавалося, прагнув мене знищити. Я розвинув по відношенню до нього справжню ворожнечу і вважав його своїм ворогом. Після п’яти років правових баталій ми втратили все своє майно, включаючи наш будинок.
У 2002 році моя дружина і я дізналися, що президентство колу, в якому я служив радником, мало бути реорганізованим. Перебуваючи у короткій відпустці, яка передувала цьому звільненню, вона запитала мене, кого б я обрав як своїх радників, якби був покликаний новим президентом колу. Я не хотів про це говорити, але вона наполягала. Зрештою, мені на думку прийшло одне ім’я. Тоді вона назвала ім’я адвоката, якого ми вважали осередком наших негараздів 20 років тому. Під час того як вона говорила, Дух підтвердив, що він мав бути іншим радником. Чи міг я пробачити цього чоловіка?
Коли старійшина Девід Е. Соренсон передав мені покликання служити президентом колу, він дав мені годину, щоб обрати радників. Крізь сльози я зазначив, що Господь уже дав це одкровення. Коли я вимовляв ім’я того чоловіка, якого вважав своїм ворогом, гнів, ворожнеча й ненависть, які я таїв у собі, зникли. У той момент я дізнався про мир, який приходить завдяки прощенню через Спокуту Христа”.
Іншими словами, президент мого колу “щиро простив” йому, як Нефій у давнину7. Я знав президента Кука і його радника як двох праведних провідників священства, які любили одне одного. Я прагнув бути схожим на них.
Багато років тому під час нашої невдалої подорожі до Аляски я швидко дізнався, що звинувачувати у наших обставинах інших---це не вихід, як і коли пілот скидає їжу при поганому освітленні. Все ж, зазнавши фізичного виснаження, нестачі їжі, хвороб і “нагоди” спати на землі під час сильної бурі лише під брезентом, я дізнався, що “для Бога нема неможливої жадної речі”8.
Молоді люди, Бог вимагає від вас того, що не є легким. Одна 14-річна дівчина брала участь у змаганнях з баскетболу. Вона мріяла грати у баскетбольній команді старших класів своєї школи, як її старша сестра. Тоді вона дізналася, що її батьків було покликано очолити місію у Гватемалі.
Приїхавши туди, вона довідалася, що кілька її предметів буде викладатися іспанською---мовою, якою вона ще не володіла. У її школі не було жодної спортивної команди для дівчат. Вона жила на чотирнадцятому поверсі будинку з суворою охороною. І, на довершення цього, вона не могла виходити на вулицю сама з причин безпеки.
Протягом місяців її батьки чули, як кожного вечора перед сном вона плакала. Це краяло їхні серця! Зрештою вони вирішили відправити її додому до бабусі, щоб закінчити школу.
Коли моя дружина зайшла в кімнату нашої доньки, аби повідомити її про наше рішення, вона побачила, що та молиться на колінах, а на ліжку лежить відкрита Книга Мормона. Дух прошепотів моїй дружині: “З нею все буде добре”, і вона тихенько вийшла з кімнати.
Більше ми ніколи не чули, щоб вона плакала перед сном. З рішучістю і допомогою Господа вона героїчно протрималася ті три роки.
Наприкінці нашої місії я запитав свою доньку, чи поїде вона служити на місії повного дня. Вона відповіла: “Ні, тату, я вже відслужила”.
Ну і добре! Але через шість місяців Дух збудив мене вночі такою думкою: “Я покликав твою дочку служити на місії”.
Моя реакція була такою: “Небесний Батьку, вона так багато віддала”. Дух швидко виправив мене, і я зрозумів, що Господь вбачав необхідним її служіння на місії.
Невдовзі я запросив дочку на обід. Сидячи навпроти неї, я запитав: “Ґензі, ти знаєш, чому ми тут?”
Вона сказала: “Так, тату. Ти знаєш, що я маю служити на місії. Я не хочу їхати, але я поїду”.
Завдяки тому, що вона підкорила свою волю Небесному Батькові, вона служила Йому всім своїм серцем, могуттю, розумом і силою. Вона навчила свого батька як робити те, що важко.
Під час всесвітнього духовного вечора для молоді Президент Рассел М. Нельсон попросив молодь про кілька важких речей. Президент Нельсон сказав: “Моє п’яте запрошення вам---виділяйтеся; відрізняйтеся від світу. … Господу треба, щоб ви виглядали, говорили, діяли і були одягнені так, як справжні учні Ісуса Христа”9. Це може бути важко, однак я знаю---ви в змозі це робити---і з радістю.
Пам’ятайте, що “люди є, щоб мати радість”10. Незважаючи на все, що переніс Легій, він знайшов радість. Пам’ятаєте, коли Алма був “пригнічений тугою”11 через народ міста Аммонійга? Ангел сказав йому: “Благословенний ти, Алмо; тому підійми свою голову і звеселися, … бо ти був вірним у виконанні заповідей Бога”12. Алма засвоїв важливу істину: ми завжди можемо радіти, коли виконуємо заповіді. Пам’ятайте, що під час воєн і труднощів, які існували за часів полководця Моронія, “не було щасливішого часу серед народу Нефієвого”13. Ми можемо і повинні знаходити радість, коли долаємо важкі часи.
Спасителю також було нелегко: “І світ … судитиме Його як нікчему; отже, вони бичуватимуть Його, а Він витерпить це; і вони битимуть Його, а Він витерпить це. Так, вони плюватимуть на Нього, а Він витерпить це через Свою люблячу доброту і Своє довготерпіння до дітей людських14”.
Завдяки тій любові і доброті Ісус Христос витерпів Спокуту. Тепер Він каже кожному з нас: “Страждання зазнаєте в світі, але будьте відважні: Я світ переміг!”15 Завдяки Христу ми також можемо перемогти світ.
Переживаючи важкі часи у Господній спосіб, здіймаймо наші голови і радіймо! За цієї священної нагоди свідчити світові я проголошую, що наш Спаситель живе й веде Свою Церкву. В ім’я Ісуса Христа, амінь.