Витерпіти до початку
Знадобилося сім років, але варто було чекати.
“А хто навчатиме?”— розпитувала я свою подругу, коли ми йшли вулицею суботнього ранку в лютому 2000 року. У той час нам було по 14 років.
“Вони мої друзі й перебувають тут, можна сказати, на місії”,—відповіла вона. Ми ніколи раніше не розмовляли про релігію, хоча й були найкращими подругами. Вона сказала, що ми йдемо на заняття англійської мови, яке її друзі проводили безкоштовно. Вона знала, що я зацікавлюся, тому що збиралася в англійську середню школу.
Коли ми увійшли в будівлю, я не могла відвести очей від картин на стінах. І це церква? Вона не виглядала як болгарська православна церква, єдина, до якої я ходила раніше. Більшість людей вважали будь-яку іншу церкву сектою. Крім того, до 1989 р. Болгарією керували комуністи. В ті часи релігійні вірування заборонялися, і багато людей продовжували вважати релігію чимось неправильним.
Моя подруга запитала, чи хочу я прийти наступного дня до церкви. Я відповіла ствердно, хоча погодилася більше з цікавості, ніж через набожність. Я знала, що якщо вона туди ходить, то в цій Церкві немає нічого поганого.
Я почала регулярно ходити до церкви. Я хотіла дізнатися більше про її вчення. Я хотіла знати, чому ті юнаки з табличками поїхали зі своєї країни, приїхали до Болгарії і живуть серед людей, вороже налаштованих до релігії. Хоча в той час я і не була релігійною, щось змушувало мене ходити на церковні заходи. Мені подобався товариський дух місіонерів і теплі посмішки членів Церкви.
Я подружилася з молодими жінками у філії. Мене вражала їхня віра і велике бажання служити іншим. Пам’ятаю, як уперше помолилася на занятті Товариства молодих жінок. Я ніколи раніше не молилася і не знала, якою сильною може бути молитва. Я не відчувала сильного зв’язку з Небесним Батьком, який виникає під час молитви. Я не знала, що я є Його дочкою. З того часу я ніколи не переставала молитися. Щоразу, коли мені доводилося долати труднощі, я знала, що можу попросити проводу у Небесного Батька. Часто під час тих молитов на очах з’являлися сльози, тому що через Святого Духа я відчувала запевнення, що Бог любить мене. Я почала довіряти Господу.
Коли настали випробування підліткових років, я вже мала тверду віру в Ісуса Христа, і це дало мені силу подолати ці спокуси. Я бачила, як Сатана спокушав моїх однолітків мирськими речами і як маленькі компроміси призводили до великих. Було важко відстоювати свої принципи, але зв’язок з Небесним Батьком через молитву допомагав мені уникати спокус. Я вирішила жити за принципами плану спасіння. Я без вагань знала, що одного дня отримаю благословення.
На жаль, я не могла приєднатися до Церкви у той час. Мої батьки були рішуче налаштовані проти, особливо батько. Але я могла його зрозуміти. Його батьки ніколи не водили його до церкви; він зростав, коли у країні правили комуністи. Однак я знала, що Господь підготував шлях, щоб я могла приєднатися до Церкви. Я вже знала, що той шлях буде нелегким. Але я дізналася з Писань, що випробування можуть бути нам на користь.
Я ходила до семінарії, а потім до інституту, я відвідувала церковні заходи й навіть розпочала виконувати програму “Особистий розвиток”. Я завжди з нетерпінням чекала на заходи Товариства молодих жінок. Години, протягом яких ми готували їжу, виготовляли листівки чи закладки, прикрашали клас чи грали в ігри завжди залишаться в моїй пам’яті так само, як і чудовий дух дружби між нами. Кожен захід допомагав мені зрозуміти мою божественну природу і роль у житті.
Одним з найважчих проектів програми “Особистий розвиток” виявилося заучування напам’ять свідчення апостолів “Живий Христос”1. Коли я продивилася текст, то подумала, що буде великим випробуванням вивчити його. За кілька тижнів я вже знала, чому цей проект був складовою цінності “Віра”. Це була перевірка віри й терпіння, перевірка, яка принесла чудову винагороду. Свідчення апостолів допомогло зміцнити мою віру і свідчення. Запам’ятавши їхні надихаючі слова про божественне життя і служіння Христа, я сама здобула сміливість свідчити про Нього.
Коли мені було років 16, ми проводили захід, присвячений тому, як бути місіонером повного дня. Ми розділилися на пари і протягом тижня жили, як місіонери. То було вперше, коли я дізналася, як важливо ділитися свідченням з іншими. Цей захід допоміг мені зрозуміти не лише те, як важко служити Господу, але й відчути радість, яку ми отримуємо, коли проповідуємо євангелію і бачимо, як учення Христа змінюють життя людей. Це допомогло мені зрозуміти, що означає “бути свідками Бога в усі часи і в усьому, і в усіх місцях” (Мосія 18:9).
Як “активний нечлен Церкви” (так усі мене називали) я навчилася мати терпіння й сподіватися, що одного дня я стану членом Церкви. Я знала, що то було випробування моєї віри й терпіння. Я думала, скільки часу знадобиться, щоб стати чистою й почати нове життя.
Той день настав майже через сім років після того, як подруга привела мене до церкви холодного лютневого ранку 2000 року. Я охристилася, коли мені був 21 рік у домі місії в Софії. День мого хрищення був найщасливішим днем мого життя. У той момент я відчувала, яку велику викупительну любов Небесний Батько має до мене. Я відчула це ще сильніше, коли наступного дня приймала причастя. Я не могла стримати сліз. Дух, який горів у мені, казав, що варто було так довго чекати. Нарешті я могла насолоджуватися даром Святого Духа й іншими благословеннями членства у Церкві.
Я вдячна за те, що благословенна знанням про відновлену євангелію. Я знаю, що ми можемо подолати труднощі життя за допомогою віри й терпіння. У нас немає більшого й славетнішого привілею, ніж бути членом єдиної істинної Церкви на землі. Ніщо не приносить більшого щастя, ніж знання про те, що ми, як гідні члени Церкви, зможемо знову жити з Богом.