Ми їх просто підвозили до церкви
Коли мені було сім років, мої мама і тато товаришували з менш активною сім’єю у нашому приході, яка складалася з матері й двох синів. Мій старший брат Джон і я були такого ж віку, як і ті двоє хлопців—Робін і Шеннон. Тож цілком природно, що ми з ними подружилися.
Та сім’я не мала автомобіля, тож батько запропонував, що буде заїжджати за ними в їхнє містечко, розташоване неподалік, і возити їх до церкви й назад. Я пам’ятаю як батько просив брата й мене поїхати разом з ним за тією сім’єю. Я не любив цього робити, але попри моє ремствування батько постійно підвозив їх, поки вони не стали активно відвідувати церкву й не купили свого автомобіля. Невдовзі Робін і Шеннон охристилися й були конфірмовані, а їхня мама стала брати участь у Товаристві допомоги. Тоді я ще не розумів, які благотворні наслідки принесе той акт служіння.
За кілька місяців до закінчення восьмого класу мій батько помер. Мій сум доповнювався тим, що я почував себе невпевнено через свою зовнішність і не мав друзів. Я почав піддаватися розпачу й під час обіду в школі ходив додому й назад, бо мені було нестерпно сидіти самому.
Того року та сім’я, з якою ми товаришували, переїхала в район нашої школи, і Шеннон почав ходити в мою школу. Ми відразу ж подружилися. Я відчував, що більше не самотній, і сум минув. Знання того, що комусь подобалося бути моїм другом, зміцнило мою впевненість і самооцінку. Я тепер не був самотнім під час обідньої перерви.
Наша дружба зміцнилася в старших класах. Коли наші старші брати поїхали до коледжу, потім на місію, ми з Шенноном стали як брати. Нам одночасно вручили наші нагороди “Орел” у скаутській програмі, ми вступили до одного університету, поїхали на місію майже одночасно і після того жили в одній кімнаті. Ми обоє уклали шлюб у Солт-Лейкському храмі з прекрасними жінками, і наші діти народилися з розривом у три місяці.
Одного вечора незадовго до весілля Шеннона ми почали говорити про своє дитинство. Я розповів йому, як він допоміг мені подолати мою невпевненість і справитися зі смертю батька. Я додав, що саме його дружба допомогла мені повернути життя в іншому напрямку. Тоді Шеннон розповів мені, що якби мій батько не підвозив його сім’ю до церкви, то він ніколи б не ходив до церкви, не служив би на місії й не запечатався у храмі.
Під час тієї розмови я сильно відчував Духа, коли усвідомив благословення, що прийшли в наші життя завдяки тим поїздкам до церкви. Коли я думав про дружбу Шеннона, то зрозумів, що мій батько не лише допоміг спасти сім’ю Шеннона, але також приготував друга, який допоміг спасти його сина.