Роздуми про сімейну історію
Влітку 1979 року я з подивом дізнався про те, що книги й папери моєї матері зберігалися в сарайчику когось з членів Церкви в моєму рідному містечку Лондон, провінція Онтаріо. Врятувавши те, що можна було врятувати з кількох картонних коробок, я знайшов заповнені карти родоводу для своєї сім’ї, кілька записів сімейних груп і кілька дослідницьких нотаток. Справжнім скарбом була автобіографія, написана матір’ю на чотирьох сторінках. Вона померла, коли мені було 11 років. У тій чудовій, написаній від руки автобіографії розповідалося про її дитинство в Англії у 1930-х роках і про її життя під час Другої світової війни. Та знахідка стала поштовхом для моєї зацікавленості сімейною історією і повернула моє серце до предків.
Майже через два роки, у квітні 1981 року, мій батько раптово помер. Серед його речей я знайшов каблучку з його ініціалами—CMY. Але я ніколи не бачив ту каблучку у нього на руці. Мабуть, він носив її в молодості, коли служив під час війни на мінному тральщику в Канадських ВМС.
Тепер, після його смерті, я був єдиним, хто залишився живим на моїй карті родоводу. Тож мені слід було сподіватися, що за допомогою родичів я зможу зібрати більше інформації. Серед них була Бетті, невістка мого дідуся, яка все ще жила в родинному домі в Бекслейхеті, графство Кент, Англія. Я завжди сподівався, що колись зможу з нею зустрітися й більше дізнатися про сім’ю матері, але я був на той час неодруженим студентом, і у мене не було коштів на подорож. Однак тепер, отримавши невелику суму, яку батько заповів мені у спадок, я міг оплатити подорож через океан.
У день зустрічі з тітонькою Бетті я хвилювався. Чи зрозуміє вона моє велике бажання дізнатися більше про покоління предків? Я поглянув на каблучку батька. Зараз вона була на пальці моєї правої руки, і я бачив її відображення у вікні двоповерхового автобуса, яким я їхав. Це заспокоїло мене, ніби батько поклав руку на моє коліно, щоб підтримати у цій справі.
На щастя, тітонька Бетті зустріла мене приязно і розповіла багато нових і корисних подробиць про мою сім’ю, серед яких було те, що мій прапрадідусь збудував дім, у якому вона жила. Тієї ночі я навіть спав у спальні, в якій мій дідусь спав у дитинстві. Я ніколи його не бачив, але завдяки фотографіям, які вона мені показала, зрозумів, що дуже на нього схожий. Тітонька великодушно подарувала мені кілька з тих старих сімейних фотографій, листів і сімейну Біблію, де були вказані повні імена, дати народження і місця народження двох поколінь моїх предків, починаючи з 1830-х років.
Минуло понад 25 років відтоді, як дощового вересневого дня в Англії пошукова робота привела мене від автобусної зупинки до дому моїх предків, хоча я й не знав, як там мене зустрінуть. З того часу я отримав багато цінної інформації від родичів по обидві сторони Атлантики, що дало можливість провести за них храмову роботу.
Я завжди пам’ятатиму, як підійшов до вхідних дверей дому № 32 на Окленд-роуд і побачив у склі своє відображення. Тепер я знаю, що те знайоме обличчя, яке відбивалося у склі, ймовірно було обличчям мого дідуся, який вітав мій прихід додому.