Мамин щоденник
Мама жила зі мною майже 5 років. Я була рада, що можу з любов’ю і вдячністю дбати про неї так само, як вона дбала про мене упродовж багатьох років. Але мені не вистачало її посмішки й жартівливих зауважень. Я б хотіла, щоб, як і колись, вона знову відчувала радість і захоплення, коли ми їхали на машині. При цьому не мало значення, куди ми вирушали. Мама завжди помічала квіти, пташок на телефонному дроті або дітей, які гралися.
Я сумувала, згадуючи, як добре нам було удвох, коли ми чистили картоплю, лузали боби або читали. Мені хотілося поділитися з нею дитячими спогадами й розповісти новини про братів, сестер та її онуків. Вона дуже любила, коли до нас приїздили члени сім’ї, особливо онуки. Але її слабоумство змінило все. Вона сприймала мене лише як людину, яка дбає про неї.
Один день видався особливо важким. Як завжди вона дивилася на мене порожніми очима, коли я намагалася зав’язати розмову, й кидала недовірливі погляди, коли я хотіла їй допомогти. Я була виснажена, пригнічена і сіла на диван, щоб поміркувати. Я почала читати один з маминих щоденників, сподіваючись, що це мене трохи розважить і щось нагадає. Мої зусилля були плідними, і поки я читала, мене охопили спогади.
На сторінках щоденника мама неодноразово розповідала про те, яку радість відчувала, коли до неї приїздила сім’я і який сум її огортав, коли всі від’їздили. Вона писала, як їй було важко, коли захворів батько і після довгої хвороби помер, залишивши її вдовою у 59 років. Вона писала про те, як сумує за батьком і як переживає за мого старшого брата, якого вразила та ж сама хвороба.
Мама писала про радісні епізоди з життя, які приносили їй велике задоволення: викладання у Церкві й участь у заходах неодружених дорослих. Вона писала про задоволення, яке приносили їй поїздки до Ділкона, шт. Арізона, де вона раз на тиждень навчала євангелії індіанців племені Навахо в резервації. Це нагадало, як вона завжди навчала, що важливо бути надійним, особливо, коли хтось на тебе розраховує. Іноді її записи були короткими, оскільки вона комусь допомагала. Це нагадало мені про те, як часто вона носила їжу або подаруночки тим, хто, на її думку, потребував допомоги або підбадьорення. Багато разів у своїх записах вона свідчила про євангелію.
Я була особливо зворушена тим, як вона сумувала й непокоїлася, коли народилася моя дочка із синдромом Дауна й супутніми проблемами. І хіба вона не провела майже місяць, годуючи наших інших чотирьох дітей і піклуючись про них, поки ми з чоловіком постійно ходили до лікарні під час одужування нашої Дебри-Сью після операції на серці та всіх ускладнень? Так! І їй тоді було вже 70 років!
Я згадала, як вона завжди була поруч, коли я потребувала її. Зі сльозами я зрозуміла, що якби вона не могла бути поруч зі мною, то мене підтримували б її сповнені віри листи й молитви.
Того вечора, коли я співала мамі гімни, щоб вона заспокоїлася й заснула, мене огорнула хвиля любові до моєї сміливої, завжди готової жертвувати мами, і я відчула глибоку вдячність за слова в щоденнику, які повернули мені маму.