Покликання для новонаверненої
Я була новонаверненою і не вміла грати на піаніно. Проте я така вдячна за покликання акомпаніатора у філії, яке змінило все моє життя.
Невдовзі після того як я охристилася у віці 10 років у Лаппеенранті, Фінляндія, я отримала своє перше церковне покликання. То був 1960 рік. У нашій невеличкій філії була крайня потреба в людині, яка могла б акомпанувати під час виконання гімнів на причасних зборах. Мене попросили виконувати це доручення.
Хоча мама завжди заохочувала нас з братом розвивати мистецькі таланти, я не вміла грати на піаніно, і в нас не було інструмента. Однак я хотіла виконувати своє покликання, тож ми склали план.
На домашньому сімейному вечорі ми поговорили про те, що це покликання означає для всіх нас. Однак через те, що мама була вдовою з двома малими дітьми, ми знали, що нам буде важко придбати піаніно і платити за уроки. Ми вирішили, що всі готові піти на необхідні жертви.
Перша жертва, на яку пішла моя сім’я, була фінансовою. Ми вирішили, що з весни до осені будемо їздити на велосипедах, а не автобусом. Мій брат Марті був сміливим і дуже добре навчився їздити на велосипеді—навіть по снігу й льоду. Я перестала купувати одяг і навчилася шити. Ми також навчилися жити ощадливо. Ми почали вирощувати овочі у селі поряд з будинком моїх дідуся й бабусі, та заготовляти їжу на зиму. Наші “відпустки” стали маминими поїздками до храму в Швейцарії або ми влаштовували пікнік чи розбивали палатку неподалік від дому.
Друга жертва, на яку пішла моя сім’я,—це час. Ми поділили між собою хатню роботу і перепланували свої заходи, заняття та виконання шкільних завдань таким чином, щоб я мала достатньо часу займатися грою на піаніно. Завдяки цій жертві й старанній праці мама часто казала, що в нас не було вільного часу для того, щоб потрапити у халепу, як інші наші однолітки. В дійсності, моє покликання стало покликанням для всієї сім’ї ще задовго до того, як я зіграла хоча б одну ноту.
Я почала брати уроки у вчителя музики в місцевій школі. Я займалася, використовуючи паперову клавіатуру й піаніно у церкві. Коли мій учитель музики переїхав, ми купили у нього піаніно, і мене взяла у свій клас визнана в нашій місцевості вчителька.
Я сама розучувала гімни і багато займалася з музичним керівником нашої філії. Усі мене підбадьорювали, навіть якщо я грала не ту ноту. Моя вчителька жахнулася, дізнавшись, що я граю на людях ще до того, як добре вивчу і запам’ятаю музичний твір. Але краще було грати однією рукою, ніж взагалі не мати музики.
Я їздила на велосипеді на уроки, а взимку намагалася якомога більше ходити або їздити на лижах. У неділю я сама виходила на церковні збори, щоб прийти на годину раніше і мати час позайматися. Я вирішила їздити на автобусі лише тоді, коли температура опускалася нижче -15ºC. Дощ і сніг мені не заважали; коли я йшла, час минав швидко, бо мене супроводжувало багато красивих гімнів. Дорогою я перетинала рівнини з піонерами (див. “Вперед, святі”, Гімни, № 17), сходила на вершину гори в Сіоні (див. “Стоїть гора Сіон”, Гімни, № 4), і була разом з молоддю, яка ніколи не вагається, (див. “Віддані вірі”, Гімни, № 155). Я ніколи не вагалася, маючи таку підтримку, хоча я і моя сім’я були єдиними святими останніх днів у нашому містечку у східній Фінляндії неподалік від російського кордону.
З роками я грала краще й могла вже виконувати музику, а не просто грати правильні ноти. Я навчилася з молитвою підбирати музику, щоб Дух перебував на зборах. А що більш важливо, я здобула своє свідчення про євангелію через музику. Я можу легко пригадати почуття, слова і послання гімнів, якщо у мене виникали якісь сумніви. Я дізналася про істинність євангельських принципів та обрядів, засвоюючи їх рядок за рядком, нота за нотою.
Пригадую один особливий день, коли було випробувано мою відданість євангельским принципам. У той час мені було 14 років. Я любила плавати й мріяла про участь в Олімпійських іграх. Я не брала участі у змаганнях в неділю, але досягала значних успіхів. І ось наближалися Олімпійські ігри в Мексиці. Тренер запросив мене ходити на спеціальні тренування.
Однак ці тренування проходили вранці кожної неділі під час Недільної школи. Я виправдовувала себе, що можу ходити на тренування й пропускати Недільну школу, оскільки встигатиму до церкви на вечірні причасні збори. Я зекономила гроші для проїзду на автобусі й усе спланувала. У суботу напередодні першого тренування я розповіла мамі про свій план.
Я помітила в її очах смуток і розчарування, однак єдине що вона сказала, що рішення маю прийняти я і мене навчено тому, що є правильним. Увечері в моїй голові постійно звучав гімн “Вибирай істину” (Гімни, № 143). Слова постійно повторювалися, як на зіпсованій платівці.
Вранці в неділю я взяла сумку для плавання в одну руку і сумку з нотами в іншу, сподіваючись, що змушу маму повірити, що йду до церкви. Я вийшла на вулицю і пішла на зупинку автобуса. Так сталося, що зупинка автобуса, який прямував до басейну, був з мого боку вулиці, а той, який їхав до каплиці—з протилежного. Поки я чекала, то відчула роздратування. У вухах лунала музика гімну “Чи зробив я сьогодні добро?” (Гімни, № 132), який було заплановано на урок Недільної школи того дня. Я з досвіду знала, що через складний ритм, важкі слова і високі ноти цей гімн прозвучить дуже погано через відсутність акомпанементу.
Поки я розмірковувала, під’їхали обидва автобуси. Автобус, що їхав до басейну, зупинився біля мене, а водій автобусу, що їхав до церкви, зупинився і здивовано подивився на мене, бо знав, що я завжди їду його рейсом. Ми дивилися одне на одного кілька секунд. Чого я чекаю? Я вибрала Господа (див. “Хто разом з Богом?” Гімни, № 159). Я пообіцяла Йому іти, куди Він повелить (див. “Веди мене, Боже, веди”, Гімни, № 162). Моє рішення дотримуватися заповідей було прийнято давно (див. “Вірність завітам”, Гімни, № 188).
Перш ніж мій мозок і серце прийшли до згоди, тіло вирішило діяти. Я кинулася переходити вулицю й рукою дала знак водію іншого автобуса, що він може їхати. Я заплатила і зайшла через задні двері в автобус, який ішов до церкви, спостерігаючи, як мої мрії про плавання полинули в протилежному напрямку.
Усі того дня думали, що я плачу, бо відчуваю Духа. Але насправді я плакала, бо мрія мого дитинства щойно розбилася, а ще мені було соромно, що я навіть допустила думку про можливість займатися плаванням у Суботній день. Однак тієї неділі, як і в усі попередні та наступні, я виконувала своє покликання.
Коли мені настав час їхати до коледжу, я навчила кількох членів приходу диригувати й грати на піаніно. У коледжі я продовжувала грати на піаніно і брала уроки гри на органі. Я думала, що коли відмовилася від участі в змаганнях з плавання, мої шанси поїхати до Латинської Америки назавжди залишаться нездійсненими, однак, здобувши ступінь магістра в Університеті Бригама Янга, я служила на місії в Колумбії. Під час місії я давала уроки гри на піаніно. Я хотіла, щоб ті святі також мали дар музики. Діти й молоді люди в Колумбії ішли під пекучим сонцем кілька кілометрів, щоб навчатися від мене гри на піаніно. Вони також починали з однієї руки, поки не набували певних умінь, а тоді починали грати обома руками. І вони йшли навіть на більші жертви, ніж я, щоб навчитися грі на піаніно.
З часу мого хрищення минуло 50 років. Я побувала в багатьох місцях поза межами рідної Фінляндії, але куди б я не їхала, завжди була потреба в людині, яка грає гімни. Універсальна мова музики створювала мости розуміння і любові в багатьох місцях.
Зараз мої руки повільно рухаються і вражені артритом. Моє місце зайняло багато інших здібних музикантів. Моя мама часто сумує, коли згадує мої перші роки в Церкві й ті кілометри, які пройшла, та речі, яких я не мала. Вона думає, що саме через холод я маю артрит. Однак я пишаюся своїми “бойовими шрамами”. Я виливала свої радощі та сум через музику. Я навчилася передавати свій сміх і плач пальцями.
Моє серце співає від вдячності, коли я думаю, що Небесний Батько і мої провідники достатньо дбали про мене, щоб попросити маленьку дівчинку виконувати таке непросте доручення. Те покликання допомогло мені здобути тверде розуміння євангелії та дало можливість допомагати іншим відчувати Духа за допомогою музики. Я є живим доказом того, що новонаверненим потрібно давати покликання—навіть маленьким дівчаткам, які не вміють грати на піаніно. Завдяки своєму першому покликанню я зрозуміла, що немає нічого неможливого, коли ми з Богом, і що у Нього є план і мета для кожного з Його дітей. А завдяки музиці я здобула непохитне свідчення про відновлену євангелію Ісуса Христа.
Ілюстрація Майка Мелма