Я помираю!
Рамона Росс, шт. Теннесі, США
Одного дня мені, медсестрі післяопераційного відділення з великою кількістю хворих, зателефонували й повідомили про пацієнта на ім’я Білл, який був щойно прооперований. Його мали помістити у відділення інтенсивної терапії, але направили до мене, оскільки в тому відділенні не було місць.
Невдовзі прибув пацієнт у супроводі сім’ї. Я з полегшенням побачила, що він прокинувся, розумів, що відбувається, і не виглядав пригніченим.
Я виміряла основні показники життєдіяльності організму і показала йому та його сім’ї його палату. Після цього я вийшла в коридор, щоб зробити запис у його історії хвороби. Ледь торкнувшись ручкою аркуша, я почула голос: “Повернися в палату”. Я перестала писати й озирнулася. Нікого не було. Я подумала, що мені почулося, як раптом почула його вдруге, але вже голосніше.
Я побігла в палату Білла і побачила, що його шия вдвоє збільшилася в розмірі і йому було важко дихати. Думаючи, що було ушкоджено сонну артерію, я правою рукою натиснула на шию, а лівою зателефонувала хірургу, який його оперував. Хірург сказав, що якомога швидше пришле до Білла бригаду. “І продовжуйте тримати руку на шиї!”—сказав він.
Поки я тримала руку, то помітила знайомий церковний посібник біля ліжка Білла. “Ви член Церкви?”— запитала я.
Він спробував кивнути головою, а потім сказав, що був обрядовим працівником у храмі в Атланті, шт. Джорджія. Потім він зморгнув сльози і сказав: “Я помираю!”
Я відповіла, що він не помирає і твердо сказала: “В наступному місяці я укладаю шлюб у храмі в Атланті, і ви там будете”. Потім прибула бригада хірургів і забрала Білла.
Наступного місяця через хвилювання, пов’язані з весіллям, я майже забула про Білла, який, як виявилося, мав реакцію на медикаменти. Однак коли матрона храму ввела мене до кімнати запечатування в день мого весілля, я побачила знайоме обличчя— дружину Білла, Джорджію. Коли я сказала їй, що ось-ось маю укласти шлюб, вона пішла, щоб знайти Білла. За кілька секунд до початку церемонії двері відчинилися і він увійшов. Кілька тижнів Білл страждав від головного болю, нудоти і втоми, але того дня він почував себе настільки добре, що зміг поїхати до храму, не знаючи, що то був день мого весілля.
Минуло два роки, і нас з чоловіком було покликано обрядовими працівниками у храмі Нешвілль, шт. Теннесі. Коли ми прийшли до храму для рукопокладання, чоловік відкрив для мене двері й сказав: “Ласкаво просимо до Нешвілльського храму!” То був брат Білл.
Три роки ми служили разом. Він усім розповідав, що я врятувала йому життя, але я знаю, що то Господь врятував його. У той же час Він навчив мене, як важливо прислухатися до спонукань Духа.