2013
Справжні пастирі
Листопад 2013


Справжні пастирі

Завдяки домашньому вчителюванню приходять відповіді на численні молитви, і завдяки йому ми бачимо зміни, які можуть відбуватися в житті людей.

Цього вечора в Конференц-центрі в Солт-Лейк-Сіті та в інших місцях по всьому світу зібралися ті, хто є носіями священства Бога. Істинно, ви є “священство царське”—навіть “вибраний рід”, як проголошував апостол Петро1. Для мене честь і привілей звертатися до вас.

У моєму дитинстві наша сім’я кожного літа подорожувала автомобілем до Каньйону Прово, який знаходився за 72 км на південь від нас і трохи на схід від Солт-Лейк-Сіті, де ми зупинялися в сімейному будиночку на кілька тижнів. Ми, хлопці, завжди з нетерпінням чекали, щоб піти ловити рибу або купатися, і зазвичай підганяли батька їхати трохи швидше. В ті дні у мого батька був Олдсмобіль 1928 року випуску. Якщо він їхав швидше за 60 км на годину, моя мама зазвичай казала: “Зменши швидкість! Зменши швидкість!” Я ж вигукував: “Жми на газ, тату! Жми на газ!”

Весь шлях до Каньйону Прово тато, як правило, їхав зі швидкістю приблизно 60 км на годину або поки за якимось поворотом дороги нашу подорож не зупиняло стадо овець. Ми дивилися, як сотні овець проходили повз нас, здавалось, без пастуха, а кілька собак, підганяючи, гавкали на них. Далеко позаду можна було побачити пастуха на коні, у якого замість вуздечки був недоуздок. Час від часу, обм’якнувши у сідлі, він дрімав, бо кінь знав, куди йти, а собаки, що гавкали, виконували свою роботу.

Порівняйте це зі сценою, яку я спостерігав біля Мюнхена, Німеччина, багато років тому. Це сталося недільного ранку, коли ми їхали на місіонерську конференцію. Виглянувши з вікна автомобіля президента місії, я побачив пастуха з палицею в руці, який вів овець. Вони йшли за ним, куди б він не прямував. Якщо він повертав наліво, вони теж йшли вліво. Якщо він повертав направо, вони теж йшли у тому напрямку. Я порівняв справжнього пастиря, який вів своїх овець, з пастухом, який недбало їхав за своїми вівцями.

Ісус сказав: “Я—Пастир Добрий, і знаю Своїх, і Свої Мене знають”2. Він показує нам досконалий приклад того, яким має бути справжній пастир.

Брати, як священство Бога, ми маємо обов’язок пасти. За мудрістю Господа ми отримали наказ бути пастирями сімей в Церкві, яким ми можемо служити, яких ми можемо навчати і яким ми можемо свідчити. Це називається домашнім вчителюванням, і саме про це я хочу поговорити з вами цього вечора.

Єпископ кожного приходу в Церкві призначає носіїв священства служити домашніми вчителями, відвідуючи домівки членів Церкви щомісячно. Вони йдуть по двоє. Де це можливо, молодий чоловік в чині священика або вчителя в Аароновому священстві супроводжує дорослого носія Мелхиседекового священства. Коли вони йдуть у домівки тих, за кого відповідальні, носій Ааронового священства має брати участь в навчанні, яке проводиться. Таке призначення допоможе цим молодим чоловікам підготуватися до місії та до служіння у священстві, яке триватиме все їхнє життя.

Програма домашнього вчителювання є відповіддю на сучасне одкровення, вповноважуючи тих, кого висвячено у священство “вчити, роз’яснювати, напучувати, христити … і відвідувати дім кожного члена, і напучувати їх молитися вголос і таємно, і виконувати всі сімейні обов’язки. … завжди пильнувати Церкву, бути з ними і укріпляти їх; і дивитися, щоб не було ні беззаконня в Церкві, ні бездушності між ними, ні брехні, наклепів, ні лихослів’я”3.

Президент Девід О. Мак-Кей нагадував: “Домашнє вчителювання—це одна з найнагальніших і найблагодатніших нагод виховувати і надихати, радити і скеровувати дітей нашого Батька. … Це—божественне служіння, божественне покликання. Наш обов’язок як домашніх учителів—нести … Дух у кожну домівку, у кожне серце. Якщо любити цю роботу і виконувати все, що нам під силу, вона принесе безмежні мир, радість і задоволення благородному, відданому вчителю Божих дітей”4.

У Книзі Мормона ми читаємо, що Алма “висвятив усіх їхніх священиків і всіх їхніх учителів; і ніхто не був висвячений, якщо він не був праведним чоловіком.

Тому вони пильнували своїх людей, і живили їх тим, що стосується праведності”5.

Виконуючи наші обов’язки в домашньому вчителюванні, ми чинитимемо мудро, якщо дізнаватимемося про труднощі членів кожної сім’ї й розумітимемо їх, аби ефективно навчати й надавати потрібну допомогу.

Крім того, візит домашнього вчителювання ймовірно буде успішнішим, якщо про зустріч домовитися заздалегідь. Щоб проілюструвати це, дозвольте мені розповісти вам про один випадок, що стався зі мною багато років тому. В той час Місіонерський виконавчий комітет складався зі Спенсера В. Кімбола, Гордона Б. Хінклі і Томаса С. Монсона. Одного вечора брат і сестра Хінклі запросили членів комітету і їхніх дружин до себе на вечерю. Ми щойно чудово повечеряли, як у двері постукали. Президент Хінклі відчинив двері і побачив там одного зі своїх домашніх вчителів. Домашній вчитель сказав: “Я знаю, що не домовлявся про зустріч, і зі мною немає мого напарника, але я відчув, що маю зайти до вас сьогодні ввечері. Я не знав, що у вас буде таке приємне товариство”.

Президент Хінклі люб’язно запросив домашнього вчителя увійти й присісти та навчати трьох апостолів і наших дружин стосовно наших обов’язків як членів Церкви. Трохи збентежений, домашній вчитель постарався якомога краще викласти свій урок. Президент Хінклі подякував йому за візит, після чого той квапливо пішов.

Я наведу ще один приклад неправильного виконання домашнього вчителювання. Президент Меріон Дж. Ромні, який служив радником у Першому Президентстві багато років тому, іноді розповідав про свого домашнього вчителя, який якось прийшов у дім Ромні холодного зимового вечора. Він тримав у руці свій капелюх і дещо занервував, коли його запросили сісти й поділитися своїм посланням. Залишаючись стояти, він сказав: “Брате Ромні, я маю сказати, що на дворі холодно і я не заглушив мотор своєї машини, щоб він не замерз. Я навідався до вас, щоб мати змогу сказати єпископу, що відвідав всіх”6.

Розповівши на зборах носіїв священства про випадок, який стався з президентом Ромні, Президент Езра Тефт Бенсон сказав: “Ми можемо чинити краще, брати,—набагато краще!”7 Я згоден з цим.

Домашнє вчителювання—це не просто механічний візит раз на місяць. Ми маємо обов’язок навчати, надихати, мотивувати, а в сім’ях, де ми відвідуємо неактивних,—повертати до активності і зрештою привести до піднесення синів і дочок Бога.

Щоб сприяти нашим зусиллям, я поділюся ось такою мудрою порадою, яка безперечно стосується і домашніх вчителів. Її дав Авраам Лінкольн, який сказав: “Якщо ви бажаєте, щоб людина приєдналася до вашої справи, спершу переконайте її, що ви—її щирий друг”8. Президент Езра Тефт Бенсон навчав: “Понад усе будьте справжнім другом людям і сім’ям, яких навчаєте. … Друг робить більше, ніж просто приходить з обов’язковим візитом щомісяця. Друг більше переймається тим, щоб допомагати людям, а не здобувати визнання. Друг піклується. Друг [виявляє] любов. Друг слухає. І друг—поряд, щоб підтримати”9.

Завдяки домашньому вчителюванню приходять відповіді на численні молитви, і завдяки йому ми бачимо зміни, які можуть відбуватися в житті людей.

Прикладом цього є Дік Хеммер, який прибув до Юти разом з Громадянським корпусом збереження природних ресурсів під час Великої депресії. Він зустрів молоду жінку-святу останніх днів і одружився з нею. Він відкрив ресторанчик “Кафе Діка” у Сент-Джорджі, штат Юта, який став популярним місцем зустрічей.

Мого друга, Уілларда Мілна, було призначено домашнім вчителем в сім’ю Хеммер. Оскільки я добре знав Діка Хеммера, бо друкував меню для його кафе, то, буваючи в Сент-Джорджі, питав свого друга, брата Мілна: “Як ідуть справи у нашого друга, Діка Хеммера?”

Зазвичай відповідь була такою: “Справи йдуть, але повільно”.

Коли Уіллард Мілн і його напарник відвідували сім’ю Хеммер щомісяця, їм завжди вдавалося донести євангельське послання і поділитися своїм свідченням з Діком і його сім’єю.

Минали роки, і якось одного дня Уіллард зателефонував мені з добрими вістями. “Брате Монсоне,—почав він,—Діка Хеммера навернено і він планує охриститися. Йому вже за 90 і все наше доросле життя ми були друзями з ним. Його рішення зігріває моє серце. Я служив його домашнім учителем протягом багатьох років”. Уілларда переповнювали почуття, коли він повідомляв цю приємну новину.

Брат Хеммер дійсно охристився і роком пізніше увійшов у прекрасний храм у Сент-Джорджі і отримав там свої благословення ендаументу й запечатування.

Я запитав Уілларда: “Чи траплялося в тебе за такий довгий час занепадати духом, служачи його домашнім учителем?”

Він відповів: “Ні, це було варте кожного зусилля. Відчуваючи радість, яка прийшла до членів родини Хеммер, моє серце наповнюється вдячністю за благословення, які євангелія принесла в їхнє життя, і за привілей, який я мав, щоб якось сприяти цьому. Я щаслива людина”.

Брати, протягом багатьох років ми матимемо привілей відвідувати й навчати багатьох людей—тих, хто є малоактивним, а також тих, хто цілком відданий. Якщо ми виконуємо наше покликання сумлінно, то матимемо багато нагод благословляти життя. Наші візити до тих людей, які віддалилися й стали неактивними в Церкві, можуть бути ключем, який зрештою відчинить двері для їхнього повернення.

Пам’ятаючи про це, давайте допомагати тим, за кого ми відповідальні, і приводити їх за стіл Господа, щоб бенкетувати Його словом і насолоджуватися присутністю Його Духа, як “не чужі й не приходьки, а співгорожани святим, і домашні для Бога”10.

Якщо хтось з вас почав недбало ставитися до своїх візитів у домашньому вчителюванні, дозвольте мені сказати, що сьогодні найкращий час, щоб знову присвятити себе виконанню обов’язків у домашньому вчителюванні. Вирішіть зараз, що ви будете докладати усі необхідні зусилля, аби підтримувати тих, за кого вам доручили відповідати. Бувають часи, коли потрібен невеличкий додатковий поштовх, щоб допомогти вашому напарнику в домашньому вчителюванні знайти час приєднатися до вас. Але якщо ви наполегливі, то матимете успіх.

Брати, наша робота в домашньому вчителюванні триває. Її не буде завершено, допоки наш Господь і Господар не скаже: “Скінчено”. Є життя, які потрібно покращити. Є серця, яких потрібно торкнутися. Є душі, які потрібно спасти. Ми маємо священний привілей покращувати дорогоцінні душі, які було ввірено під нашу опіку, торкатися й спасати їх. Ми маємо віддано робити це з серцем, сповненим радістю.

На завершення я звернусь до одного особливого взірця, щоб описати, якими мають бути домашні вчителі. Є один Учитель, Чиє життя перевершує життя всіх інших людей. Він навчав про життя й смерть, про обов’язок і долю. Він жив не для того, щоб Йому служили, а щоб служити, не отримувати, а давати, не спасти Своє життя, а пожертвувати ним заради інших. Він описав любов красивішою за похіть, бідність багатшою за володіння скарбами. Про Цього Вчителя було сказано, що Він навчав, як можновладний, а не як книжники11.

Його закони були написані не на камені, а на серцях людей. Я говорю про Господаря-Вчителя, Самого Ісуса Христа, Сина Бога, Спасителя і Викупителя всього людства. В Біблії сказано про Нього, що “ходив Він, добро чинячи”12. З Ним, нашим надійним керівником і взірцем, ми станемо гідними Його божественної підтримки в нашому домашньому вчителюванні. Життя будуть благословенні. Серця будуть втішені. Душі будуть спасенні. Ми станемо справжніми пастирями. Щоб так і могло бути, я молюся в ім’я великого Пастиря, Ісуса Христа, амінь.