ЩО ОЗНАЧАЄ БУТИ НОВОНАВЕРНЕНИМ?
Ви можете допомогти новим членам Церкви, зрозумівши що вони відчувають
Якщо ви зростаєте в Церкві, її культура стає звичною для вас. Ви звикаєте до регулярних зборів, будівлі, яку відвідуєте, одягу, який носять люди в Церкві. Частиною життя стають такі речі, як: виступи на причасних зборах, сплата десятини і пожертвувань від посту та щомісячний піст. Життя за Словом мудрості, прийняття покликань, щоб служити, і закон цнотливості—все це частина того, що ви навчилися робити.
Однак для навернених намагання розібратися в усьому цьому вимагатиме значних пристосувань. Безумовно, здобуття свідчення про істини євангелії—це перший крок до членства у Христовій Церкві. Але наявність свідчення не означає, що почати жити, як член Церкви, легко.
Життя за церковними нормами може здаватися зовсім іншим
Взяти мене, наприклад. З 13 років у мене були друзі-святі останніх днів і зрештою я приєднався до Церкви, коли мені виповнилося 19. Але, попри те, що я дізнавався про культуру Церкви протягом всіх тих років, мій перехід був не легким. Для мене культура і звичаї Церкви були настільки відмінними, що здавалися трохи дивними.
Я виріс у церкві, яка здебільшого доволі відрізняється від тієї, яку ви знаєте, або з якою починаєте знайомитися. У церкві служителі й хор носили шати, що були подібні до мантій, які вдягають випускники старших класів. Під час богослужінь—їхнього еквіваленту причасних зборів—служителі проповідували і були єдиними, хто виступав з промовами. Кожної неділі всі ми в унісон повторювали молитву Господа і завжди співали гімн “Радійте, Небо і земля”. Немовлят христили, кроплячи їм голову водою, а конфірмація відбувалася, коли людині виповнювалося 14 років.
Для причастя ми використовували виноградний сік, а не воду, і підлітки відвідували Недільну школу разом з дорослими у класі, де обговорювалися лише тогочасні питання суспільства.
Навіть наші будівлі відрізнялися від тих споруд СОД, які я відвідував. У нас була велика каплиця за зразком християнських церков у Європі, з високим конусоподібним дахом і великими вітражними вікнами. Біля подіуму хору був хрест. Попереду стояла красива, висока башта з дзвоном. Мені подобалося дзвонити в нього після церковного служіння. Він був досить важким, і міг підняти малу дитину з землі, коли канат ходив вгору і вниз.
Наші звичаї і соціальні вірування також відрізнялися. Нас навчали, що ми можемо вживати алкоголь або палити. Якщо ви підліток, і у вас є дівчина або хлопець, це також вважалося нормальним. В дійсності нас навчали, що до шлюбу ви навіть можете мати статеві стосунки, якщо вважаєте, що любите одне одного. Ми ніколи не говорили про важливість мати свідчення. Коли я вперше побачив збори посту й свідчень, то подумав—оце так! Я не міг повірити, наскільки це здавалося дивним! В моїй церкві ніхто й ніколи не вставав, щоб поділитися у такий спосіб своїм віруванням.
Прихід до Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів не був простим засвоєнням нових вчень, як-от: про доземне життя і хрищення за померлих; це було зміною в культурі, стилі життя і очікувань. Вирішення цих відмінностей було подоланням важкого шляху.
Перші шість місяців після мого хрищення були дійсно важкими. Я ледве не здався. Все було настільки іншим, особливо тому, що я відвідував церкву без своєї сім’ї. Мені все ще було важко прийняти певні доктринальні питання, а також побороти відчуття відчуженості від мого минулого.
На щастя, мої друзі в Церкві були терпеливими, добрими і не полишали мене. Вони брали мене на заходи, запрошували мене до себе додому на обід і на домашні сімейні вечори, та молилися за мене. Це дуже допомогло мені не тільки приєднатися до Церкви, але й залишатися активним і здобувати сили, коли моє свідчення випробовувалося. Я у великому боргу перед ними за те, що вони допомогли розібратися у всьому.
В наступних історіях два молодих члена Церкви діляться своїм власним досвідом стосовно того, як вони приєдналися до Церкви і знайшли сили зробити це. Читаючи про їхній досвід, подумайте про те, що ви можете зробити, щоб допомогти новонаверненому або людині, яка повертається до активності в Церкві, знайти сили пристосуватися соціально й культурно та зростати духовно.
Багаторічне очікування, щоб охриститися
Коли я був старшокласником, то вирішив приєднатися до Церкви після того, як зустрівся з місіонерами на уроках англійської мови і навчався у них. Мої батьки досить погано відреагували, коли я сказав їм, що хочу охриститися. Вони майже нічого не знали про Церкву і боялися, що потраплю у щось небезпечне. Вони думали, що Церква заважатиме мені навчатися і що через всі її правила я не зможу насолоджуватися життям. Вони не дозволяли мені христитися протягом двох з половиною років.
Випробування спіткали мене з самого початку. Кілька років до того, як я зміг охриститися, знову і знову я молився про силу й потрібну мені віру, щоб продовжувати вірити. Я не міг відвідувати Церкву чи товаришувати з членами Церкви або місіонерами. Я самотужки мав будувати свою віру і своє свідчення за допомогою молитви, вивчення Писань і слів сучасних пророків. Я пропустив багато цікавих програм і веселих заходів.
Коли я переїхав до Рима, щоб навчатися в коледжі, мій єпископ став мені справжнім другом, який стояв поруч, коли мої батьки дуже розлютилися. Він навчав мене, що дуже важливо безумовно любити своїх батьків.
Коли я зрештою охристився, багато членів Церкви прийшли підтримати мене. Я приєднався до хору і у мене там з’явилося багато друзів. Їхня дружба і доброта допомогли мені почуватися як вдома.
Коли ми вірні вченням Ісуса Христа і наслідуємо Його приклад любити інших і піклуватися про них, новонавернені і зацікавлені Церквою люди побачать, що ми не просто говоримо, а й діємо.
Оттавіо Карусо з Італії, і зараз він служить на місії повного дня.
“Біла ворона”
Я приєдналася до Церкви, коли мені було 13 років. Я мала свідчення про євангелію, однак мене не полишало відчуття, що в Церкві я “біла ворона”. Всі знали пісні та історії з Писань; я не знала. Всі згадували заходи Початкового товариства або уроки з домашніх сімейних вечорів. Я ж ніколи нічого не робила подібного.
Понад усе, здавалося, що всі мають спільні інтереси й погляди—іноді такі, що дуже відрізнялися від моїх,—стосовно всього, від фільмів і політики, до тлумачення певних уривків з Писань. Я дивилася, як всі навколо кивали головами і думала: “Ви хороші люди, як і я. Але ми просто такі різні. Я почуваюся тут “не у своїй тарілці”.
Кілька років я боролася з цим почуттям. Якось я пригадала і перечитала історію з Лука 19 про Закхея. Оскільки він був митарем, то був не популярним і вважався грішником. Але, коли Ісус проходив його містом, Закхей заліз на дерево, щоб побачити Ісуса над натовпом. Він не переймався тим, що інші думали про нього. Саме те, що він вліз на дерево,—відділив себе від натовпу—дозволило йому отримати дуже чудовий і особистий досвід спілкування зі Спасителем. Коли я читала, то усвідомила, що мої почуття стосовно того, щоб відсторонитися, були не від Христа. Ісус єднав і прощав. Він активно шукав тих, кого засуджували і від кого відсторонювалися—тих, хто здавався не таким, як всі.
Я не можу сказати, що більше ніколи не відчувала себе зайвою. Це не так. Однак я пізнала, що те, що робить мене не такою, як всі—моя зовнішність, те, як на мене дивляться інші, те, чого я палко бажаю, те, що думаю про світ—не є причиною, щоб відсторонюватися від інших. Саме тому Церкві потрібні всі ми, з усіма нашими різними талантами, здібностями і планами на майбутнє.
Елейн Вікерз живе в штаті Юта, США.