Без змін

Лена ХсінЯо Чо

Автор живе в штаті Юта, США.

Мій президент місії мабуть помилився—чого я ще могла навчитися, залишаючись у цьому районі довше?

Я поїхала зі свого дому в Нан-Тзе служити на місії повного дня в північній Каліфорнії у 2005 році. Той район, куди призначили мене з напарницею, був настільки маленьким, що за чотири з половиною місяці ми обійшли всі будинки в містечку. Місіонерська робота йшла важко, люди часто на нас кричали. У нас було мало зацікавлених. Мені здавалося, що робота просто стоїть. Через чотири місяці перебування в тому місці я була готова звідти поїхати. Я була впевнена, що мене переведуть.

Ввечері в неділю я сиділа біля телефону, аж поки не подзвонив мій лідер зони. Коли він сказав, що я маю доручення залишатися у цьому ж районі ще шість тижнів, я не могла повірити своїм вухам. Я подумала, що це, мабуть, помилка!

Наступний тиждень був для мене суцільною катастрофою, і, думаю, для моєї напарниці та людей, з якими ми працювали, також. Я не хотіла вірити, що то було правильне рішення. Однак я так само широко усміхалася, коли зустрічала людей чи розмовляла з ними, але глибоко всередині я була нещасною. У своїй гордовитості я продовжувала казати собі, що не знаходжуся там, де маю бути. Я все ще сподівалася, що президент місії подзвонить і скаже, що мене переводять до іншого району.

Як надійшло запевнення

Наступної неділі, поки я знехотя готувалася до церкви, задзвонив телефон. То був президент місії. Він привітався зі мною, як завжди по-доброму і щиро, а потім сказав: “Сестро Чо, учора під час обіду я думав про вас і у мене з’явилося відчуття, що мені треба вам подзвонити і сказати, що ви знаходитеся у правильному місці. Ви саме там, де маєте бути”. Я розплакалася, коли почула його слова.

Подякувавши, я поклала слухавку. Разом зі сльозами з’явилося беззаперечно чітке відчуття у моєму серці: у цьому районі були незакінчені завдання, які чекали на мене. Я також знала, що мій Небесний Батько знав про мої думки і невдоволеність. Він розумів мої слабкості і послав Свого служителя дати мені запевнення.

Після того телефонного дзвінка я взяла себе в руки. Я молилася, щоб мати силу кожного дня, просила про здатність бачити ясніше, як мені робити те, чого чекає Господь. Упродовж наступних п’яти тижнів ми з напарницею спостерігали багато чудес, виявляючи достатньо віри, аби працювати старанно. До нашого району переїхав дуже підготовлений слухач, і до кінця мого перебування у тому районі його було охрищено.

Нас також запрошували до себе додому люди, які спочатку відмовляли нам. Ми познайомилися з багатьма новими людьми, у яких був важкий період у житті, і ми мали благословення поділитися з ними словами втішення від Бога. Хоча не всі вони вирішили охриститися, я ніколи не забуду їхні сяючі обличчя або того, як Дух чи любов Бога торкнулися їхніх сердець—і мого також.

Чого я навчилася

Я навчилася того, що Господь дійсно знає кожного з нас; Він не посилає Своїх місіонерів до певного місця без причини. Я зрозуміла, що коли нас призначають у певний район, Господь хоче використати нас як знаряддя для виконання Своєї роботи. Якщо ми віддаємо себе в Його руки, відбуваються чудеса, а серця пом’якшуються, навіть якщо нам здається, що це неможливо.

Важливо для мене було зрозуміти, що мій президент місії, як і інші церковні провідники, був дійсно покликаний Богом стати Його служителем. Господь робить наших провідників гідними отримання одкровення і натхнення, необхідних для благополуччя наших душ.

Я буду завжди вдячна за досвід, отриманий завдяки тому, що я не була переведена.