Ура!

Крейг Кайзер

Автор живе в штаті Орегон, США.

Чотирирічний хлопчик допоміг мені по-новому оцінити причастя.

Я думав про Спасителя, коли зібрання закінчило співати причасний гімн, але коли я почав закривати книгу гімнів, музика продовжувалася. Оскільки того дня було багато людей, то органісту довелося грати ще два куплети, поки священики закінчували ламати хліб. Я був вдячний за той час. Це дало мені ще додаткову можливість зануритися в благоговійні роздуми перед причасними молитвами.

Під час молитов я уважно слідкував за словами, які промовляли священики, благословляючи символи Христової жертви заради нас. Коли остання молитва закінчилась і в той момент, коли зібрання вголос підтвердило свою згоду, голос чотирирічного хлопчика за два ряди позаду від мене вихопився посеред промовлених “амінь”.

“Ура!”—вигукнув він.

Його спонтанний вигук був досить гучним, щоб викликати хихикання кількох дітей, які сиділи поруч. Зізнаюся, що на моїх вустах з’явилася здивована усмішка.

“Ура?”—подумав я. Це незвична реакція на причасні молитви. Звичайно ж, я ніколи раніше не чув, щоб так реагували, і, ймовірно, ніколи більше не почую. Зрештою ми закінчуємо наші молитви словом “амінь”.

Можливо, той малий хлопчик відчув істину сильніше, ніж я.

Слово Ура передає захоплення. Це вигук радості, який зазвичай супроводжує перемогу. Іноді він є виявом схвалення людини, яка успішно завершила важке завдання¹.

Раптом подумки я вловив ідею. Так, подумав я, “ура”, тому що Ісус Христос подолав смерть, щоб ми могли воскреснути! “Ура”, тому що завдяки Його Спокуті Він може прощати наші гріхи! І крім всього цього, Він може прощати мені мої гріхи! “Ура” тому, що завдяки Його благодаті я можу повернутися до свого Небесного Батька і мати радість від надії на вічне життя! Так! Ура!

Коли я подумки вигукував цю хвалу подяки Небесному Батькові, Святий Дух наповнив моє серце радістю настільки, що я ледь не розплакався. Того дня мене вела мала дитина (див. Iсая 11:6), і я втішався новим баченням благословень Спасителевої Спокути в моєму житті.