З МІСІЇ
Крик душі
Автор живе в штаті Міссурі, США.
Той чоловік мав такий вигляд, що не виникало бажання підійти й поговорити з ним. Одна половина мене була налякана, а друга дуже хотіла з ним поговорити.
Фотоілюстрації Девіда Стокера
Я мав нагоду служити місіонером в Катанії, Італія. На якомусь етапі в нашій роботі все йшло не так. Упродовж усього тижня нас переслідували невдачі, і кожен день був випробуванням, чи зможемо ми не впасти духом, будемо й далі усміхатися і невпинно докладати зусиль.
Одного вечора ми були рішуче налаштовані змінити хід подій. Ми ходили і розмовляли з людьми в парку біля нашого дому, і саме тоді побачили того чоловіка, який сидів на лаві з опущеною головою, тримаючи в роті цигарку. Він був одягнений у все чорне з голови до п’ят, і на голові у нього був капюшон від великої дутої куртки. Той чоловік мав такий вигляд, що не виникало бажання підійти й поговорити з ним. Я поглянув на нього, мій напарник поглянув на нього, ми подивилися один на одного, а потім знову на нього.
Старійшина Фарлі запитав мене: “Чи розмовляли ми з ним раніше?”
“Гадаю, що так, бо у мене сильне враження, що я його знаю”,—відповів я.
“І мені так здається”,—сказав старійшина Фарлі.
Тож ми попрямували до нього. Одна моя половина була налякана, бо він не був тією людиною, з якою я заговорив би за звичних обставин, але інша половина дійсно хотіла з ним поговорити.
“Добрий вечір, як ваші справи?”—запитали ми.
Він подивився знизу вверх мутними очима, нібито питаючи: “Хто насмілився мене розбудити!?” Потім дуже тихо сказав: “Добрий вечір”. Ми як місіонери назвали свої імена, і він швидко сказав нам, що є атеїстом і ні у що не вірить. Ми запитали, чому, і, думаю, це його дуже здивувало.
“Бачите-но, тому що я втратив маму, батька, сестру і племінницю—всіх за один місяць, і через це моє життя жахливе і самотнє. Релігія не полегшує, а все лише погіршує для мене”.
Ми запитали, чи він знає, де його рідні.
“На кладовищі в Катанії, де вони вже перебувають довгий час”,—відповів він.
Ми розповіли йому про духовний світ і Воскресіння. Ми сказали йому, що зараз кожен з нас є духом і тілом, а смерть—це лише тимчасове відділення духа від тіла. Ми розповіли йому, що його сім’я просто чекає на нього, коли всі вони зможуть возз’єднатися з тілом і жити разом вічно.
Він збентежено поглянув на нас і сказав: “Я нічого цього не розумів. Чи можете ви все це повторити?”
Тож ми все повторили. Потім він збентежено підняв брову і сказав: “Зачекайте, я дух і тіло? І моя сім’я просто чекає на мене і зараз навчається?”
Ми прочитали йому кілька віршів з Алми 40 та інші розділи, і він поглянув на нас і сказав: “То чому ж я ніколи не чув про це раніше?”
Я не думаю, що зустрічав настільки по-справжньому смиренну людину в своєму житті. Цей чоловік так довго блукав у пітьмі, був таким збентеженим і таким самотнім. Він слухав усе, що ми казали, потім сказав, що зрозумів дуже мало, тому що ніколи не чув нічого подібного, але все йому дуже подобається.
Ми навчали його про те, як можемо отримувати відповіді через молитву. Він не молився більше 30 років і востаннє він промовляв молитву в церкві ще в дитинстві. Після того як ми поговорили про відповіді, які надходять через Духа, він запитав, як можна відчути Духа. Оскільки у кожного це відбувається по-різному, ми обоє свідчили про те, як ми відчували його. Я сказав, що для мене це схоже на мамині обійми після того, як ти не бачив її довгий час. Я отримав спонукання пообіцяти йому, що він може відчути подібне і відчує, ніби мама, за якою він дуже давно сумує, його обіймає.
Ми запитали його, чи можемо з ним помолитися. Він по-справжньому збентежився і запитав: “Як? Тут, у парку?”
“Ми можемо молитися будь-коли і в будь-якому місці”,—сказав я йому. “Бог хоче нас чути, і Він дуже хоче почути вас, бо не чув нічого вже дуже довго”.
Той чоловік ніколи раніше не чув молитви, яка б не була заученою молитвою, зверненою до якогось святого, тож йому дуже хотілося побачити, як це відбувається. Ми схилили голови, і мій напарник помолився за нашого нового друга Альфіо та попросив для нього благословень, допомоги й утішення. Він попросив, щоб Альфіо відчув відповідь про те, що з його сім’єю все гаразд і що Бог існує. Ми закінчили молитву, і Альфіо подивився на нас широко розкритими очима.
“Я маю вам дещо сказати,—сказав він.—Я не належу до людей, які обманюють, особливо коли йдеться про таке. Мені здалося, що я відчув сильні обійми моєї мами. Мене вже дуже давно ніхто не обіймав. Це було так приємно. Я хочу знати, як можу відчути подібне ще раз”.
Наступного дня ми знову зустрілися. Альфіо сів біля нас на тій самій лаві й сказав: “Старійшини, все своє життя я ходив з піднятим капюшоном і опущеною головою, дивлячись в землю. Я ніколи не ходив з піднятою головою. Після тієї молитви я ходжу з піднятою головою, і я дивлюся на все навкруги. Цей світ такий прекрасний”.
Не треба й казати, що ми продовжували працювати з Альфіо, аби він відчув більше обіймів, більше світла і сміливіше дивився у своє життя. Непривітний чоловік на лаві, який, як здавалося, відчував до нас відразу, насправді був душею, яка кричала, благаючи відчути знову любов свого Небесного Батька.