Прийняти Божу волю й призначений Ним час
Старійшина Девід А. Беднар
З Кворуму Дванадцятьох Апостолів
З виступу на духовному вечорі ЦСО “Щоб ми могли “не … відсахнутися”, виголошеному в Університеті Техасу в Арлінгтоні 3 березня 2013 р.
Сильна віра у Спасителя—це смиренно приймати Його волю і призначений Ним час у нашому житті—навіть коли наслідки не є тими, на які ми сподівалися чи яких ми хотіли.
Фрагмент картини Христос у Гефсиманії, художник Геррі Андерсон
Старійшина Ніл А. Максвелл (1926–2004) був улюбленим учнем Господа Ісуса Христа. Він служив членом Кворуму Дванадцятьох Апостолів упродовж 23 років—з 1981 по 2004 роки. Духовна сила його вчень і його приклад відданого учня благословляли й продовжують надзвичайним чином благословляти членів відновленої Церкви Спасителя і людей в усьому світі.
У жовтні 1997 року ми з сестрою Беднар приймали в Університеті Бригама Янга–Айдахо (у той час Рікс-коледж) старійшину і сестру Максвелл. Старійшина Максвелл мав виступати перед студентами, персоналом і викладачами університету під час духовного вечора.
Раніше того самого року старійшина Максвелл переніс 46 днів і ночей виснажливої хіміотерапії, лікуючись від лейкемії. Його реабілітація і терапія продовжували давати позитивні результати під час весняних і літніх місяців, однак фізичні сили і життєва енергія старійшини Максвелла все ще були не в найкращому стані, коли він вирушив до Рексбурга. Зустрівши старійшину і сестру Максвелл в аеропорту, ми з Сюзен повезли їх в наш дім, щоб дати їм перепочити і пригостити легким обідом перед духовним вечором.
Я запитав старійшину Максвелла, які уроки він засвоїв протягом своєї недуги. Я завжди пам’ятатиму його чітку й проникливу відповідь. “Дейве,—сказав він,—я зрозумів, що не відсахнутися важливіше, ніж вижити”.
Його відповідь на моє запитання була принципом, який він зрозумів під час тривалого особистого досвіду, проходячи хіміотерапію. У січні 1997 року, в день, коли був призначений перший сеанс його лікування, старійшина Максвелл поглянув на свою дружину, взяв її за руку, глибоко зітхнув і сказав: “Я не хочу відсахнутися”.
Проголошуючи своє послання на жовтневій генеральній конференції 1997 року, старійшина Максвелл навчав про це з великим розумінням: “Коли ми стикаємося з особистими … випробуваннями й лихом, то також можемо благати Батька, саме так, як робив це Ісус, щоб нам “не … відсахнутися”, тобто не відступити або не відійти (УЗ 19:18). Не відсахнутися набагато важливіше, ніж вижити! Крім того, коли ми п’ємо з гіркої чаші і самі не сповнюємося гіркоти, ми також наслідуємо Ісуса”1.
А цей уривок з Писань, який стосується страждань Спасителя, коли Він приніс нескінченну й вічну спокутну жертву, став навіть більш значущим і змістовним для мене.
“Бо знай, Я, Бог, вистраждав це за всіх, щоб їм не страждати, якщо покаються;
Але якщо вони не покаються, вони повинні страждати саме так, як Я;
Таким стражданням, яке примусило Мене, Самого Бога, найвеличнішого з усіх, тремтіти від болю і кровоточити кожною порою, та страждати і тілом, і духом—і Я хотів, щоб Я міг не пити з цієї гіркої чаші і відсахнутися—
Проте, слава нехай буде Батькові, і Я скуштував і закінчив Свої приготування для дітей людських” (УЗ 19:16–19).
Спаситель не відсахнувся ні в Гефсиманії, ні на Голгофі.
Старійшина Максвелл також не відсахнувся. Цей могутній апостол твердо просувався вперед і був благословенний додатковим часом у смертному житті, щоб любити, служити, навчати і свідчити. Ті останні роки його життя були тим часом, коли його приклад відданого учнівства був особливо яскравим—як в його словах, так і в його вчинках.
Я впевнений, що більшість з нас, ймовірно, сподівається, що людина такої духовної сили, з таким досвідом і характером, як у старійшини Максвелла, ставиться до серйозної хвороби й смерті з розумінням Божого плану щастя, з упевненістю, милістю і почуттям власної гідності. Але я свідчу, що такі благословення не призначаються виключно для генеральних авторитетів або небагатьох вибраних членів Церкви.
З тих пір як мене було покликано до Кворуму дванадцятьох, завдяки своїм дорученням і подорожам я зміг познайомитися з вірними, мужніми й хоробрими святими останніх днів по всьому світу. Я хочу розповісти вам про одного молодого чоловіка і одну молоду жінку, які благословили моє життя і з якими я засвоїв життєво важливі, з духовної точки зору, уроки, як не відсахнутися і дозволити нашій особистій волі бути “поглинуто[ю] волею Батька” (Мосія 15:7).
Ця історія—правдива, а її герої—справжні. Однак я не називатиму справжніх імен людей з цієї історії. З їхнього дозволу я скористаюся окремими уривками з їхніх особистих щоденників.
“Не Моя воля, але Твоя нехай станеться воля”
Джон є гідним носієм священства, який вірно відслужив на місії повного дня. Повернувшись зі своєї місії додому, він почав зустрічатися з праведною й чудовою молодою жінкою на ім’я Хезер і одружився з нею. Коли вони разом запечаталися на час і на всю вічність у домі Господа, Джону було 23 роки, а Хезер—20.
Приблизно через три тижні після їхнього храмового шлюбу Джону поставили діагноз—рак кістки. Коли рак виявили і в його легенях, прогнози не були утішними.
Джон записав у своєму щоденнику: “То був найжахливіший день у моєму житті. Не лише тому, що мені сказали про рак, але й тому, що я тільки-но одружився, і у мене виникло відчуття, що стати чоловіком у мене не вийшло. Я мав забезпечувати й захищати нашу новоутворену сім’ю, і тепер—перебуваючи в цій ролі лише три тижні—я відчував, що потерпів крах”.
Хезер написала: “Ми були приголомшені тією новиною, і я пам’ятаю, як сильно вона змінила наші плани на майбутнє. Я була в приймальні лікарні й писала записки подяки після весілля, коли ми очікували на результати аналізів Джона. Але, дізнавшись про те, що у Джона рак, пароварки й кухонне приладдя більше не здавалися такими важливими. То був найгірший день у моєму житті, але я пам’ятаю, що засинала тієї ночі з почуттям вдячності за наше храмове запечатування. Хоча лікарі дали Джону лише 30 відсотків шансів пережити хворобу, я знала—якщо ми залишатимемося вірними, у мене буде стовідсотковий шанс бути з Джоном вічно”.
Ілюстрації Бена Соуворда
Приблизно місяць потому Джон почав лікування хіміотерапією. Він описав свій досвід так: “Через лікування я почувався більш хворим, ніж будь-коли у житті. У мене випало волосся, я втратив 19 кг ваги, і здавалося, що моє тіло розпадається на частини. Хіміотерапія також вплинула на мою емоційність, мій розум і мою духовність. Протягом кількох місяців хіміотерапії життя нещадно кидало мене в усі боки. Та попри все це ми з Хезер зберігали віру в те, що Бог зцілить мене. Ми просто знали це”.
Хезер записувала у щоденник свої думки й почуття: “Я не могла дозволити Джону провести бодай ніч у лікарні на самоті, отже кожну ніч я спала на маленькій кушетці в його кімнаті. Протягом дня нас відвідувало багато друзів і родичів, однак вночі було дуже важко. Я дивилася у стелю і думала, що Небесний Батько приготував для нас. Іноді мій розум малював картини в темних тонах, і страх втрати Джона ставав майже непереборним. Однак я знала, що ці думки ідуть не від Небесного Батька. Я стала частіше молитися про втішення, і Господь давав мені сили йти далі”.
Через три місяці Джон переніс хірургічну операцію з видалення великої пухлини в нозі. Через два дні після операції я відвідав Джона й Хезер в лікарні. Ми поговорили про те, як я вперше зустрів Джона на місії, про їхній шлюб, про рак і про важливі уроки вічності, які ми засвоюємо під час випробувань смертного життя. Наприкінці нашої бесіди Джон попросив мене дати йому благословення священства. Я відповів, що залюбки зроблю це, але спершу маю поставити кілька запитань.
Після цього я поставив запитання, які не планував ставити і про які до цього ніколи не думав: “Джоне, чи є у тебе віра, щоб не бути зціленим? Якщо наш Небесний Батько воліє, аби через смерть ти молодим перейшов у духовний світ, щоб продовжувати своє служіння, чи є у тебе віра підкоритися Його волі і не бути зціленим?”
В Писаннях часто згадується про те, що Спаситель і Його слуги застосовували духовний дар зцілювати (див. 1 Коринтянам 12:9; УЗ 35:9; 46:20), відчуваючи, що людина мала віру бути зціленою (див. Дії 14:9; 3 Нефій 17:8; УЗ 46:19). Але коли ми обговорювали з Джоном та Хезер ці важкі запитання, ми краще зрозуміли, що якщо Бог волів, аби цей гарний молодий чоловік зцілився, то це благословення можна було отримати лише тоді, якщо це мужнє подружжя спершу матиме віру в те, щоб залишитися без зцілення. Іншими словами, Джону й Хезер потрібно було подолати, через Спокуту Господа Ісуса Христа, схильність “тілесн[ої] людин[и]” (Moсія 3:19), притаманну кожному з нас, нетерпляче вимагати благословень, яких ми хочемо, і постійно наполягати на їх отриманні, вважаючи, що ми їх заслуговуємо.
Ми зрозуміли принцип, який стосується кожного відданого учня: міцна віра в Спасителя характеризується смиренним прийняттям Його волі й призначеного Ним часу в нашому житті—навіть якщо результат не такий, на який ми сподівалися або якого хотіли. Безумовно, Джон і Хезер бажали, жадали й молилися про зцілення всією своєю могутністю, розумом і силою. Але, що більш важливо, вони були “бажаю[чими] підкорятися усьому, що Господь вважає за належне заподіяти [їм], саме як дитина підкоряється своєму батькові” [Мосія 3:19]. Вони дійсно були готові віддати “всю [свою] душу як жертвоприношення Йому” (Oмній 1:26) і смиренно молились: “Отче, як волієш,—пронеси мимо Мене цю чашу! Та проте—не Моя, а Твоя нехай станеться воля” (Лука 22:42).
Питання, які спочатку, як здавалося, бентежили Джона, Хезер і мене, зайняли своє місце у всеохоплюючій структурі євангельських парадоксів. Подумайте над словами Спасителя: “Хто душу свою зберігає, той погубить її, хто ж за Мене погубить душу свою,—той знайде її” (Матвій 10:39). Він також проголосив: “І багато хто з перших останніми стануть, а останні першими” (Maтвій 19:30). І Господь радив Своїм учням в останні дні: “Твоїм словом багатьох високих буде понижено, і твоїм словом багатьох низьких буде піднесено” (УЗ 112:8). Отже здавалося, що віра в те, щоб не бути зціленими, добре вписувалася в могутню структуру глибоких парадоксів, через які від нас вимагається питати, шукати і стукати, щоб ми могли здобути знання й розуміння (див. 3 Нефій 14:7).
Як слід обдумавши мої запитання і поговоривши зі своєю дружиною, Джон відповів мені: “Старійшино Беднар, я не хочу помирати. Я не хочу залишити Хезер. Але якщо Господь воліє перевести мене в духовний світ, тоді, гадаю, я готовий зробити це”.
Моє серце сповнилося вдячністю й захопленням, коли я побачив, як це молоде подружжя вступило в найважчу духовну боротьбу—смиренно підкорити свою волю волі Бога. Моя віра зміцнилася, коли я побачив, як це подружжя дозволило, щоб їхнє палке і зрозуміле бажання зцілитися було “поглинуто волею Батька” (Moсія 15:7).
Джон так описав свою реакцію на нашу розмову і отримане благословення: “Старійшина Беднар поділився з нами думкою, яку почув від старійшини Максвелла, що краще не відсахнутися, ніж вижити. Потім старійшина Беднар запитав нас: “Я знаю, що у вас є віра бути зціленими, та чи є у вас віра, щоб не бути зціленими?” Цей принцип був новим для мене. По суті, він спитав, чи була у мене віра прийняти Божу волю, якщо вона полягала у тому, щоб не зцілити мене? Якщо наблизився мій час увійти в духовний світ через смерть, чи був я готовий підкоритися й прийняти це?”
Джон продовжував: “Віра у те, щоб не бути зціленим, здавалася нелогічною; але розуміння цього змінило наше з дружиною мислення і дозволило нам повністю покластися на план Батька для нас. Ми дізналися, що нам потрібна була віра в те, що Господь керує всім, яким би не був результат, і Він направлятиме нас з тієї точки, де ми є зараз, туди, де ми маємо бути. Коли ми молилися, наші прохання змінилися з: “Будь ласка, зціли мене” на “Будь ласка, дай мені віру прийняти будь-який результат, який Ти приготував для мене”.
Я був певний, що оскільки старійшина Беднар був апостолом, він міг благословити елементи мого тіла на відновлення, і я б зістрибнув з ліжка і почав танцювати або робити щось подібне до цього! Але коли він благословив мене того дня, я був здивований тим, що промовлені ним слова майже не відрізнялися від сказаних моїм батьком, свекром і моїм президентом місії. Я зрозумів, що врешті-решт не має значення, хто кладе руки на мою голову. Влада Бога не міняється, і Його волю ми пізнаємо особисто і через Його уповноважених слуг”.
Хезер написала: “Того дня мене переповнювали різні почуття. Я була переконана в тому, що старійшина Беднар покладе свої руки на голову Джона і повністю зцілить його від раку. Я знала, що силою священства він міг зцілитися, і я так сильно бажала, аби це сталося. Коли він розповів нам про віру в те, щоб не бути зціленими, мене охопив жах. До того моменту я ніколи не думала, що в плані Господа могло бути те, що я втрачу свого молодого чоловіка. Моя віра залежала від результатів, яких я прагнула. Можна сказати—вона була одновимірною. Попри те, що спочатку я відчувала страх, думка про те, щоб мати віру не зцілитися, зрештою допомогла мені заспокоїтися. Завдяки їй я повністю довірилася тому, що мій Небесний Батько знає мене краще, ніж я сама, і вчинить так, як буде найкраще для мене і для Джона”.
Після того як благословення було дане, минули тижні, місяці й роки. Дивовижним чином рак Джона почав виліковуватися. Він зміг завершити навчання в університеті і отримав хорошу роботу. Джон і Хезер продовжували зміцнювати свої стосунки і насолоджуватися життям разом.
Через деякий час я отримав листа від Джона й Хезер, в якому вони повідомили мене, що рак повернувся. Знову почалися сеанси хіміотерапії і була запланована хірургічна операція. Джон розповідав: “Ця новина не тільки розчарувала Хезер і мене, але й збентежила нас. Можливо ми не засвоїли чогось в перший раз? Можливо Господь очікував від нас чогось більшого?
Отже я почав молитися про ясність і про те, щоб Господь допоміг мені зрозуміти, чому рак знову повернувся. Одного дня, читаючи Новий Завіт, я отримав відповідь. Я читав історію про Христа і Його апостолів у морі, коли здійнялася буря. Злякавшись, що човен може перекинутися, учні звернулися до Спасителя, спитавши: “Учителю, чи Тобі байдуже, що ми гинемо?” Саме такі почуття мав і я! Чи Тобі байдуже, що у мене рак? Чи Тобі байдуже, що ми хочемо створити сім’ю? Але продовжуючи читати, я знайшов свою відповідь. Господь подивився на них і сказав: “Маловірні” та простяг Свою руку і вгамував води.
Тоді я спитав себе: “Чи дійсно я вірю в це? Чи дійсно я вірю, що Він заспокоїв води в той день? Чи це просто гарна історія, щоб почитати?” Відповідь така: “Я дійсно вірю в це, і оскільки я знаю, що Він заспокоїв води, я відразу ж зрозумів, що Він може зцілити й мене. До цього моменту мені було важко узгодити необхідність мати віру в Христа з неминучістю Його волі. Я ставився до них, як до двох окремих речей, а інколи відчував, що одна з них суперечить іншій. Я запитував себе: “Навіщо мені віра, якщо в кінці кінців переможе Його воля”? Після цього випадку я знав, що мати віру—принаймні за моїх обставин—не обов’язково означало знати, що Він зцілить мене, а те, що Він може зцілити мене. Я мав вірити, що Він може це зробити, а потім дозволити Йому вчинити так, як Він вважатиме за потрібне.
Коли я дозволив цим двом принципам співіснувати у моєму житті, зосередився на вірі в Ісуса Христа і на цілковитій упокореності Його волі, то здобув більше втіхи й миру. Як же дивовижно було бачити руку Господа в нашому житті. Все стало на свої місця, відбулися чудеса і у великому смиренні ми спостерігали за тим, як розгортається Божий план для нас”.
Праведність і віра, безумовно, є інструментами в пересуванні гір—якщо пересування гір виконуватиме цілі Бога і буде відповідати Його волі. Праведність і віра, безумовно, є інструментами у зціленні хворих, глухих або кульгавих—якщо таке зцілення виконуватиме цілі Бога і буде відповідати Його волі. Отже, навіть за наявності міцної віри більшість гір пересунути не вдасться. Не кожен хворий і немічний зцілиться. Якби всю протидію було обмежено, якби всі недуги було усунуто, тоді основні цілі плану Батька було б зруйновано.
Багато уроків, які нам потрібно засвоїти у смертному житті, можна отримати лише через пережитий досвід, а інколи й страждання. І Бог з довірою очікує від нас, що ми будемо долати тимчасові негаразди смертного життя з Його допомогою, аби засвоїти те, що нам потрібно засвоїти, і зрештою стати тими, ким ми маємо стати у вічності.
Значення усього цього
Ця історія про Джона й Хезер є водночас і звичайною, і надзвичайною. Це молоде подружжя уособлює собою мільйони вірних святих останніх днів по всьому світу, які дотримуються завітів і просуваються вперед по тісній і вузькій путі з непохитною вірою в Христа і справжньою яскравістю надії (див. 2 Нефій 31:19–20). Джон і Хезер не служили в дуже помітних покликаннях у провідництві в Церкві, у них не було родичів серед генеральних авторитетів, а іноді вони мали сумніви і страхи. У багатьох цих аспектах їхня історія є доволі звичайною.
Цей молодий чоловік і ця молода жінка отримали благословення надзвичайними способами, щоб засвоїти важливі уроки вічності через страждання й труднощі. Я поділився з вами цією історією, бо Джон і Хезер, які схожі на багатьох з вас, прийшли до розуміння того, що не відсахнутися важливіше, ніж вижити. Тому їхня історія, перед усім, не про те, як жити і померти, а про те, як навчатися, як жити і якими стати.
Для багатьох з вас їхня історія є, була, або, можливо, буде вашою історією. Ви мали, маєте, або ще будете мати подібні випробування у своєму житті, виявляючи таку саму мужність і духовне бачення, які виявляли Джон і Хезер. Я не знаю, чому деякі люди засвоюють уроки вічності через випробування й страждання, в той час як інші люди засвоюють подібні уроки, отримуючи визволення й зцілюючись. Я не знаю всіх причин, всіх цілей, і я не знаю всього, що стосується розкладу Господа. І ви, і я можемо сказати разом з Нефієм, що ми “не зна[ємо] значення усього цього” (1 Нефій 11:17).
Але дещо я знаю напевно. Я знаю, що ми духовні сини й дочки люблячого Небесного Батька. Я знаю, що Вічний Батько є творцем плану щастя. Я знаю, що Ісус Христос—наш Спаситель і Викупитель. Я знаю, що Ісус уможливив виконання плану Батька Своєю нескінченною й вічною Спокутою. Я знаю, що Господь, Який “страждав і за людські гріхи життя віддав”2, може допомогти “Своєму народові в його недугах” (Aлма7:12) і зміцнити його. І я знаю, що одне з найвеличніших благословень смертного життя—це не відсахнутися і дозволити нашій особистій волі бути “поглинуто[ю] волею Батька” (Moсія 15:7).
Хоча я й не знаю всього про те, як, коли, де і чому ці благословення приходять, я знаю й свідчу, що вони реальні. І я знаю, що коли ви просуватиметеся вперед у своєму житті з непохитною вірою в Христа, то матимете благословення не відсахнутися.