Загублені Писання
Бог дійсно чує наші молитви й відповідає на них, якщо ми виявляємо віру в Нього і Його Сина.
Ілюстрації Анни Сьютор
29 липня 1977 року ми з сестрою Кук щойно завершили візит до Болівійської місії Санта-Крус, де я, як сімдесятник, виконував доручені мені завдання, і мали приблизно 5 годин чекати пересадки на наступний рейс в аеропорту Кочабамба, Болівія. Ми були дуже стомлені, тож обоє раділи, що маємо кілька годин відпочинку. Поки я дрімав, у мене виникло сильне відчуття, що слід прокинутися і записати кілька ідей, які у мене з’явилися.
Я майже три години робив записи, вирішуючи певні організаційні проблеми, які намагався вирішити в одній з місій своєї території ось уже кілька років поспіль. Я відчував сильний вилив Духа і з ентузіазмом записував кожну натхненну думку.
Нарешті ми вирушили в Ла-Пас, Болівія. Там в аеропорту нас радо зустріли президент Чез Оллред з дружиною та відвезли на своєму мікроавтобусі в офіс місії. Ми закрили мікроавтобус, залишивши в ньому свій багаж та мій портфель, а сестра Оллред попросила одного зі старійшин наглядати за авто.
Коли ми увійшли в офіс, до президента підійшла одна жінка, у якої помирав чоловік. Президент і я разом допомогли заспокоїти її і посприяли тому, щоб задовольнити її потреби. Тим часом сестри Кук і Оллред поїхали в дім місії.
Коли ми з президентом повернулися до мікроавтобуса, усі наші речі з нього зникли. Я подумав, що сестра Кук забрала їх у дім місії. Але поки ми туди їхали, я помітив, що маленька права передня кватирка була розбита і почав побоюватися, що, ймовірно, наші речі вкрали.
Коли ми приїхали в дім місії, то зрозуміли, що всі наші речі дійсно вкрали. Втрата одягу спричинила невідкладну, але лише тимчасову проблему. Найбільше засмучувало те, що у вкраденому портфелі були мої Писання і натхненні ідеї, які я щойно отримав у Кочабамбі. Мене охопило збентеження, гнів і почуття безпорадності.
Помолившись разом про те, щоб втрачене було повернуто, ми спробували пообідати, але у нас не було апетиту. Ці Писання зі священною для мене присвятою від мами і тата подарували мені батьки. Це сталося незадовго до батькової смерті. Упродовж тисяч годин я робив підкреслення, позначав перехресні посилання; я дуже любив це єдине з усього земного майна, яке вважав для себе надзвичайно цінним.
Хоча нам з президентом Оллредом треба було багато всього обговорити, я мав сильне відчуття, що ми повинні зробити все, що в наших силах, аби знайти Писання. Тож після вечері усі присутні стали на коліна, щоб знову помолитися. Ми благали Господа, щоб Писання повернули, щоб люди, які взяли їх, змогли зрозуміти, наскільки неправедним був їхній вчинок і покаялися, і щоб повернення книг стало засобом для приведення когось до істинної Церкви.
Ми вирішили обшукати територію поблизу офісу місії і на прилеглому полі, сподіваючись, що крадій або крадії, можливо, взяли те, що можна продати, й викинули книги англійською мовою.
Тоді ми, майже 10 людей з ліхтариками і в теплому одязі, сіли у мікроавтобус. Ми їздили вулицями туди і сюди, оглядали пустирі та розмовляли з людьми, поки не вичерпали всі можливості. Ніхто нічого не бачив і не чув. Нарешті пригнічені ми повернулися додому. Ми з президентом Оллредом закінчили наші справи пізно того вечора, а наступного дня ми з сестрою Кук полетіли додому в Кіто, Еквадор.
Упродовж наступних кількох тижнів місіонери в Болівії продовжували пошуки. У повному розпачі вони вирішили помістити оголошення у двох щоденних газетах, пропонуючи винагороду.
У той же час я не знаходив спокою в Кіто. Я взагалі не вивчав Писання відтоді, як мої було вкрадено. Я намагався їх вивчати, але кожного разу, коли я читав якийсь вірш, то міг пригадати лише кілька з багатьох перехресних посилань, які я зробив упродовж 20 років. Я занепав духом, опустив руки і не хотів читати. Я часто молився, щоб знайшлися мої Писання. Моя дружина і малі діти також продовжували молитися кожного дня упродовж трьох тижнів, кажучи: “Heбесний Батьку, будь ласка, поверни татові Писання”.
Приблизно через три тижні я отримав сильне духовне враження: “Старійшино Кук, як довго ти збираєшся не читати і не вивчати Писання?” Ті слова спричинили докори сумління, і я вирішив, що маю бути достатньо смиренним і достатньо покірливим, аби знову розпочати все спочатку. Скориставшись Писаннями моєї дружини, я почав читати Буття у Старому Завіті і, з її дозволу, знову став робити підкреслювання та записувати перехресні посилання.
18 серпня один зі штатних працівників Церкви, брат Іб Девіс, приїхав до Еквадору з Болівії, маючи пакет від президента місії в Ла-Пасі. Він поклав на стіл мої Писання, а також мої записи про отримані тоді духовні враження.
Радість, яку я відчув, важко передати словами. Мені й досі важко уявити, що Господь якимось дивовижним чином зміг забрати ті книги у Ла-Пасі—місті, де мешкає 700–800 тис. людей, з рук крадіїв і повернув їх непошкодженими—жодна сторінка не була вирвана, порвана чи заплямована. Того дня я пообіцяв Господу, що буду краще розпоряджатися своїм часом і користуватися Писаннями, ніж я робив до цього.
Пізніше я дізнався, що одна жінка була на базарі—одному із сотень у Ла-Пасі—й побачила п’яного чоловіка, який розмахував чорною книгою. Жінка належала до однієї з протестантських церков і отримала сильне духовне враження, що осквернюється щось священне. Вона підійшла до чоловіка і запитала, що у нього в руках. Він не знав, але показав їй книгу. Вона запитала, чи є у нього щось іще. Він дістав ще одну чорну книгу. Вона запитала, чи є ще щось. Він дістав папку повну паперів, які, за його словами, він збирався спалити. Тоді вона запропонувала купити у нього ті речі, на що він погодився за 50 песо (приблизно 2,5 американські долари).
Після того вона не була впевнена, навіщо купила ті книги. Вони були англійською мовою, але вона зовсім не знала англійської. І вони були дорогі—майже 10 відсотків її щомісячного доходу. Якби не те духовне враження, у неї не було б причин купувати ті книги. Вона відразу ж почала шукати церкву, назву якої було вказано на першій сторінці книг: Церкву Ісуса Христа Святих Останніх Днів.
Після відвідування кількох церков вона нарешті прийшла до офісу місії Церкви в Ла-Пасі. Вона не чула про винагороду і не бачила оголошення у газеті, яке мало вийти того дня. Вона не просила грошей, навіть не вимагала відшкодування 50 песо, які вона заплатила. Старійшини з радістю отримали книги і все-таки заплатили їй винагороду.
Вона сказала місіонерам, що належала до секти п’ятидесятників, але уважно слухала те, що вони розповідали їй про євангелію. Вона пригадала, що читала щось про Джозефа Сміта з брошури, яку підібрала на вулиці два чи три роки тому. Вона погодилася слухати місіонерські уроки, і після другого уроку взяла зобов’язання охриститися. Через два тижні, в неділю, 11 вересня 1977 року, у післяобідній час, в одній із філій у Ла-Пасі, Болівія, охристилися Марія Клоефе Карденас Террасас і її син Марко Фернандо Міранда Карденас, якому було 12 років.
Господь перетворив моє всепоглинаюче відчуття безпорадності, коли Писання були втрачені, на величезне почуття радості, коли я побачив Його руку в цій справі. Господь сказав: “Через це говорю вам: “Усе, чого ви в молитві попросите, вірте, що одержите, і сповниться вам” (Maрк 11:24).
Бог дійсно чує наші молитви і відповідає на них, якщо ми виявляємо віру в Нього і Його Сина, Господа Ісуса Христа.