Лише з Божою допомогою

Старійшина Тімоті Дж. Дайчес

Сімдесятник

Коли ми визнаємо, що залежимо від Бога, ми також усвідомлюємо, що Він має велике бажання допомагати нам.

Коли я навчався у випускному класі середньої школи, то постав перед проблемою, якої не очікував. Невдовзі після початку навчального року наш учитель з риторики дав мені завдання взяти участь у дебатах. Ми навчалися, застосовували вивчене на практиці й закінчили цей курс, завдяки чому я смиренно засвоїв багато цінних уроків.

Минули місяці, й за чотири тижні до початку змагань з риторики у штаті мій учитель між іншим сказав мені, що також записав мене на конкурс імпровізованої промови. Він почав пояснювати, що у перший же день мені треба буде виголосити щонайменше три різні семихвилинні промови перед жюрі.

І була ще одна несподіванка—теми виступів призначалися у вільному порядку, вони стосувалися сучасних проблем і на підготовку приділялося лише 30 хвилин. Я був приголомшений. Я ніколи не бачив, як виголошують імпровізовану промову.

Упродовж тижнів перед конкурсом я готувався, читав якомога більше матеріалів стосовно сучасних проблем, однак невпевненість у собі й переживання мучили мене. У день проведення конкурсу я запитав організаторів: “Я вже отримав тему, але чи можна мені увійти і послухати кілька хвилин того, хто вже буде виголошувати промову?” Вони відповіли: “У тебе є лише 30 хвилин. Якщо ти хочеш витратити їх на прослуховування—це твоя справа”.

Прохання про допомогу

Того разу я пішов і вперше слухав [такий виступ] упродовж кількох дорогоцінних хвилин. Я знав, що маю усамітнитися і помолитися Небесному Батькові. В університетському містечку я помітив безлюдний гай біля озера, де я міг побути на самоті, ставши на коліна.

Я благав Небесного Батька про допомогу. Я не молився про те, щоб перемогти. То була щира молитва про допомогу від Святого Духа, аби я міг зробити те, чого я раніше ніколи не робив, і щоб я міг справитися з цим випробуванням. Я зрозумів, що мені потрібна Божа допомога.

Небесний Батько відповів на мою молитву. Я пригадав, що вивчав, і зміг поєднати факти й думки. Після того як я отримував кожну нову тему, я спочатку йшов помолитися. Потім брався до роботи. Наступного дня несподівано для себе я вийшов у фінал.

Моя віра в Бога перетворювалася на свідчення, і моя віра міцнішала, оскільки я відчував Його поруч. Я дякував Небесному Батькові за отриману допомогу, бо після того як я робив усе можливе, Він відкривав у мені такі здібності, які я не зміг би розвинути сам (див. 2 Нефій 25:23).

У своєму професійному житті я став хірургом з лікування вуха, горла і носа. Одного разу в Рено, шт. Невада, США, мене викликали, щоб допомогти лікарям-педіатрам у відділенні інтенсивної терапії. Вони лікували малесенького новонародженого хлопчика, який народився дуже передчасно. Той малюк уже подолав серйозні випробування упродовж перших кількох місяців життя і набрався достатньо сил, щоб разом з батьками та сім’єю вирушити додому.

На жаль, після перебування вдома упродовж двох місяців, він знову повернувся до лікарні з серйозною інфекцією в лівій легені, і йому майже не допомагали великі дози медикаментів.

Фахівці з інтенсивної терапії підозрювали, що те маля могло вдихнути сторонній предмет, який застряг у легені, але жоден рентген цього не показував. Оскільки стан його погіршувався, вони рекомендували, щоб я оглянув його легені під наркозом в операційній.

У той час у нас не було технології, яка б дозволяла добре роздивитися малесенькі дихальні шляхи немовлят. Поки ми працювали над тим, щоб видалити інфекцію з його лівої легені, лише на мить я помітив, що він вдихнув—яскраво-жовтий уламок олівця, який застряг у такому місці, що його неможливо було видалити жодним інструментом.

Медсестра в операційному одязі зрозуміла серйозність ситуації і розповіла, як колись давно бачила довгий тонкий інструмент для видалення з нирок каменів, розташованих у звужених місцях. Вона швидко принесла такий інструмент—закручений у спіраль дріт з ковшиком, який, якщо його правильно використовувати, розкручується настільки, щоб дістати маленький камінчик, не пошкодивши тканини, що його оточують. Але як туди дістатися?

“Я не можу зробити цього самотужки”

Я попросив анестезіолога якусь мить понаглядати за нашим маленьким пацієнтом, а сам відійшов у куточок операційної. “Небесний Батьку, я не можу зробити цього самотужки”. В голові з’явилася думка: “Роби все, що можеш. Разом ми можемо з цим справитися”.

Я кілька разів потренувався відкривати і закривати дротяний ковшик у кількох положеннях. Дуже обережно я дістався тоненьким дротяним ковшиком крізь усі інструменти прямо до уламка олівця. Непомітно маневруючи, я охопив олівець, відкрив, а потім повільно закрив ковшик. Дихальні шляхи тепер були чисті.

Після того як уламок було видалено, дитина швидко одужала і набралася сил. Через тиждень хлопчика виписали з лікарні разом з маленькою баночкою, в якій знаходився яскраво-жовтий сувенір.

Я знаю, що отримав божественну допомогу, і вона була настільки реальною, ніби рука провидіння скеровувала мою власну руку.

Я смиренно свідчу про пораду і провід, які нам дійсно посилає Небесний Батько. Буває так, що ви робите те, що необхідно, лише завдяки Божій допомозі. У такі часи, в усі часи, “пізнавай ти Його на всіх дорогах своїх, і Він випростує твої стежки” (Приповісті 3:6).