Звідки я знаю
У пошуках Бога
Автор живе в Сантьяго, Домініканська Республіка.
Я ніколи не мав сильнішого відчуття спокою, ніж коли вперше прийшов на семінарію.
Коли мені було лише вісім років, я розмірковував про природу Бога. Одного дня батько прочитав вірш з послання Якова, де міститься обіцяння, що коли нам не вистачає мудрості, ми можемо просити у Бога, Який “дає просто, та не докоряє,—і буде вона йому дана” (Якова 1:5). Ті слова сповнили моє серце і закарбувалися в розумі.
Перебуваючи на самоті в своїй кімнаті я молився Богові й просив Його сказати мені, чи та церква, до якої я ходив, була істинною. Я хотів отримати негайну відповідь. Але цього не сталося. Бог не зробив того, що я хотів, і мене засмутило те, що Він не відповів на мою молитву відразу ж. Я хотів знати! Я зробив, на мою думку, достатньо.
Підростаючи, я мав нагоду шукати відповіді в багатьох церквах. Внаслідок цього моє збентеження посилилося. Усі суперечили одне одному і просто не зважали на мої запитання про природу Бога.
Минали роки, я втомився шукати і сказав собі: “Відповіді немає”.
Я почав робити те, що роблять деякі молоді люди в наш час: ходив на вечірки і брав участь у багатьох мирських розвагах. Кожного тижня я все більше заглиблювався у темряву, бо мої рішення не були найкращими. Погані звички також віддаляли мене від сім’ї, яка мене завжди підтримувала.
Але якось у мене знову виникло бажання запитати у Бога. Я молився: “Батьку, я тут чекаю. Я шукав і не знайшов. Писання обіцяють відповідь, але вона не надходить. Поглянь на мене. Я самотній. Я хочу знати, але не знаю, як Тебе знайти”.
Саме в той час—не до того і не після, але саме тоді, коли мені було потрібно—я відчув, що в моїх грудях запалало так сильно, ніби в мені був вулкан. Я не міг стримати сльози. Я знав, що то була відповідь на моє запитання.
Після обіду, коли я був у школі і думав про отриману відповідь, мій найкращий друг запитав мене: “Про що ти думаєш, Ісмаеле?” Я не відповів йому чесно того разу, сказавши, що думаю про берег моря і що я хочу вранці піти подивитися на схід сонця. Я запросив його піти разом.
“Не можу”,—відповів він, усміхаючись.
“Чому?—запитав я його.—Що ти робиш так рано-вранці?”
“У мене семінарія”,—сказав він.
“Семінарія? А що таке семінарія?”—запитав я його. Він пояснив мені, що це заняття, які проводяться його церквою.
“А як давно ти ходиш до церкви?”—запитав я, здивований.
“Скільки себе пам’ятаю. Я—член Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів”.
Я сказав йому, що хочу піти й побачити. Всередині я знав, що то була відповідь на мої багаторічні молитви.
Наступного ранку я прокинувся о 5:30 ранку і пішов до семінарії. Найбільшою несподіванкою було те, що там вивчали Біблію. Можу сказати, що ніколи не мав відчуття такого сильного спокою, ніж коли увійшов у приміщення філії в Матансіта, Домініканська Республіка, де навчали чистому вченню, що було насолодою для душі, яка так сильно жадала. Гімни, які співали, наповнили мій розум і серце думкою: “Це і є істина”.
“Ого,—подумав я,—я хочу відчувати це кожного дня”. Я запитав, коли можу прийти ще раз, і вчителька, мама мого друга, дала мені розклад занять та запросила приходити також на недільні богослужіння у філії.
З того часу з понеділка по п’ятницю я прокидався о 5:30, щоб іти до семінарії, а кожної неділі—до церкви. Я не міг пропускати. Я знайшов те, що завжди шукав.
На жаль, там не було місіонерів, щоб навчати і охристити мене. Через півтора роки завдяки багатьом молитвам приїхали місіонери і за тиждень провели зі мною всі місіонерські уроки. Пам’ятаю ту мить, коли я занурився в блакитну воду біля прекрасного узбережжя у своєму селищі.
Зараз я насолоджуюся привілеєм бути не чужинцем і не приходьком (див. Ефесянам 2:19), але братом усім тим, хто став на шлях Господа—прямий і вузький шлях.