Цього достатньо

Коли святі на чолі з Бригамом Янгом залишали Шугер-Крік, сорокатрирічна Луїза Пратт ще перебувала в Наву, готуючись покинути місто разом з чотирма малими доньками. Три роки тому Господь покликав її чоловіка Еддісона на місію на тихоокеанські острови. З того часу ненадійна поштова служба між Наву і Тубуай, островом у Французькій Полінезії, де служив Еддісон, ускладнила зв’язок з ним. Більшість його листів приходили із запізненням у кілька місяців, а деякі були більш як річної давності.

З останнього листа Еддісона було зрозуміло, що він не повернеться додому вчасно, щоб піти з нею на захід. Дванадцятеро доручили йому залишатися на тихоокеанських островах, доки вони не відкличуть його додому або не відправлять місіонерів йому на заміну. У певний момент Бригам сподівався відправити на острови більше місіонерів після того, як святі отримають ендаумент, але через вихід з Наву цей план було відстрочено¹.

Луїза була готова вирушити в дорогу без свого чоловіка, але думки про це змушували її нервувати. Їй зовсім не хотілося залишати Наву та храм, і вона була не в захваті від думки про подорож фургоном через Скелясті гори. Також вона хотіла побачити своїх літніх батьків у Канаді—можливо, востаннє—до того, як піти на захід.

Якби вона продала свою упряжку волів, то могла б отримати достатньо грошей, щоб відвідати своїх батьків і забронювати місце для своєї сім’ї на судні, що прямує до узбережжя Каліфорнії, таким чином уникнувши сухопутних подорожей.

Луїза майже прийняла рішення їхати до Канади, але щось не давало їй спокою. Вона вирішила написати Бригаму Янгу про свої занепокоєння щодо наземної подорожі та бажання побачити своїх батьків.

“Якщо ви скажете, що подорож волами—це найкращий спосіб для спасіння, тоді я долучуся до цього серцем і руками,—написала вона,—і я вірю, що зможу перенести цю подорож настільки ж без ремствувань, як і будь-яка інша жінка”².

Невдовзі прибув посланець з відповіддю від Бригама. “Ходімо! Спасіння за допомогою упряжки волів—це найбезпечніший спосіб,—сказав він їй.— Брат Пратт зустріне нас у пустинній місцевості, де ми розташуємося, і він буде сильно розчарований, якщо його сім’ї не буде з нами”.

Луїза прислухалася до поради, налаштувала своє серце на важку подорож, що чекала попереду, й вирішила йти з основною масою святих, на життя чи на смерть³.

Тієї весни робітники поспішали завершити будівництво храму до його прилюдного освячення 1 травня. Вони вкладали цегляну підлогу навколо христильної купелі, робили необхідне дерев’яне оздоблення та фарбували стіни. Робота тривала весь день і часто до ночі. Оскільки Церква мала обмаль грошей, щоб платити робітникам, багато з них жертвували частиною своєї платні, аби храм був вчасно підготовлений до освячення Господу⁴.

За два дні до освячення робітники завершили фарбувати зал зібрань на першому поверсі. Наступного дня вони витерли пил та винесли сміття з великої кімнати й підготувалися до служби. Робітники не мали змоги довести до повного завершення кожну кімнату, але вони знали, що це не завадить Господу прийняти храм. Впевнені в тому, що виконали Божу заповідь, вони написали над кафедрами вздовж східної стіни залу зібрань такі слова: “Господь бачив нашу жертву”⁵.

Усвідомлюючи борг, який вони завинили перед робітниками, провідники Церкви оголосили, що перша сесія освячення буде благодійною подією. Присутніх попросили пожертвувати долар, аби допомогти сплатити збіднілим робітникам.

Вранці 1 травня 14-річна Ельвіра Стівенс вийшла зі свого табору, що стояв на захід від Міссісіпі, й перетнула ріку, щоб побувати на освяченні. Вона була сиротою, її батьки померли невдовзі після того, як сім’я переїхала в Наву, і тепер Ельвіра жила зі своєю одруженою сестрою. Оскільки ніхто більше з її табору не зміг піти з нею на освячення, вона пішла сама.

Знаючи про те, що можуть пройти роки до того, як буде побудовано інший храм на Заході, апостоли провели обряд ендаументу для деяких молодих неодружених людей, зокрема, й для Ельвіри. Тепер, трьома місяцями пізніше, вона ще раз піднялася сходами до дверей храму, пожертвувала долар і сіла на місце в залі зібрань⁶.

Сесію було відкрито співом хору. Після цього Орсон Хайд промовив молитву освячення. “Даруй, щоб Твій Дух міг жити тут,—благав він,—і нехай усі відчують у серці священне підтвердження того, що Його рука допомагала в цій роботі”⁷.

Ельвіра відчула в кімнаті небесну силу. Після сесії вона повернулася до свого табору, але через два дні прийшла знову на наступну сесію, сподіваючись знову відчути таку ж силу. Орсон Хайд та Уілфорд Вудрафф виступили з промовами про храмову роботу, священство і воскресіння. Перед закінченням зборів Уілфорд похвалив святих за завершення храму, незважаючи на те, що їм доведеться його залишити.

“Тисячі святих отримали свій ендаумент в ньому, і це світло не згасне,—сказав він.— Цього достатньо задля того, щоб храм було збудовано”.

Після сесії Ельвіра повернулася до свого табору, перетнувши річку в останній раз⁸. Тим часом святі в Наву провели решту дня і ночі, укладаючи і виносячи стільці, столи та інші меблі, поки храм не став порожній і не залишився в руках Господа⁹.

Далі на шляху Бригам і табір Ізраїля зупинилися в місці під назвою Москіто-Крік, недалеко від річки Міссурі. Вони були голодними, відставали від розкладу на два місяця і були надзвичайно бідними¹⁰. Однак Бригам все ж наполягав на відправці передового загону до Скелястих гір. Він вважав, що група святих повинна завершити подорож тієї пори року, бо доки Церква блукає без дому, її вороги намагатимуться зруйнувати її або ставити перешкоди на її шляху¹¹.

Однак Бригам знав, що впорядкування такої групи виснажить запаси святих. Мало хто мав зайві гроші або їжу, і в Айові були обмежені можливості для оплачуваної праці. Щоб вижити в преріях, багато святих по дорозі продавали цінні речі або працювали на випадкових роботах, щоб заробити гроші на їжу та інші необхідні речі. Чим далі табір буде просуватися на захід, тим менше буде поселень, і ці можливості буде все важче знаходити¹².

Інші справи також лягли тягарем на Бригама. Святим, які не належали до передового загону, потрібно було місце для зимівлі. Індіанці Омахо та інші корінні жителі, які населяли землю на захід від річки Міссурі, були готові дозволити святим зупинитися там табором на зиму, але представники уряду не хотіли дозволити їм оселитися на захищених індіанських землях на тривалий період часу¹³.

Бригам також знав, що хворі і збіднілі святі в Наву сподівалися на те, що Церква попіклується, аби забрати їх на захід. Якийсь час він сподівався, що допоможе їм тим, що продасть цінну власність у Наву, включаючи й храм. Але на даний момент ці зусилля не мали успіху¹⁴.

29 червня Бригам дізнався, що в Москіто-Крік їдуть три офіцера Армії Сполучених Штатів. Сполучені Штати оголосили війну з Мексикою, і Президент Джеймс Полк дав повноваження цим чоловікам зібрати батальйон з 500 святих для військової кампанії в похід до узбережжя Каліфорнії¹⁵.