Як я перетворила свої “чому?” на “як?”

Лідія Таваесіна Пікард

Мені довелося пройти через одне зі своїх найскладніших випробувань, яке змінило моє бачення й допомогло зміцнити мою віру.

Після кількох важких тижнів я, тоді ще зовсім нова місіонерка в Австралії, почала думати, що бути місіонеркою---це не для мене і що мені потрібно повернутися додому. Я розповіла про це занепокоєння своєму президенту місії, і після тривалих роздумів та багатьох молитов він перевів мене в новий район з новою напарницею. У нас з нею відразу виникло порозуміння, і мої попередні тривожні почуття та депресія почали поступово зникати. Але хоч я прослужила на місії вже чотири місяці, та все ще відчувала, що мені ставало дедалі важче й важче.

Одного дня, коли закінчувалися збори нашого округу, до нас несподівано приїхав президент місії. Він передав мені свій телефон і сказав, що то дзвонила моя мама. Моє серце в ту ж мить впало, і я знала: щось сталося погане. Я залилася сльозами ще до того, як вона навіть могла сказати мені, що у мого маленького брата, Елліота, діагностували рак. Моє серце розривалося, і в той момент мені хотілося лише одного---бути зі своєю сімʼєю. Але мама, заспокоюючи мене, сказала, що моя віра і мої молитви в Австралії будуть більш корисними, ніж моє повернення додому.

У мене була можливість подзвонити Елліоту і сказати, як я любила його. Елліот так багато значив у моєму житті, і мені нестямно хотілося бути там, поруч з ним. Я закінчила нашу розмову, помолившись про нього самоанською мовою і пообіцявши, що коли повернуся додому, буду навчати його рідною мовою нашої сімʼї.

Пізніше того вечора я палко молилася до Небесного Батька. Я ставила одне запитання: “Чому?” “Чому Елліот?” “Чому знову наша сімʼя?” Ми вже бачили й відчували, який то біль і які жахливі наслідки хіміотерапії, і у моїй памʼяті сплили всі спогади про те, як довго мій батько боровся з раком і які болі довелося йому витерпіти. “Чому це відбувається знову?” Мені хотілося це знати. Подібні запитання люди завжди ставили мені як місіонерці, але навіть основані на євангелії відповіді, які я завжди давала їм, зовсім не задовольняли тепер мене.

Коли я стояла на колінах, відчуваючи біль і збентеження у своєму серці, до мене прийшло відчуття спокою. Я вирішила помолитися знову. Цього разу я запитала Небесного Батька не “чому?”, а “як?” “Як, проходячи це випробування, я можу зміцнити себе і свою віру?” “Як це випробування впливатиме на Елліота і решту нашої сімʼї?” “Як це випробування допоможе мені стати кращою і більш ефективною місіонеркою?” “Як я можу використати цей важкий час, щоб допомогти принести спокій тим, хто не знає про євангелію або Спокуту Ісуса Христа?”

Зосередження на запитанні “як?”, а не “чому?” допомогло мені подивитися на все очима віри. Ця зміна у зосередженні також відновила мою вдячність за основні євангельські відповіді, які дійсно є вічними істинами. Небесний Батько дійсно любить нас. Випробування, біль і рак не є покараннями. Старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, сказав: “Плекайте свої духовні [і фізичні] тягарі, тому що Бог буде спілкуватися з вами через них і буде використовувати вас для виконання Його роботи, якщо ви добре будете їх нести” (“The Inconvenient Messiah”, Ensign, Feb. 1984, 70).

У той важкий час я дуже сильно відчувала спокій і втіху в Ісусі Христі. Я знала, Він уже відчував той відчай, який відчувала я, а також і все те, що Елліоту доведеться відчувати і відстраждати в наступні місяці. Я також знаходила велике заспокоєння у Писаннях, виступах з конференцій та від моїх дорогих президента місії та напарниць. Я не впевнена, як би я прийняла ту новину, не знаючи про більшу картину і вічний план Небесного Батька для моєї сімʼї.

Іноді здається, що легше запитати “чому?” й звинувачувати Небесного Батька за випробування, які виникли на нашому шляху. Але завдяки цьому й подальшому своєму досвіду я знаю, що ми завжди будемо мати благословення й підтримку у наших випробуваннях, якщо довіряємо Його непохитній любові і безмежній мудрості (див. Алма 36:3).

Після місяців хіміотерапії, за допомогою якої лікували Елліота, та довгих місяців після мого повернення з місії, я все ще згадую той досвід, коли до мене приходять випробування. Можливо, я ніколи не дізнаюся, чому моєму брату довелося витерпіти те випробування, але я знаю, що одного дня ми отримаємо відповіді на всі наші запитання. Я знаю, що в ту мить, коли я вирішила змінити мої запитання Небесному Батьку “чому?” на “як?”, я змогла покластися на Ісуса Христа і дозволити, щоб це випробування допомогло мені стати більш схожою на Нього.