Дорослій молоді
У пошуках допомоги після самогубства друга
Я думав, що зможу подолати свою депресію самостійно, але все змінилося, коли я зрештою звернувся по допомогу.
Ілюстрація Мішель Мак-Алеві
Кілька років тому, влітку, під час роботи я дізнався, що мій хороший друг покінчив з життям. Я був шокований. Я справді не знав, як реагувати. Пам’ятаю, як мовчки сидів за своїм столом, неспроможний ні міркувати, ні щось робити.
Мене охопив вир думок і почуттів. Я почувався збентеженим. Але я постійно собі повторював, що зі мною все гаразд, я з цим справлюсь. Втім упродовж наступних місяців посилювалася глибока депресія і сум. Було багато сліз і безсонних ночей. Іноді вранці я не міг навіть встати з ліжка. Мені здавалося, що на мої молитви не надходить відповідь і вони залишаються непочутими. Читання Писань здавалося марним і не приносило натхнення. Я відчував безнадію і не сподівався, що все покращиться.
Дуже довго я боявся поговорити з кимось про свої почуття. Люди знали про мою втрату і пропонували поговорити або підтримати, але я завжди відмовлявся. “Не хочу надокучати їм,—думав я.— Крім того, у них достатньо своїх клопотів. Навіщо їм ще й мої?”
Однієї неділі мені здалося, що я більше не можу знести свого горя. Під час причасних зборів я не міг сидіти спокійно. Коли збори нарешті закінчилися, я вибіг у коридор, щоб швидше залишити будівлю. Саме перед вхідними дверима я зустрів жінку зі свого приходу, у якої кілька років тому син скоїв самогубство. Коли наші очі зустрілися, Дух сказав мені, що настав час щось розповісти про свої почуття.
Я боявся, але тремтячим голосом я зупинив її і запитав: “Можна з вами поговорити? Мені потрібна допомога”.
Вона вислухала мої пояснення того, що сталося і що я відчуваю. Потім, не вагаючись, вона взяла мене за руку і поглянула на мене зі сльозами на очах. “Хочу, щоб ви знали, що у цьому немає вашої вини і що вас сильно люблять”,—сказала вона.
Ми обоє не могли стримати сліз під час розмови. Мені здалося, ніби хмари розступилися. Нарешті в моєму житті засяяв промінчик світла. Усе, що вона сказала мені того дня в коридорі, було відповіддю на молитви.
І завдяки тому випадку я зрозумів, що, поділившись своїми почуттями, я нарешті став на шлях зцілення. З якоїсь причини я переконав себе, що зможу з усім справитися самостійно і що мені не потрібна допомога. І хоча я цього не помічав, навколо мене були люди, які мене любили й хотіли допомогти.
Я зрозумів, що коли ми кажемо, що маємо бути “одного серця і одного розуму” (Moйсей 7:18), це означає, що ваші переживання є моїми переживанням, а мої болі є також і вашими болями. Це означає не лише допомагати, коли виникає потреба, але також бути готовими отримати допомогу, коли у нас є потреба. Все змінилося, коли я просто дозволив іншим людям допомогти мені, і зрештою це принесло повне зцілення від моєї психічної недуги.
Тепер, коли минуло кілька років після того випадку, можу чесно сказати, що зараз я щасливий, як ніколи у житті. Доклавши багато зусиль і завдяки благодаті Бога, я став сильнішим, ніж до того, коли все це сталося. Молитва, служіння, чуйність, смирення, психотерапія, нескінченна кількість благословень та багато чого іншого допомогли мені бути там, де я є сьогодні. Я вдячний Небесному Батькові, своїй сім’ї та близьким друзям за те, що допомогли подолати це випробування. Я такий радий, що звернувся по допомогу. Вона і стала ключем до зцілення.