Маленький візок з хлібом
Автор живе у штаті Вермонт, США.
“Коли ви служите вашим ближнім, то ви тільки служите вашому Богові” (Мосія 2:17).
Семмі розплющив очі й позіхнув. Він відчув запах чогось смачненького.
“Мммм, тато пече хліб!”,— подумав Семмі.
Тато пік хліб для сім’ї кожної суботи. Семмі любив спостерігати, як він виймає рум’яні буханці з духовки. Тато завжди відрізав Семмі перший шматок.
“Але ж сьогодні не субота,—подумав Семмі.— Чому ж тато пече хліб?”
Семмі вислизнув з ліжка і пішов на кухню. Він запитав у тата, що відбувається?
“Ти пам’ятаєш, що єпископ попросив нас робити?”— запитав тато.
Семмі кивнув. “Він попросив нас допомагати людям. І я допоміг сестрі Мартін піднести нагору її сумку, пам’ятаєш?”
“Ти чудово справився,—сказав тато.— Я молився про те, як я можу допомогти. У мене виникла ідея напекти хліба, яким я можу поділитися”.
Семмі заглянув у духовку. Він порахував хлібини.
“Одна … дві … три … чотири. А кому ти понесеш хліб?”
“От у цьому мені потрібна буде твоя допомога,—сказав тато.— Ось хлібина для сестри Мартін. І дві хлібини для сім’ї Міллер. А кому ми віддамо четверту хлібину?”
Семмі замислився.
“Може пану Лі?”— запитав Семмі. Пан Лі жив у їхньому багатоквартирному будинку. Він не дуже часто виходив на вулицю. Більшість часу він спостерігав за людьми з вікна.
“Прекрасна ідея”,—сказав тато.
Після того як хліб спікся, Семмі допоміг татові запакувати його. Потім він дістав свій візок. Вони поклали в нього хлібини.
“Візок з хлібом рушає!”— сказав Семмі.
Тато допомагав Семмі везти візок. Серце Семмі випромінювало радість і тепло, як і ті хлібини, якими вони збиралися поділитися! ●