Вибрати тісну й вузьку дорогу, а не широкий шлях

Старійшина Такаші Вада

Сімдесятник

Переді мною було два шляхи, і я знав, що був лише один спосіб, аби дізнатися, яким іти.

Ілюстрації Кріса Іда

Я виріс у Нагано, Японія, де жив разом з батьками. Релігія була невід’ємною частиною усього, що робила сім’я. Кожного ранку і вечора мій батько ставав на коліна перед буддистським олтарем. Я не думав про буддизм як про релігію. Він був нашим стилем життя. Мені було б легко залишитися буддистом до кінця життя, але Бог багато разів доводив мені, що легкий або популярний шлях не завжди є найкращим.

Підручник чи Свята Книга?

У підлітковому віці я намагався зрозуміти, хто я. Я думав про те, чому прийшов на цю землю і ким я маю стати. Коли мені було років 13, директор школи роздав кожному учню Новий Завіт з паралельно розташованим текстом англійською і японською. “Це не для проповідування релігії,—сказав він.— Це дуже хороший переклад, тож користуйтеся цим для вивчення англійської мови”. Однак коли я відкрив книгу, там були посилання на вірші, до яких можна звернутися, якщо почуваєшся самотнім, потребуєш відповідей на запитання або коли важко. Усі ті ситуації стосувалися мене!

Я читав про Ісуса Христа. “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені,—і Я вас заспокою!” (Матвій 11:28). “Візьм[и] свого хреста, та й ід[и] вслід за Мною” (Maтвій 16:24). Ці слова відлунювали в мені, хоча я до кінця їх не розумів. Я не знав, хто такий Ісус Христос і що означає мати Його за Спасителя. Я не знав, чи я був єдиним, кого так зворушила книга, що мала бути підручником.

Втікати чи залишитися й слухати?

Через кілька років я вперше зустрівся з місіонерами. Мої батьки застерігали про молодих християн, які ходять і проповідують. Коли я йшов додому, мене зупинив високий американський місіонер з доброю усмішкою. Я не знав, що робити. Я боявся, що він говоритиме про свою церкву. Якщо так буде, я можу побігти у протилежний бік! Він запитав лише про те, як знайти пошту. Я сказав йому, а потім пішов додому.

Йдучи, я щось відчув. Якщо я знову побачу місіонерів,—подумав я,—я з ними заговорю.

Невдовзі після цього я натрапив на іншу пару місіонерів. Я був вражений тим, що Бог чує і відповідає на молитви такого хлопця, як я, поки не прочитав про Джозефа Сміта. Я читав у Новому Завіті, що слід молитися завжди, але щоб Бог явився людині? Я відчував, що це порушує всі основи, і водночас є істинним. Замість того, щоб втікати, я призначив зустріч, щоб вони мене навчали.

Виправдовуватися чи шукати істину?

Я зустрічався з місіонерами місяць, і вони запропонували мені охриститися. Я не хотів їм відмовляти, але й не насмілювався залишити традиції своїх батьків і всіх навколо мене. Переді мною було два шляхи, і я знав, що був лише один спосіб, аби дізнатися, яким іти—я мав помолитися, як і Джозеф Сміт. Я запитав Небесного Батька в ім’я Ісуса Христа, чи те, чого навчали місіонери, є істинним.

Для мене це стало поворотним моментом. З того часу я мав особисте знання, що відновлена євангелія—істинна. Ніхто не міг забрати від мене те знання. Я знав, яким шляхом іти, і ніщо не могло цього змінити.

У мене було багато запитань, коли я був молодшим. Я дізнався, що я Божа дитина, Він любить мене, Він має для мене план і Він хоче відповідати на мої молитви. Це знання змінило все моє бачення життя. Я дізнався, що те, ким я є і що я роблю,—це важливо.

Бути як усі чи виділятися?

До того як я дізнався, що є дитям Бога, я хотів бути, як усі. Я боявся виділятися. Але після того як я дізнався, що я Боже дитя, то зрозумів, що можу виділятися, можу бути несхожим на всіх.

Молитва і розуміння того, що я є сином Бога, дали мені сміливість пояснити батькам свої відчуття, але вони їх не дуже зрозуміли. Вони думали, що я бунтівний і надто незрілий, щоб приймати рішення христитися. Вони були збентежені тим, що їхній син сповідує чужу релігію, а не їхні традиції. Я знав, ким я є і чого хочу, але я також хотів поважати своїх батьків і сподівався, що вони будуть поважати мою релігію.

Поважати батьків чи не зважати на їхні тривоги?

Я пояснив свою ситуацію сестрам-місіонеркам. У них виникла ідея—прийти і поговорити з моїми батьками, аби в них покращилося ставлення до цієї релігії. Я сказав, що навряд чи мої батьки захочуть з ними поговорити. Тоді одна сестра запропонувала, щоб ми разом постилися.

Коли я не з’їв сніданок, мама почала хвилюватися. “Чому ти не їси?”—запитала вона. Я пояснив, що постую, і це ще більше її схвилювало.

“Спочатку ти цікавишся невідомою релігією, а тепер іще й не їси. Я хвилююся. Це просто жахливо! Я зателефоную тим місіонерам”.

Вона дійсно подзвонила сестрам і якимось чином їх запросили до нас додому на обід!

Ми чудово провели час. Місіонерки навчали моїх батьків гімну “Я Божеє дитя” (Гімни, № 186), і ми разом його співали. Моєму батьку це сподобалося. Після обіду з сестрами мої батьки більше не хвилювалися, що я ходжу до церкви. І я відчував, що можу поважати їх, живучи за євангелією, оскільки в ній містилося все те, чого вони мене навчали. Я думав, що якщо я буду досить довго їх любити і досить добре до них ставитися, згодом вони зрозуміють. Минуло 35 років після мого хрищення, аж поки моя мама охристилася і лише кілька років тому вона побувала у храмі.

Знання того, що я Боже дитя, вплинуло на багато моїх рішень. Я також знаю, що коли ми діємо за спонуканнями Духа і робимо все, що просить нас Небесний Батько, навіть коли це здається важким, Він нас благословить. Це завжди найкращий вибір.