Чому ми тут?
Ми залишили роботу, все продали, попрощалися з рідними та друзями і вирушили в місце, в якому ніколи раніше не були.
Ілюстрація Шони Муні Кавасакі
Я працював цілими днями, а моя дружина Елен працювала вночі. Ми майже не бачилися. Ми не проводили домашніх вечорів та не молилися сім’єю. Ми ходили на причасні збори, але не були повністю відданими євангелії.
Ми почали відчувати порожнечу внаслідок того, що зосереджувалися на мирському, а не на тому, що від Господа. Ми відчували, що Небесний Батько очікував від нас більшого.
Тож ми вирушили до храму в Сантьяго, Чилі, аби отримати скерування, що нам слід покращити. Ми обоє відчули спонукання, що нам разом з нашими маленькими доньками слід переїхати із Сантьяго до Кокімбо, північного району на узбережжі.
Ми ніколи там раніше не бували, і ми нічого не знали про той район. Однак ми залишили роботу, все продали, попрощалися з рідними, друзями та моїм навчанням в університеті.
Ми нікого не знали в Кокімбо, і у нас не було грошей. Я знайшов роботу, але цього ледь вистачало, щоб сплачувати за оренду житла. Ми запитували: “Чому ми тут?”
Елен шукала, що вона могла б робити, аби допомагати оплачувати рахунки. Одного дня вона пошила нове покриття для одного з наших старих стільців. “Я його виставлю на продаж і побачу, чи хтось його купить”,—сказала вона. Хтось його дійсно купив. Підбадьорена Елен більше дізналася про заміну оббивки меблів. Вона розмістила рекламу й почала отримувати замовлення.
У 2016 році мене покликали єпископом нашого нового приходу. Маючи роботу, поновивши навчання в університеті й виконуючи своє покликання, я знову рідко бачився із сім’єю.
“Так не годиться,—сказала Елен.— Чому б тобі не працювати зі мною? Я навчу тебе. Ти будеш вдома, і тобі буде легше виконувати своє покликання”.
Я хвилювався, чи варто кидати роботу, але Елен запропонувала помолитися Небесному Батькові й промовила: “Ось наш бізнес. Ми хочемо розвивати його разом. Будь ласка, поясни, як ми можемо підтримувати свій бізнес поки Грегоріо служить єпископом”.
Небесний Батько відповів. Тепер, після того як ми роками не бачили одне одного, ми навчаємося завжди бути разом. Іноді Елен жартома каже: “Хіба в тебе немає співбесід, які ти маєш проводити як єпископ? Повертайся додому через чотири години!”
Тут, у Кокімбо, ми навчилися мати віру й жити за євангелією як сім’я. І ми маємо благословення. Ми переїхали до міста, якого не знали, щоб служити людям, яких ніколи не бачили, і стали свідками чудес, про які не мріяли.