Як я підтримувала маму на її шляху подолання алкозалежності

Оннастасія Коул

Хоча це й нелегко, однак іти шляхом, що веде до зцілення, разом з тими, хто бореться із залежністю, є вартим зусиль.

Коли я достатньо підросла, аби розуміти, що таке алкоголь, я зрозуміла, що у моєї мами є проблема. Члени сім’ї намагалися приховати від нас з сестрою її труднощі, але вони могли приховувати її ранкове випивання та похмілля лише до певного часу.

Наша мама була алкоголічкою---і жодні виправдання або пояснювальні історії не могли цього змінити.

У дитинстві я вважала, що залежність---це вибір людини. У мене все всередині стискувалося кожного разу, коли мама, незважаючи на свої обіцянки не пити, заходила в дім, а від неї тхнуло алкоголем. Здавалося, ніби вона не хотіла змінюватися. Однак роки, сповнені її гірких сліз, невдалих спроб та жахливих мук під час абстиненцій довели мені протилежне.

Коли я навчалася в середніх класах школи, то почала розуміти, що залежність моєї мами не “піде тихо в ніч”, як написав поет Ділан Томас¹,---і це не через те, що вона не хотіла змінюватися. Справа була не у відсутності в неї сили волі або не в тому, що алкоголь для неї був важливішим за сім’ю. Вона потрапила в пастку своєї залежності.

Як пояснював Президент Рассел М. Нельсон: “З часом залежність позбавляє нас свободи вибору. Через хімічні процеси в організмі людина в буквальному розумінні перестає керувати своїми бажаннями!”² Пошуки зцілення стали битвою між її тілом і духом упродовж багатьох наступних років.

Що робити під час рецидиву

Після того, як мама прожила шість місяців тверезим життям, я почала знову впізнавати її---ту жінку, яка могла танцювати в машині й писати прекрасні вірші та розповідати всім моїм друзям незграбні жарти. Здавалося, ніби хтось за лаштунками раптом увімкнув світло в її очах і працював понаднормово, щоб утримати його. Уже багато років вона не була тверезою такий довгий період, і її повернення було дуже приємним.

Однак воно не було довготривалим. Одного вечора, навіть перш ніж вона щось сказала, ми з сестрою все зрозуміли. Її помутнілі очі й рум’янець на щоках були промовистішими за слова: після шести місяців і чотирьох днів вона зірвалася. Якусь мить у нас було бажання піти геть, подалі від тривог і страху, але ми знали, що вона хотіла змінитися. Ми не могли зробити це замість неї, але ми могли підтримувати її на шляху до зцілення.

Заговорити про залежність

Упродовж наступних шести місяців ми з сестрою шукали способів, як допомогти мамі досягти довготривалих результатів. Це було нелегко, але якщо їй вдалося це один раз, ми знали, що вона зможе зробити це знову.

Оскільки ми спостерігали маму в періоди абстиненції, то знали, чого очікувати, тож зібрали всі пляшки з горілкою та вином, які могли знайти, і вилили їхній вміст. Тоді ми запаслися поживним напоєм Gatorade з продуктового магазину та ретельно прибрали в домі; ми зробили все можливе, щоб змінити оточення, яке нагадувало б їй про рецидив.

Через кілька днів мама почувалася достатньо добре, щоб знову піти на роботу, але ми знали, що битва триватиме. До того моменту масштаб її залежності приховувався від більшості членів нашої сім’ї та друзів. Можна сказати, що упродовж років це перетворилося на таємницю---бо викликало сором, який, за словами дослідниці з психології, Брене Браун, “черпає свою силу з факту замовчування”³. Якщо ми хотіли, щоб вона залишалася тверезою, нам необхідно було порушити цю мовчанку.

Рішення розповісти про все родичам та кільком близьким друзям було важким, але воно принесло полегшення. Сором “роз’їдає саме ту частину нашого єства, яка вірить, що ми можемо змінитись і стати кращими”⁴, тож сам факт розголосу про залежність подарував мамі (й мені) відновлену надію. Ми були не самотні, і вперше за багато років ми почали уявляти життя, вільне від її залежності.

Продовжуйте надіятися

Я не буду прикрашати реальність---триматися за надію не завжди легко. Упродовж років я підтримувала маму в її спробах повернутися до тверезого життя, але буде неправдою, якщо я скажу, що під час цього не відчувала суму, розчарувань і краху надій. Кажучи про важкість шляху, який чекає на людину, що долає залежність, Президент Нельсон пояснює: “Кожен, хто приймає рішення іти вгору цією крутою дорогою до одужання, має зрозуміти, що це буде найважча боротьба в їхньому житті. Але повноцінне життя---це нагорода, варта зусиль”⁵.

Якщо ви коли-небудь любили людину, яка бореться із залежністю, ви знаєте, як важко спостерігати за її саморуйнуванням. Але навіть коли трапляються рецидиви, надія завжди є. Завдяки викупительній жертві Спаситель знає, як “допомогти [нам] в [наших] недугах.” (Aлма 7:12). “Зі зціленням на Своїх крилах” (3 Нефій 25:2) Він підтримує нас, коли ми надто стомлені, щоб іти вперед, “підтримуючи й заохочуючи нас, не бажаючи залишити нас, поки одного дня ми безпечно не дістанемося додому”⁶.

Тож незалежно від того, зробили ви перший крок чи пройшли тисячу миль з тим, хто йде шляхом одужання, ось кілька уроків, які я засвоїла упродовж років:

Допомагайте уникати ситуацій, які можуть активізувати спокусу.

Незалежно від того, кого ви підтримуєте: друга, подружжя, члена сім’ї або однолітка, головне---допомагати їм уникати ситуацій, які активізують спокусу! Наприклад, коли б ми не йшли сім’єю кудись пообідати разом з мамою, ми просимо про столик подалі від бару. Якщо такого столика немає, ми чекаємо, розмовляючи, поки такий не звільниться.
Заступайтеся за них на людях.

Те, що людина, яку ви підтримуєте, розповіла про свою залежність вам, ще не означає, що вона готова розповісти про це цілому світові. На ранніх стадіях одужання може бути надзвичайно важко пояснити, особливо незнайомцям, чому людина уникає певних ситуацій або прийняття певних рішень. У таких ситуаціях полегшуйте їм життя, допомагаючи з поясненнями, якщо виникають утруднення.
Допомагайте їм знаходити додаткові ресурси для підтримки.

Як би ви не були залучені до процесу одужання, ви жодним чином неспроможні зробити все. Іноді моїй мамі просто потрібно поговорити з кимось, хто був у такій самій ситуації, з кимось, хто точно її зрозуміє, і це природно! Професійні матеріали та групи підтримки (наприклад, церковна програма подолання залежностей, групи з подолання залежностей та фахівці з питань залежностей та поведінкових проблем) у буквальному сенсі змінюють життя; тож, не вагаючись, заохочуйте людину, яку ви підтримуєте, скористатися цими ресурсами.
Якщо вони зірвуться, допоможіть повернутися на вірний шлях.

Якби ми жили в досконалому світі, не було б рецидивів. Однак ми знаходимося в земному житті. Якщо в людини, яку ви підтримуєте, трапляється рецидив, нагадайте їй, який довгий шлях вона вже подолала. Заохочуйте ніколи “не здава[тися] після чергових невдач і не вважа[ти] себе нездатними позбутися гріхів і подолати залежність”⁷. Як сказав старійшина Уліссес Соарес, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, “[вони] не мож[уть] собі дозволити перестати намагатися”⁸ (і ви також). Рецидив не переносить їх на стартову лінію знову. Він не знищує всієї роботи й успіхів, яких вони досягнули. Вони завжди мають ще один шанс повернутися на вірний шлях, звернутися до Спасителя і йти далі.
Продовжуйте надіятися.

Спостерігаючи, як близька вам людина бореться із залежністю, ви можете сумніватися, чи вона коли-небудь повністю одужає. (Повірте, мені ці почуття знайомі. Вони виникали у мене частіше, ніж мені б хотілося). Навіть Мормон запитував: “І що це таке, на що ви маєте надіятися?” Але як би не було важко, “наді[я] через спокуту Христа” є завжди для вас досяжною (Moроній 7:41).

Упродовж усього мого життя мама спотикалася стільки разів, що важко підрахувати, але я з гордістю кажу, що за останні шість років вона не випила ані краплі спиртного. Хоча роками мені довелося вчитися, як найкращим чином її підтримувати, спостерігаючи за її одужанням, я засвоїла, що немає людини, яка б зайшла надто далеко. Скільки б рецидивів не траплялося у близької вам людини, продовжуйте йти вперед---намагайтеся підтримувати її всіма можливими способами. Зцілення---це справа всього життя, це шлях, на якому є і сльози, і перемоги, і невдачі і тріумфи, але він вартий усіх ваших зусиль.