Вона наша
Ми з чоловіком збиралися запечатуватися, але в цьому священному обряді брали участь не лише ми двоє.
Ілюстрація Джошуа Денніса
Після семи років сподівань і очікування дітей Господь нарешті благословив нас з чоловіком донечкою. Алісія була світлом нашого життя, але прожила вона лише п’ять місяців і померла від запалення легенів.
То була найважча подія у моєму житті. Кожного дня я приходила з роботи додому, сідала і плакала. Родичі мого чоловіка часто сідали поруч, щоб підтримати мене. Я невпинно молилася, щоб мати ще одну дитину, але безрезультатно. Мене огорнув глибокий сум.
Родичі чоловіка заохочували нас поїхати до Фіджійського храму в Суві й запечататися. Ми ніколи не були в храмі, тож вирішили, що то буде найкращий спосіб для нас знайти надію і зцілення.
Я не була готова до того, що відчуватиму в той день! Я знала, що ми з чоловіком будемо запечатані разом на вічність. Це знання сповнювало мене вдячністю і любов’ю. Але я не розуміла, що цей священний обряд поширювався не лише на нас двох.
У храмі я дізналася, що Алісія може бути запечатана до нас. Я плакала від радості, коли зрозуміла це священне вчення. Наша донечка буде нашою всю вічність! Я свідчу, що Бог надав усе необхідне, аби ми отримали щастя в Його святому домі.
Упродовж наступних років Господь благословив нас з чоловіком сином і трьома усиновленими дітьми. Однак ми ніколи не зможемо забути Алісію. Завдяки храмовим обрядам наша донька є членом нашої вічної сім’ї.
Коли я зустрічаю людей, які втратили дитину, то відчуваю їхній біль. Але я також знаю, що цей біль---не кінець. Втрата Алісії та інші пережиті труднощі навчили мене, що Бог завжди біля мене. Коли я занепадаю духом або на щось скаржуся, то знаю, що Бог завжди поруч.
Я знаю, що знову побачу Алісію, і ця істина продовжує приносити нам з чоловіком велику радість.