“Прийняти небажаний діагноз”, Ліягона, серп. 2022.
Зберігати віру в похилому віці
Прийняти небажаний діагноз
Так, я мав прогресуюче невиліковне захворювання. Однак це не означало, що моє життя вже закінчилося.
Фотографія Дугласа і Еліс Мей Лемон надана з люб’язного дозволу автора
Ми з дружиною Еліс Мей служили як літнє місіонерське подружжя у Філадельфії, шт. Пенсільванія, США. У передостанній місяць нашої місії погіршення моїх моторних навичок ігнорувати було вже неможливо. За порадою лікаря та медсестри місії я звернувся до місцевої лікарні.
Мені зробили ЕКГ і комп’ютерну томографію. Після цього зі мною зустрілася невролог. Вона поставила мені більше запитань і зробила більше тестів. Нарешті, на мій подив, вона сказала: “Пане Лемон, у вас хвороба Паркінсона”. Я не сподівався такого діагнозу, і, безперечно, це не був той діагноз, якого я хотів. Але що ж я міг зробити?
Чотири фази
Це сталося два роки тому, таким чином започаткувавши процес, який я поділив на чотири фази. Я розповідаю про них у цій статті, сподіваючись, що, можливо, це допоможе тим, кому також поставлять небажаний діагноз. Ось що я зрозумів:
1. Знайдіть інформацію про свою хворобу.
Я шукав в Інтернеті. Я купив кілька книжок. Я зустрівся з іншими неврологами. Я хотів знати, як хвороба Паркінсона (ХП) може позначитися на моєму житті та здатності функціонувати. Збираючи інформацію, я також у молитві просив скерування. Я знав, що Небесний Батько та Ісус Христос допоможуть мені знайти необхідну інформацію та медичну допомогу. Я дізнався, що ХП зазвичай не впливає на тривалість життя, але вона впливає на те, що ви здатні робити. Вона по-різному розвивається у різних людей. З часом вона ускладнюється. Вона невиліковна.
2. Адаптуйтеся і перегляньте сподівання.
Як тільки минув шок після того, як мені встановили діагноз, я поступово почав усвідомлювати, що хвороба ніколи не зникне. Ми поговорили з дружиною про майбутнє і про те, що буде, коли я частково втрачу здатність рухатися. Що буде, якщо я не не зможу керувати автівкою чи ходити? У той дуже хвилюючий момент, коли я поставив ті запитання своїй милій дружині, вона відповіла просто і без вагань: “Tоді я буду про тебе піклуватися”.
Ми були вдячні, що не відклали можливість служити Господу місіонерами повного дня і що ми змогли служити, маючи все ще хороше здоров’я. Ми також були вдячні за те, що переїхали в менший будинок, де не було сходів на першому поверсі, підлога була переважно без килимового покриття, а в усіх туалетних та душових кімнатах були поручні. Ми відчували, що Господь знав про те, що нам колись потрібен буде такий будинок, і підготував шлях, аби на той час, коли він нам буде потрібен, ми його вже мали.
3. Справляйтеся з почуттям втрати і смутку.
Упродовж наступних кількох місяців я провів багато часу вдома і мав багато часу для роздумів. Я тужив за втратою тієї особистості, якою я сподівався бути в мої похилі літа. Я сумував за майбутнім, яке ми з дружиною раніше уявляли. Я переживав період зневіри. Я багато молився, коли мої симптоми погіршилися. Мені треба було знаходити більше якихось позитивних способів, щоб справлятися з ситуацією.
Тоді Господь надав несподіване джерело підтримки. Нас з дружиною покликали фахівцями приходу з програми благополуччя та самозабезпечення. У цьому покликанні ми також проводили групові заняття, присвячені емоційній витривалості. Я навіть гадки не мав, що мені самому потрібні ці заняття. Втім під кінець перших зборів я подумав: “О! Так це ж для мене!” Ми поговорили про модель уникання негативних думок, про те, як бути позитивними і контролювати свої почуття. Завдяки цьому я засвоїв певні прийоми, які з часом допомогли мені, а також моїй дружині, розвинути позитивне ставлення до моєї хвороби.
4. Навчайтеся з цього випробування.
Пам’ятаю, як одного дня подумав: “Якби мені довелося вибирати для себе якусь хворобу, то я вибрав би цю”. Бо вона не вкорочує моє життя, але змушує мене підкорятися волі Бога. Вона не дає мені вибору, крім того, щоб її прийняти, і це стало благословенням. Я став спокійнішим, відчуваю більше миру. Я завжди надто багато думав про майбутнє, переймаючись тим, що буде в наступному розділі мого життя. Хвороба Паркінсона допомогла мені бути задоволеним тим життям, яке я маю тепер, зараз робити те добро, на яке спроможний. Поступово я навчився повніше й беззастережно підпорядковувати себе і своє майбутнє Господу.
Я вивчав уривки з Писань, у яких ідеться про зміцнення, що відбувається завдяки випробуванням1. Я перечитував виступи й статті старійшини Ніла А. Максвелла (1926–2004), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів2. Я згадав про виступ, у якому старійшина Річард Г. Скотт (1928–2015), з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, радив нам у часи випробувань не ставити запитання : “Чому я маю це зносити?”, а натомість запитувати: “Чого я маю навчитися з цього досвіду?”3
Упродовж усього цього процесу я досяг певний рівень миру, радості й задоволення, який раніше для мене був недосяжним. Я почав розуміти, що смерть і перехід за завісу—це лише ще один “трансфер” у моїй подорожі шляхом завітів. Це все є частиною Божого плану щастя.
Я зробив на своєму комп’ютері невеликий напис і помістив на стіні свого домашнього кабінету, де можу бачити його щодня. На ньому написано: “Будь добрим. Твори добро. Будь задоволеним. Заспокойся і довіряй Господу”.
Довіряйте Господу
Сьогодні, на цій стадії розвитку хвороби, я веду досить нормальний спосіб життя. Я все ще керую автівкою. Нас нещодавно покликали храмовими працівниками. Є те, що я можу робити, і те, чого не можу. Я ходжу з ціпком, коли йду з дому. Я переймаюся дрібницями, але я також став більш чутливим до потреб інших людей. Я не знаю, що чекає на мене в майбутньому, але я маю запевнення, що за будь-яких обставин Господь допоможе мені витерпіти все як слід і мати радість. Для мене це стало хорошим навчанням, і я не хочу змарнувати цей урок4.
Автор живе в шт. Юта, США.