Ця стаття була відредагована Храмовим відділом.
Лише в цифровому форматі
Господь скеровує Свою Церкву відповідно до нашої мови і розуміння
Упродовж історії людства Господь давав в одкровенні зміни до політики Церкви, що стосувалася обрядів і євангельського поклоніння.
Автор живе в штаті Юта, США.
Фотографія Мері Еліс Гровер-Бачер
У Книзі Мормона Нефій завершує свій запис важливою думкою про те, як Господь навчає і наставляє Свій народ: “Бо Господь Бог дає світло для розуміння; бо Він розмовляє з людьми їхньою мовою, за їхнім розумінням” (2 Нефій 31:3; курсив додано).
“Їхньою мовою”
Більшість з нас розуміє, що Бог говорить з усіма Своїми дітьми їхньою мовою. Ми, напевно, бачили, як Він спілкується з нами нашою мовою, і як Він спілкується з іншими їхньою мовою. Це особливо помітно, якщо ми мали можливість жити за кордоном. Спершу я усвідомив цей принцип ще молодим місіонером, коли ми з моїм першим напарником навчали євангелії Ісуса Христа стандартною італійською—мовою, яка не була нам рідною.
Під час нашого спільного перебування в Лугано, Швейцарія, ми з напарником знайшли і навчали сім’ю з Сицилії, Італія. Ми говорили італійською, але сім’я говорила сицилійською, яка досить відрізняється від стандартної італійської, що навіть вважається окремою мовою. Місцеві члени філії говорили іншим різновидом італійської мови, який є ще менш відомим—швейцарсько-італійською. Проте члени філії використовували свою рідну швейцарсько-італійську, щоб допомагати нам дбати про цю молоду сім’ю і навчати її.
Попри відмінності між стандартною італійською, швейцарсько-італійською і сицилійською, Господь говорив до кожного з нас і через нас Святим Духом, відповідно до нашої мови і розуміння. Згодом ця молода сім’я увійшла у води хрищення і вони були конфірмовані у члени Церкви.
Так само як Господь промовляв до мене у південній Швейцарії, Він промовляє до кожного з нас нашою мовою. Коли Господь говорить з восьмирічним учнем початкової школи у Лімі, Перу, Він говорить мовою, яку розуміє ця дитина. Це дійсно так, і коли Господь говорить з професором університету в Токіо, Японія, Він говорить мовою, яку розуміє цей професор.
Нам може бути невідомий той аспект, що Господь також говорить, беручи до уваги культурний контекст життя і часу людини або людей. Він спілкується за нашим розумінням.
“За їхнім розумінням”
Я дізнався, що у різні часи і в різних місцях протягом віків Господь завжди говорив зі Своїми дітьми їхньою мовою і розумінням, коли ділився Своїм посланням, обрядами та істинами відповідно до мови і культури людей. Хоча Божі діти й обмежені у своїй мові (жодна мова не є досконалою) і у своєму культурному розумінні (з часом культури пристосовуються, запозичують і змінюються), Господь з добротою поблажливо виявляє Свою волю їхньою мовою і культурою, щоб Він міг навчати їх і допомагати їм. В Ученні і Завітах 1:24 Господь каже:
“Ось, Я є Бог і сказав це; ці заповіді від Мене, і їх було дано Моїм слугам у їхній слабкості відповідно до звичаю їхньої мови, щоб вони могли прийти до розуміння” (курсив додано).
Тому коли з часом культура драматично змінюється, нам не слід дивуватися, що Господь, Який є таким самим сьогодні, Яким був і у давнину (див. Євреям 13:8), відкриває Свій розум у новому культурному контексті, відповідно до часу, місця і розуміння людей.
Святий поцілунок і вітання
Наприклад, коли апостол Павло писав святим у Римі, Коринті і Солуні, він закликав їх: “Вітайте один одного святим поцілунком” (Римлянам 16:16; див. також 1 Коринтянам 16:20; 2 Коринтянам 13:12; 1 Солунянам 5:26). Ця настанова мала досконалий сенс у середземноморській культурі, де чоловіки вітали одне одного поцілунком.
Вітання людини в усіх культурах—як у стародавніх, так і в сучасних—завжди було ознакою любові, дружби, визнання і благоговіння. Однак точна форма таких привітань часто залежить від того, що є належним або що очікується у конкретній ситуації і культурі; у деякі часи і у деяких місцях це може виглядати як уклін, потиск рук, обійми, поцілунки в губи чи щоки або потирання носами.
Настанова Павла святим вітати одне одного “святим поцілунком” виглядала доречною і звичною ознакою дружби у стародавньому середземноморському контексті. Але в західному культурному контексті Америки 1800-х років Господь надихнув Джозефа Сміта змінити це новозавітне повеління на те, щоб вітати одне одного святим вітанням1, таким чином, можливо, застосувавши цю концепцію до Свого народу, який жив у інший час та в іншому місці, де поцілунки не вважалися прийнятною формою привітання у церковній громаді.
Оскільки з часом ситуація Божих дітей змінюється, цей контекст може бути одним зі способів, як Господь говорить зі Своїм народом, “щоб вони могли прийти до розуміння”.
Зміни в культурному контексті
Через ці зміни можна частково пояснити, чому нам важко зрозуміти деякі історії з Писань, хоча Писання й були перекладені нашою мовою. Наш культурний контекст часто так драматично відрізняється від того часу, коли відбувалася подія з Писань, що в результаті нам буває складно зрозуміти ту історію сьогодні (див. 2 Нефій 25:1).
Коли Господь дає Свої завіти і обряди Своєму народу, це відбувається у контексті конкретної культури у конкретний час і у конкретному місці. “Будь-які зміни до обрядів і процедур не змінюють священної природи укладених завітів”2. Господь завжди зберігає вічну природу Своїх обіцянь, що знаходяться в Його завітах, укладених з Його дітьми.
Професор Університету Бригама Янга, Марк Алан Райт, зауважив: “Мова не обмежується словами, які ми використовуємо, вона також містить знаки, символи і жести тіла, просякнуті значенням культур, які їх створили”3. У Писаннях є приклади того, як це працює.
Приклади зі Старого Завіту
У старозавітному контексті стародавнього Близького Сходу не дивним буде те, що людина покладе руку під стегно іншої людини, щоб у чомусь заприсягнутися, як про це згадується в Буття 24:9 і 47:29. У ті часи ця практика була культурно прийнятним способом щось пообіцяти або заприсягтися комусь у вірності, у тому числі між батьком і сином.
Ще одна звична практика у стародавньому Близькому Сході полягала в тому, щоб розсікати тварин і птахів навпіл, щоб люди могли проходити між їхніми половинами, коли укладають завіт—це ритуальна дія, яку виконували Авраам та інші у Старому Завіті4.
Крім того, частиною Авраамового завіту було обрізання, ознака завіту (див. Буття 12–17).
У старозавітному світі Господь часто відкривав Свій вічний завіт у вигляді і термінології, які нагадували укладання угод у стародавньому Близькому Сході. У цьому є сенс, адже Господь говорить зі Своїм народом у їхньому культурному контексті, щоб “вони могли прийти до розуміння”.
Причасні практики
Під час земного Свого священнослужіння Спаситель відкрив Свій завіт у новий спосіб. Тоді, під час Останньої вечері, Ісус взяв символи Пасхи і надав їм нове значення і важливість. Серед цих символів були опрісноки і вино, яке вони пили з єдиної чаші (див. Матвій 26:20–29).
У часі та місці, які значно відрізнялися від Його земного священнослужіння у східносередземноморському світі першого століття, ось що Господь відкрив Джозефу Сміту у північноамериканському світі дев’ятнадцятого століття:
“Слухайте голос Ісуса Христа, вашого Господа, вашого Бога і вашого Викупителя, Чиє слово є живим і сильним. Бо ось, Я кажу вам, що не має значення, що ви будете їсти або що ви будете пити, коли ви причащаєтеся, якщо буде так, що ви робитимете це з оком, єдиноспрямованим до Моєї слави—памʼятаючи перед Батьком Моє тіло, яке було віддано за вас, і Мою кров, яку було пролито для відпущення ваших гріхів” (Учення і Завіти 27:1–2).
Для причастя більше не були потрібні опрісноки і вино. Однак продовжували використовувати одну загальну чашу. Джастін Брей, з Відділу церковної історії, зауважив, що використання єдиної чаші було типовим у той час: “Навіть за межами церковних установ ділитися однією чашею було загальною практикою в Америці 19-го століття. Пити з фонтанчиків з водою у громадських школах, парках і вагонах поїздів часто треба було з прикріпленої ланцюжком чаші або ковша, до якого всі торкалися своїми губами”5.
Згодом у 1912 р. Господь надихнув Своїх пророків і апостолів припинити використання загальної чаші у прислуговуванні причастя6. Хоча пиття з однієї чаші було чудовим символом єдності і солідарності, коли всі приймали причастя разом попри їхні відмінності, культура змінилася. Господь знову говорив зі Своїм народом “у їхній слабкості …, щоб вони могли прийти до розуміння”7.
Ролі Спасителя і Його послідовників
Попри все це, Господь застерігає чоловіків і жінок, що це не їхня прерогатива—змінювати способи або слова того, як ми укладаємо священні завіти, які Він відкрив8.
Лише Ісус Христос має право змінювати обряди і процедури того, як ми укладаємо Його завіти, відповідно до часу, місця і обставин Його народу. Ми лише маємо право приймати ці завіти, а не змінювати їх чи обряди. В результаті Господній народ прийняв Його право припинити обрізання та усі приношення тварин у жертву9. Вони прийняли Його зміну щодо перенесення Суботнього дня з суботи на неділю як ознаку християнського завіту. Для нас це так само є можливістю наслідувати Його, коли Він відкриває через Своїх пророків те, як має виконуватися Його робота сьогодні.
Одкровення сучасним пророкам, у тому числі й щодо поклоніння у храмі
Ми були свідками того, як Господь надихнув Свого сучасного пророка, Президента Рассела М. Нельсона, відкривати Свої вчення, завіти і обряди нашою “мовою” відповідно до нашого “розуміння”, у тому числі й того, що стосувалося свідків хрищення10 або віку для висвячення в Ааронове священство11. Це особливо стосується храмового поклоніння.
За останні роки Перше Президентство зробило натхненні зміни—відповідно до наших обставин, місця і часу—які були відкриті, “щоб поліпшити досвід членів Церкви у храмі і допомогти всім, хто входить до нього, відчувати тісніший зв’язок з Богом у цьому святому місці”12.
Оскільки ми смиренно отримали унікальне благословення небесного натхнення і одкровення через сучасного пророка, пригадаймо ж, з оновленою вдячністю, дев’яте уложення віри, в якому говориться: “Ми віримо всьому, що Бог відкрив, усьому, що Він відкриває тепер, і ми віримо, що Він відкриє ще багато великого і важливого стосовно Царства Божого” (курсив додано).