Сила прикладу

Агім Деда, Тирана, Албанія

Я знав, що єдиний спосіб привести свою дружину до Церкви—власним прикладом. Коли я змінив свою поведінку, вона почала відчувати Духа Божого.

Одного разу по дорозі на роботу я побачив двох юнаків, які проповідували слово Бога на вулиці. Вони зупинили мене і запитали, чи хочу я більше дізнатися про Церкву Ісуса Христа Святих Останніх Днів. У той час я не знав, у якому напрямку рухається моя сім’я. Ми не мали духовного компасу, щоб знайти наш шлях.

Того ранку я вже випив спиртного, тож майже нічого не запам’ятав з того, що казали мені місіонери. Але вони дали мені Книгу Мормона і брошуру про пророка Джозефа Сміта, а також їхній номер телефону. Пізніше того дня я почав читати. Щось зворушило мене, коли я читав Книгу Мормона, і я був вражений тим, як 14-річний юнак міг мати таке видіння.

Я шукав істину, тож почав зустрічатися з місіонерами. Після того, як вони провели майже всі бесіди, я розумів, що мені потрібно христитися. Але ближче до дня мого хрищення ми мали урок, який мені було важко слухати. Урок був про Слово мудрості.

Той урок був для мене важким, бо я багато пив. Умови на роботі були суворими. Усі, з ким я працював, пили, тому і я пив. Я часто випивав після роботи і приходив додому пізно ввечері.

Але місіонери дуже добре попрацювали. Я й досі люблю їх за це. Вони навчали мене, що Бог хоче, аби ми були сильними і що Він дав нам Слово мудрості, аби нас благословити. Мені було дуже важко дотримуватися цього закону, але поступово я почав його виконувати. Пам’ятаю, як дзвонив місіонерам щодня і повідомляв про свої успіхи та розповідав, що того дня я не пив. Вони дуже раділи моїм успіхам.

З їхньою допомогою я охристився і приєднався до кошари Ісуса Христа. Того чудового дня я відчував Духа! Але я один приєднався до Церкви. Я хотів, щоб і моя сім’я була зі мною.

Коли я заговорив про Церкву зі своєю дружиною Клірімі, вона спочатку й слухати не захотіла. Її дідусь сповідував іншу релігію, і вона не розуміла, навіщо Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів навіть з’явилася в Албанії. Я знав, що єдиний спосіб привести її до євангелії—власним прикладом. Наші вчинки показують людям, хто ми насправді є.

Клірімі помітила в мені зміни, коли я відмовився від алкоголю й почав приходити рано з роботи. Завдяки тим змінам, які в мені відбулися, вона почала відчувати Духа Божого, коли я говорив їй про Церкву. Я не можу описати свого щастя, коли вона сказала мені, що одного дня також охриститься. Невдовзі вона почала слухати місіонерські уроки, які я допомагав місіонерам проводити. Ще більше я зрадів, коли вона визначилася з датою свого хрищення через шість місяців після мого хрищення.

Після її хрищення, а потім і хрищення двох наших дітей, коли їм виповнилося вісім років, я відчув, що ми можемо стати вічною сім’єю. Однак хрищення було лише початком. Аби підготуватися до храму, ми знали, що нам необхідно йти за Богом до кінця нашого життя, дотримуватися заповідей, ходити до церкви, приймати причастя, служити в покликаннях, читати Писання і більше дізнаватися про завіти й про план спасіння.

День, коли ми запечаталися сім’єю у Франкфуртському Німецькому храмі став ще одним прекрасним днем. У храмі я більше зрозумів про план щастя, який Бог дав нам, і я відчув Його любов.

Я й досі пам’ятаю обіцяння, які ми з Клірімі дали у храмі. Коли щось іде не так або у нас настають важкі часи, подумки я повертаюся до тих обіцянь.

Ми всією сім’єю намагаємося жити в гармонії одне з одним, тому що саме це ми відчували у храмі. Кожного разу, коли я думаю про храм, я почуваюся щасливим і благословенним. Я знаю, що Бог—живий, Він любить нас і хоче, щоб ми були щасливі.