Коли виникає хронічне захворювання

Норман С. Гілл

Борючись з випробуванням щодня, ми стаємо більш співчутливими, чуйними й витривалими.

руки однієї людини тримають руку іншої людини

Перед тим як померти від виснажливої хвороби моя мама часто з усмішкою казала: “Ніхто з нас не піде звідси живим, тож нам слід якомога краще скористатися тим, що маємо”.

То було сказано в її хороші дні. А у своєму житті вона мала багато хороших днів.

Але у неї також були й менш радісні дні. У такі дні вона казала: “Приймай те, що стається в житті й подивися, чи можеш ти все ще робити щось хороше для світу”.

По всьому світу люди живуть набагато довше, ніж у минулому¹. Але хоча ми живемо довше, виникає також більша ймовірність розвитку хронічних хвороб: діабету, хвороби Паркінсона, раку, депресії, хвороби Альцгеймера і список можна продовжувати. Тож коли виникає хронічне захворювання, як вам слід на нього реагувати?

Ідіть уперед з вірою

“Продовжуйте співати, навіть коли забули мелодію”,—каже брат, якому довелося через інвалідність залишити роботу, в той час як його дружина знову почала працювати, щоб утримувати сім’ю. Він упевнений, що надто часто ми намагаємося виглядати щасливими за сумних обставин, що заважає нам оцінити свої почуття або покращити перспективи. “Замість того, щоб іти вперед з вірою, ми перестаємо розвиватися, чекаючи на диво або ремствуючи, коли воно не стається”,—каже він. Він бореться з обставинами, слухаючи Писання і генеральні конференції та розмовляючи з друзями і сім’єю по телефону.

“Мене пригнічує рутинність кожного дня,—каже сестра, чоловік якої має хронічне захворювання.—Здоров’я мого чоловіка ніколи не покращиться. Я це прийняла. Але монотонність повсякденних обов’язків є розумово, фізично й духовно дуже виснажливою”. Вона вдячна за відвідування сестер-служительок. “Коли вони заходять, то мій день дійсно стає яскравішим”.

“Іноді ми з дружиною забуваємо про щось і дратуємося одне на одного,—каже ще один літній брат.— Нас пригнічує наша забудькуватість, і особливо жалкування після того, як ми наговоримо багато сердитих слів одне одному”. Вони навчилися робити нотатки, які допомагають їм пам’ятати. Вони дають одне одному час, щоб заспокоїтися, перш ніж щось казати. “І,—каже він,—ми ще краще зрозуміли, як важливо казати одне одному “дякую” і “я тебе люблю”.

Ще одна літня подружня пара мала фіксований дохід, але витрати на медикаменти подвоїлися. Дякуючи членам сім’ї та приходу їхні проблеми було вирішено. “Спочатку нам було ніяково просити про допомогу, особливо у наших дітей,—каже той брат.— Але всі були раді допомогти”.

Фрагмент картини Він зцілив багатьох від різних хвороб, художник Дж. Кірк Річардс, копіювання заборонено

Поради і спостереження

Ось кілька порад і спостережень від тих людей, які справляються з хронічними захворюваннями:

Ті, хто звертаються до Спасителя, знайдуть надію. “Я думав, що ніхто не зрозуміє, що я переживаю,—каже один брат, який має синдром хронічної втоми (СХВ). Тоді одного дня під час причастя я зрозумів, що Спаситель розуміє мої страждання. Я знаю, що зможу витерпіти, якщо буду наближатися до Нього”. (Див. Алма 7:11–12; Учення і Завіти 121:8; 122:8).
Співчуття поглиблюється в тих, хто “витерпи[ть] достойно” (Учення і Завіти 121:8). “До кого ми звертаємося, щоб отримати допомогу і втішення, коли проходимо через смуток і біди? … До чоловіків і жінок, які мали страждання, і які, переживши страждання, щедро виявляють співчуття й чуйність тим, хто зараз цього потребує. Хіба вони змогли б це зробити, якби самі не страждали?”²
Живіть день за днем. “Кілька років тому біль був настільки сильним, що я вже не могла терпіти. У мене з’явилися думки про самогубство”,—каже одна сестра, яка страждала від розсіяного склерозу. Вона звернулася в лікарню до психіатра. Завдяки візитам до лікаря її девіз “витерпіт[и] до кінця” (1 Нефій 22:31) доповнився новим відтінком: “витерпіти до кінця дня”.
Розвивайте нові інтереси й шукайте нові способи служіння. Замість того, щоб сумувати через те, що ви не можете більше робити, знаходьте нові захоплення. Одна сестра з розсіяним склерозом зрозуміла, що не може більше робити те, що їй подобалося раніше: їздити верхи на коні або грати в софтбол. Натомість вона навчилася каліграфії. Тепер вона використовує свій новий талант, щоб створювати надзвичайно красиві рукописи Книги Мормона для своєї сім’ї.

Коли хронічне захворювання стає реальністю життя, це справді важко. Але з вірою, надією на Христа і бажанням невпинно служити подолання щоденних випробувань може допомагати нам ставати більш співчутливими, чуйними і витривалими.

Автор живе в шт. Юта, США.