Розділ 11

Справжня велич

“Послідовні зусилля, які ми докладаємо для виконання незначних справ у повсякденному житті, ведуть до справжньої величі”.

З життя Говарда В. Хантера

Президент Говард В. Хантер навчав, що справжня велич приходить не від мирського успіху, а від “тисяч непомітних виявів … служіння й жертвування, саме в них людина віддає, або губить, своє життя заради інших та заради Господа”¹. Президент Хантер жив усе своє життя за цим вченням. Він не прагнув уваги чи визнання інших, а навпаки, кожного дня робив щось, служачи й жертвуючи, і часто ці вчинки залишалися непоміченими.

Один з прикладів, що стосується непомітного служіння Президента Хантера,---його догляд за дружиною, коли вона більш як десять років боролася зі своєю хворобою. На початку 1970-х років Клер Хантер почала відчувати головні болі і втрату памʼяті. Пізніше в неї було кілька мікроінсультів, внаслідок яких їй стало важко говорити та володіти руками. Коли вона вже почала потребувати постійного догляду за собою, Президент Хантер доглядав за нею скільки міг, незважаючи на те, що мав також виконувати і свої обовʼязки апостола. Він домовлявся з кимось, щоб ця людина залишалася з Клер протягом дня, а сам доглядав за нею вночі.

Після крововиливу в мозок, який стався у Клер в 1981 р., вона втратила здатність ходити й говорити. Однак Президент Хантер час від часу допомагав їй вставати з крісла на колесах і міцно тримав її, щоб вони могли потанцювати, як танцювали багато років тому.

Після того як у Клер стався другий крововилив у мозок, лікарі наполягли на тому, щоб її помістити в центр опікування, і вона залишалася там протягом останніх 18 місяців свого життя. У той період Президент Хантер приходив побачитися з нею кожного дня, за винятком часу, коли був у відʼїзді, виконуючи церковні доручення. Повертаючись додому, він з аеропорту їхав прямо до неї. Більшість часу вона або спала міцним сном, або не впізнавала його, однак він все одно говорив їй про свою любов і турбувався, щоб все було зроблено для її зручності.

Старійшина Джеймс Е. Фауст, з Кворуму дванадцятьох, пізніше сказав про Президента Хантера, що його “ніжна турбота, яку він з такою любовʼю виявляв до своєї дружини Клер впродовж більш як десяти років, коли вона хворіла, була виявом найблагороднішої відданості чоловіка жінці, яку тільки багато хто з нас бачив у своєму житті”².

Після смерті Президента Хантера хтось із біографів надрукував у журналі Ensign уривки з його вчення про справжню велич і, на завершення, зазначив, як ці вчення скеровували його в житті:

“Хоч глибока скромність й заважала Президенту Хантеру коли-небудь застосовувати це визначення особисто до себе, усе ж він повністю відповідав своєму власному визначенню величі. Його велич розвивалася в ті періоди його життя, коли він ще не був відомим і приймав основні для себе рішення: багато працювати, після невдачі пробувати ще раз, допомагати своєму ближньому. Ті властивості виявлялися в його дивовижній здатності добиватися успіху в таких різноманітних починаннях, як музика, юриспруденція, бізнес, міжнародні відносини, теслярська справа, але більш за все в тому, щоб бути “рабом добрим і вірним” [ Матвій 25:21]. …

Чотирнадцятий Президент Церкви виконував Господні завдання так само самовіддано й природно, як він виконував і свою роботу, коли був школярем, молодим батьком, відданим єпископом і невтомним апостолом. Господній виноградник, як його бачив Говард В. Хантер, вимагав постійного догляду, і все, що потрібно було від нього його Учителю,---це щоб він був “рабом добрим і вірним”. Виконував це Президент Хантер зі справжньою величчю, з постійною уважністю, дивлячись на приклад Спасителя, Якому він служив до кінця”³.

Учення Говарда В. Хантера

Мирське визначення величі часто вводить в оману і може спонукати до шкідливих порівнянь.

Багато святих останніх днів щасливі й задоволені тими нагодами, які пропонує їм життя. Та все ж мене непокоїть, що дехто серед нас є нещасливим. Дехто з нас відчуває, що ми не досягаємо ідеалів, яких сподівалися досягти. Особливо мене непокоять ті, хто жив праведно, але вважають---бо вони не досягли у світі чи в Церкві того, що досягли інші,---себе невдахами. Кожному з нас хочеться досягнути якоїсь міри величі в цьому житті. А чому б і ні? Як колись було сказано, в кожному з нас живе гігант, який бореться з тугою за небесною домівкою. (Див. Євр. 11:13–16; УЗ 45:11–14).

Усвідомлення того, хто ми є і ким ми можемо стати, дає нам впевненість, що з Богом, дійсно, не існує нічого неможливого. З часу, як ми дізнаємося, що Ісус хоче, аби ми були сонячним промінчиком, і впродовж часу, коли ми більш докладно дізнаємося про основні принципи євангелії, нас навчають прагнути досконалості. Тож говорити про важливість досягнень не є для нас чимось новим. Труднощі виникають, коли завищені очікування світу змінюють визначення величі.

Що таке справжня велич? Що робить людину великою?

Ми живемо у світі, який, здається, поклоняється своєму власному типу величі і створює свій власний тип героїв. Нещодавнє опитування серед молоді віком від вісімнадцяти до двадцяти чотирьох років виявило, що сучасна молодь віддає перевагу тим, хто “сильний, незалежний, всепереможний”, і що вони явно прагнуть мати за взірець у своєму житті тих, хто яскравий і “безмежно багатий”. Упродовж 1950-х років серед героїв були Уінстон Черчіль, Альберт Швайцер, президент Гаррі Трумен, королева Єлизавета і Хелен Келлер---сліпа й глуха письменниця-викладач. То були постаті, які або допомагали змінювати історію, або визначалися своїм натхненним життям. Сьогодні багато хто з десятки найпопулярніших героїв---це зірки кіно чи інших розважальних програм, що свідчить про зміну в наших позиціях. (Див. U.S. News & World Report, 22 Apr. 1985, pp. 44–48.)

Це правда, що мирські герої не тримаються дуже довго в суспільній свідомості; а втім ніколи не бракує переможців і тих, хто досяг великих успіхів. Ми мало не щодня чуємо про атлетів, які бʼють рекорди; науковців, які винаходять дивовижні нові пристрої, машини і [технологічні] процеси; та про лікарів, які по-новому рятують життя. Нам постійно представляють надзвичайно обдарованих музикантів і артистів та унікально талановитих художників, архітекторів та будівельників. Журнали, рекламні щити, телевізійна реклама бомбардують нас зображеннями людей з ідеальними зубами і бездоганною зовнішністю, які вбрані в модний одяг і роблять те, що роблять “успішні” люди.

Оскільки нам постійно навʼязують мирське визначення величі, то зрозуміло, що ми робимо порівняння між тим, якими є ми, і тим, якими є інші---або якими вони здаються,---а також між тим, що маємо ми, і тим, що мають інші. Хоч робити порівняння, справді, може бути корисним і воно може спонукати нас зробити багато хорошого й поліпшувати своє життя, однак ми часто дозволяємо упередженим і неправильним порівнянням руйнувати наше щастя, коли вони змушують нас відчувати себе незадоволеними або неадекватними, або невдахами. Іноді ці почуття заводять нас в оману, і ми концентруємося на своїх невдачах, ігноруючи ті аспекти нашого життя, які можуть містити в собі елементи справжньої величі⁴.

чоловік допомагає літній жінці — “Справжня велич [приходить від] тисяч непомітних виявів служіння й жертвування, саме в них людина віддає, або губить, своє життя заради інших та заради Господа”.

Послідовні зусилля, які ми докладаємо для виконання незначних справ у повсякденному житті, ведуть до справжньої величі.

У 1905 р. Президент Джозеф Ф. Сміт охарактеризував справжню велич такими найпроникливішими словами:

“Те, що ми називаємо екстраординарним, дивовижним або унікальним, може запамʼятатися в історії, але воно не відображає того, що відбувається в реальному житті.

Зрештою, добре виконувати те, що Бог призначив як загальний жереб усьому людству, є дійсно справжньою величчю. Бути успішним батьком або успішною матірʼю---це важливіше, ніж бути успішним генералом чи державним діячем” (Juvenile Instructor, 15 Dec. 1905, p. 752).

Це твердження викликає запитання: “А що ж Бог призначив “як загальний жереб усьому людству”? Звичайно, це те, що повинно бути зроблено, аби бути хорошим батьком чи хорошою матірʼю, хорошим сином чи хорошою дочкою, хорошим студентом чи хорошим сусідом по кімнаті або хорошим ближнім.

… Послідовні зусилля, які ми докладаємо для виконання незначних справ у повсякденному житті, ведуть до справжньої величі. Особливо це тисячі непомітних виявів служіння й жертвування, саме в них людина віддає, або губить, своє життя заради інших та заради Господа. Це також набуття знань про нашого Небесного Батька та євангелію. Це також приведення інших до віри й належності до Його царства. Зазвичай у світі нічому з цього не приділяється увага і не віддається шана⁵.

Пророк Джозеф дбав про те, щоб кожного дня служити іншим та дбати про них.

Джозефа Сміта загалом не памʼятають як генерала, мера, архітектора, видавця чи кандидата в президенти. Ми памʼятаємо його як пророка Відновлення, людину, яка віддано любила Бога і просувала Його роботу. Пророк Джозеф був християнином щодня. Він дбав про незначне, про те, щоб кожного дня служити іншим та дбати про них. Лайман О. Літтлфілд тринадцятирічним хлопцем ішов разом з Табором Сіону, який прямував до штату Міссурі. Пізніше він розповідав про один незначний випадок, який все ж був промовистим виявом служіння, характерного для життя Пророка:

“Той похід був надзвичайно виснажливим для всіх, і фізичні страждання разом зі знанням про переслідування, яких зазнавали наші брати, яким ми йшли на допомогу, привели мене одного дня в меланхолійний стан. Коли табір готувався йти далі, я, втомлений і у пригніченому настрої, сидів на узбіччі дороги. Пророк був найзайнятішою людиною в таборі; і все ж, побачивши мене, він залишив усі інші свої обовʼязки, які великим тягарем лежали на ньому, щоб сказати дитині втішне слово. Поклавши свою руку мені на голову, він сказав: “Тобі не знайшлося там місця, мій хлопчику? Якщо ні, ми повинні знайти його”. Ця обставина справила на мій розум таке враження, що ні довгий час, ні турботи зрілих років не стерли його” (In George Q. Cannon, Life of Joseph Smith the Prophet, Salt Lake City: Deseret Book Co., 1986, p. 344).

В іншому випадку, коли губернатор штату Іллінойс Керлін послав шерифа округи Адамс Томаса Кінга та ще кілька людей у складі пошукового загону, щоб затримати Пророка і доставити його до агентів губернатора штату Міссурі Боггза, шериф Кінг смертельно захворів. В Наву Пророк забрав шерифа до себе додому і впродовж чотирьох днів турбувався про нього, як про брата (там же, с. 372). Незначні, добрі, а втім важливі вияви служіння не були випадковими для Пророка.

Пишучи про відкриття крамниці [пророка Джозефа Сміта] в Наву, старійшина Джордж К. Кеннон повідомляв:

“Сам Пророк без жодних вагань брав участь у торговельних та виробничих справах; євангелія, яку він проповідував, була євангелією матеріального спасіння, а також євангелією духовного піднесення; і він був готовий виконувати свою частку практичної роботи. Робив це він без жодної думки про особисту вигоду” (там же, с. 385).

А в одному зі своїх листів Пророк писав:

“[Крамниця з червоної цегли в Наву] була переповнена, і я весь день стояв за прилавком, видаючи товари, як справжній продавець, щоб дати тим, хто був змушений залишитися без звичної Різдвяної чи новорічної вечері, трохи цукру, меляси, родзинок і т.ін; і щоб самому собі принести радість, бо я люблю служити святим і бути слугою всім, сподіваючись, що буду піднесений у належний для Господа час” (там же, с. 386).

Цю сцену Джордж К. Кеннон прокоментував так:

“Яка ж то була картина! Чоловік, вибраний Господом закласти основу Його Церкви й бути її Пророком та Президентом, радіє і пишається з того, що прислужує своїм братам і сестрам, як слуга. … У Джозефа не було такого дня, щоб він не відчував, що служив Богу й отримував милість в очах Ісуса Христа, виявляючи доброту й увагу для “найменших з цих” (там же, с. 386)⁶.

Джозеф Сміт допомагає старому чоловіку — “Пророк Джозеф був християнином щодня. Він дбав про незначне, про те, щоб кожного дня служити іншим та дбати про них”.

Справжня велич приходить завдяки наполегливості в життєвих труднощах і завдяки служінню в такий спосіб, який часто залишається непоміченим.

Бути успішним секретарем кворуму старійшин або вчителем Товариства допомоги, або люблячим сусідом, або уважно слухаючим другом---великою мірою в цьому виявляється справжня велич. Робити все, що тільки можна, борючись зі звичайними труднощами життя---і можливо, зазнаючи при цьому невдачу,---та продовжувати терпіти до кінця й наполегливо долати поточні труднощі життя, коли ця боротьба й ці випробування сприяють розвитку й щастю інших та власному вічному спасінню,---це і є справжня велич.

Кожному з нас хочеться досягнути якоїсь міри величі в цьому житті. Багато хто вже має великі досягнення; інші прагнуть досягти величі. Дозвольте мені закликати вас мати досягнення і, в той же час, памʼятати, хто ви є. Не дайте ілюзії швидкоминучої мирської величі здолати вас. Багато людей гублять свою душу заради таких спокус. Ваше добре імʼя не варто продавати---ні за яку ціну. Справжня велич повинна залишатися справжньою: “Віддані вірі, що предки плекали, вірі, за котру життя віддавали”. (Гімни, 2006, с. 155).

Я впевнений, що серед нас є багато великих, непомітних і незабутніх героїв. Я говорю про тих з вас, хто спокійно і послідовно робить те, що повинен робити. Я говорю про тих, хто є завжди поряд і завжди готовий допомогти. Я маю на увазі незвичайну доблесть матері, яка година за годиною, вдень і вночі, залишається з хворою дитиною й турбується про неї, коли її чоловік працює або навчається. Я додав би й тих, хто добровільно здає свою кров або працює з людьми похилого віку. Я думаю про тих з вас, хто віддано виконує свої обовʼязки у священстві й Церкві, і тих із студентів, хто регулярно пише додому, щоб подякувати батькам за їхню любов і підтримку.

Я також говорю про тих, хто допомагає зміцнювати віру інших людей і бажання жити за євангелією,---тих, хто активно працює, щоб фізично, соціально і духовно формувати й змінювати на краще життя інших людей. Я маю на увазі тих, хто є чесними, добрими і старанними у своїх повсякденних справах, а також є слугами Учителя та пастирями Його овець.

Що ж, я не маю наміру применшувати значення великих досягнень світу, які дали нам так багато можливостей і які приносять культуру, порядок та захоплення в наше життя. Я лише пропоную, щоб ми старались більш чітко зосереджуватися в житті на тому, що буде мати найбільшу цінність. Ви будете памʼятати, що саме Спаситель сказав ці слова: “Хто між вами найбільший, хай слугою вам буде!” (Мт. 23:11)⁷.

Справжня велич вимагає постійних, невеликих і часом звичайних кроків упродовж довгого періоду часу.

Кожному з нас доводилося бачити людей, які ставали багатими чи успішними майже миттєво---ніби за одну ніч. Але я вважаю, що хоч такий різновид успіху й може прийти до когось без тривалого докладання зусиль, такого поняття як миттєва велич не існує. Досягнення справжньої величі---це довготривалий процес. В ньому можуть траплятися і невдачі. Кінцевий результат не завжди буває чітко помітним, проте, як видається, він завжди вимагає регулярних, послідовних, невеличких і часом звичайних та буденних кроків протягом довгого періоду часу. Ви повинні памʼятати, що саме Господь сказав ці слова: “З малого виходить те, що є великим!” (УЗ 64:33).

Справжня велич ніколи не буває результатом випадковості або одноразового зусилля чи досягнення. Велич вимагає розвитку характеру. Вона вимагає безлічі правильних рішень у щоденному виборі між добром і злом; саме це мав на увазі старійшина Бойд К. Пекер, сказавши: “Упродовж років ці незначні рішення будуть сплітатися разом і ясно покажуть, чого ми варті”. (Ensign, Nov. 1980, p. 21). Ті рішення також чітко покажуть, якими ми є⁸.

Часто звичайнісінькі завдання мають найбільший позитивний вплив на інших.

Коли ми оцінюємо своє життя, то важливо дивитися не лише на наші досягнення, але й на умови, в яких ми трудилися. Усі ми різні й неповторні; у всіх нас був різний старт в перегонах життя; кожний з нас має унікальне поєднання талантів і навичок; кожний з нас має свій набір труднощів і проблем, з якими потрібно боротися. Отже, оцінюючи самих себе та свої досягнення, ми повинні брати до уваги не тільки обсяг, значущість і кількість наших досягнень; при такій оцінці слід також враховувати умови, які тоді існували, і вплив, який наші зусилля мали на інших.

Саме цей останній аспект нашої самооцінки---вплив нашого життя на життя інших людей---допомагатиме нам зрозуміти, чому якась звичайна, повсякденна робота буде оцінена так високо. Часто саме повсякденні завдання, які ми виконуємо, мають найбільший позитивний вплив на життя інших людей, порівняний з тим, який світ так часто повʼязує з величчю⁹.

Виконання того, що Бог призначив бути важливим, вестиме до справжньої величі.

Мені здається, що велич, якої Небесний Батько хоче, щоб ми набули, можуть набути всі, хто знаходиться в євангельському неводі. У нас є безліч можливостей робити багато простого й незначного, що зрештою зробить нас величними. Тим, хто присвятив своє життя служінню й жертвуванню своїм сімʼям, іншим людям і Господу, найкраща порада: продовжуйте робити те саме ще більше.

Тим, хто просуває роботу Господа багатьма непримітними, але важливими способами, тим, хто є сіллю землі й міццю світу та опорою кожного народу,---вам ми хотіли б просто висловити своє захоплення. Якщо ви витерпите до кінця і якщо ви доблесні у свідченні про Ісуса, то ви досягнете справжньої величі й одного дня будете жити в присутності нашого Небесного Батька.

Як сказав Президент Джозеф Ф. Сміт: “Давайте не підмінювати справжнє життя штучним”. (Juvenile Instructor, 15 Dec. 1905, p. 753). Давайте памʼятати: виконання того, що Бог призначив бути важливим, потрібним і необхідним, навіть якщо світ може вважати це неважливим і незначним, зрештою приведе до справжньої величі.

Нам слід старатися памʼятати слова апостола Павла, особливо коли ми нещасливі у своєму житті й відчуваємо, що не досягли жодної форми величі. Він написав:

“Бо теперішнє легке наше горе достачає для нас у безмірнім багатстві славу вічної ваги,

коли ми не дивимося на видиме, а на невидиме. Бо видиме дочасне, невидиме ж вічне!” (2 Кор. 4:17--18).

Незначне є важливим. Ми памʼятаємо не суму, дану фарисеєм, а лепту вдови, не могуть і силу війська филистимлян, а сміливість і впевненість Давида.

Давайте ж ніколи не занепадати духом, виконуючи ті щоденні завдання, які Бог призначив бути “звичайним жеребом людини”¹⁰.