Життя і священнослужіння Говарда В. Хантера

6 червня 1994 р., через день після того, як Говарда В. Хантера було рукопокладено в якості Президента Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів, він звернувся з двома запрошеннями. Лагідно заохочуючи, він сказав:

“Перш за все я хотів би запросити всіх членів Церкви жити зі ще більшою увагою до життя й прикладу Господа Ісуса Христа, особливо до любові, надії і співчуття, які Він виявляв. Я молюся, щоб ми могли ставитися одне до одного з більшою добротою, з більшою любʼязністю, з більшим смиренням і терпінням та прощенням”¹.

Упродовж десятиліть Президент Хантер зосереджував свої вчення на тому, щоб заохочувати людей наслідувати приклад Спасителя. “Будь ласка, памʼятайте ось про що,---сказав він за кілька років до цього.--- Якщо наше життя і наша віра зосереджені на Ісусі Христі та Його відновленій євангелії, то ніщо не може постійно йти неправильно. З іншого боку, якщо наше життя не зосереджене на Спасителеві і Його вченнях, то жодний інший успіх ніколи не буде постійно правильним”².

У другому своєму запрошенні Президент Хантер закликав членів Церкви більш повною мірою отримувати благословення храму:

“Я також запрошую членів Церкви зробити храм Господа величним символом свого членства в ній та небесною оправою для своїх найсвященніших завітів. Найглибше бажання мого серця—щоб кожний член Церкви був гідний увійти в храм. Я хочу сподіватися, що кожний дорослий член Церкви буде гідним дійсної храмової рекомендації і завжди носитиме її з собою, навіть якщо відстань до храму не дозволятиме йому негайно або часто користуватися нею.

Будьмо народом, що ходить до храму і любить храм. Стараймося відвідувати храм настільки часто, наскільки дозволятимуть час, кошти та особисті обставини. Давайте ходити туди не лише заради наших померлих родичів, але давайте ходити туди також і заради особистого благословення, що приходить завдяки храмовому поклонінню, заради святості й безпеки, що надаються в цих святих і освячених стінах. Храм—це місце краси, місце одкровення, місце миру. Храм—це Дім Господа. Храм є святим для Господа. Храм має бути святим для нас”³.

Президент Хантер протягом усього свого служіння Президентом Церкви продовжував наголошувати на важливості цих двох запрошень. Незважаючи на те, що він був Президентом Церкви лише девʼять місяців, ці запрошення надихнули членів Церкви по всьому світу бути більш схожими на Христа і з більшою відданістю прагнути благословень храму.

Зображення

Говард В. Хантер

Початок

У середині 1800-х років предки Говарда В. Хантера приєдналися до Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів в чотирьох різних країнах. По його материнській лінії ці предки походили з Данії та Норвегії. Після еміграції зі своєї батьківщини вони стали одними з перших поселенців у Маунт-Плезенті, шт. Юта. Серед нащадків цих відважних піонерів була Неллі Расмуссен, яка стане матірʼю пророка.

По батьківській лінії у Говарда були предки, які мали глибоке коріння в Шотландії та Новій Англії. Ті, хто приєдналися до Церкви, багато чим пожертвували, проте більшість з них через кілька років відійшли від Церкви. Народження Джона Вільяма (Вілла) Хантера в 1879 р. позначило початок третього покоління по лінії Хантерів, яке не було більше повʼязане з Церквою. І все ж Вілл Хантер стане батьком пророка.

Коли Віллу Хантеру було 8 років, його сімʼя переїхала до Бойсі, шт. Айдахо. Приблизно через 16 років Вілл зустрів Неллі Расмуссен, коли та приїхала до Бойсі, щоб пожити у своїх тітки та дядька. Невдовзі Вілл почав залицятися до Неллі, а через два роки запропонував їй вийти за нього заміж. Деякий час Неллі вагалась, проте Вілл був наполегливим, і врешті-решт вона прийняла його пропозицію. Пара одружилася в Маунт-Плезенті, шт. Юта, і повернулася в Бойсі, щоб там оселитися. Їхня перша дитина, Говард Вільям Хантер, народився в Бойсі 14 листопада 1907 р. У 1909 р. у них народилася дочка, яку вони назвали Дороті; вона була їхньою останньою дитиною.

Як закладався фундамент для життя

На час народження Говарда Церква в Бойсі мала лише одну невелику філію. Мати Говарда була активним членом цієї філії і виховувала своїх дітей в євангелії. Про неї Говард сказав так: “Вона була завжди вірною. … Вона служила президентом Початкового товариства і [Товариства молодих жінок]. Я памʼятаю, як ходив з матірʼю до церкви, іноді задовго до початку зборів, а потім залишався ще й після зборів, бо їй потрібно було закінчити свою роботу”⁴. Хоч батько Говарда й не був членом Церкви, він не заперечував проти участі сімʼї в церковному житті, а іноді й відвідував з ними причасні збори.

Крім того, що Неллі Хантер направляла своїх дітей, щоб вони були активними в Церкві, вона також допомагала їм закладати міцний релігійний фундамент вдома. “Саме мати взяла на себе обовʼязок навчати нас євангелії,---згадував Говард.--- Ми навчилися молитися, сидячи в неї на колінах. … Свідчення я отримав ще хлопчиком на колінах у своєї матері”⁵.

Філія в Бойсі стала приходом в 1913 р., за кілька днів до шостого дня народження Говарда. Через два роки, коли Говарду було вісім років, він з нетерпінням чекав на своє хрищення. “Ця можливість мене дуже хвилювала”,---сказав він. Але його батько не дав дозволу на хрищення. Говард згадував: “Батько … вважав, що я повинен почекати, поки не визначу, якого курсу хочу дотримуватися в житті. Я хотів бути охрищеним, хоч час настав, а потім і минув без цього благословення”⁶.

Оскільки Говард не був охрищений, він не міг бути висвячений у диякони, коли йому виповнилося 12 років. “На той час усі мої друзі вже були висвяченими дияконами,---розповідав він.--- А оскільки офіційно я не був членом Церкви, то не міг виконувати багато того, що виконували вони”⁷. Особливо Говарда засмучувало те, що він не міг розносити причастя: “На причасних зборах я сидів з іншими хлопцями. Коли для них наставав час розносити причастя, я сповзав униз зі свого стільця. Я відчував себе таким непотрібним”⁸.

Говард знову звернувся до батька, цього разу вже зі своєю 10-річною сестрою Дороті: “[Ми] почали умовляти нашого батька, щоб той дозволив нам охриститися. Ми також молилися, щоб він сказав “так”. Нас просто переповнила радість, коли він нарешті дав свою згоду”⁹. Приблизно через пʼять місяців після досягнення Говардом 12-річного віку він та Дороті були охрищені у місцевому плавальному басейні. Невдовзі після цього Говард був висвячений в диякони і вперше розніс причастя. “Я відчував страх, але й захват від того, що маю такий привілей”,---розповідав він¹⁰. Серед його інших обовʼязків було накачувати міхи для органу та розтоплювати піч, щоб нагрілося в каплиці в холодні недільні ранки. “Цілий новий світ відкрився для мене, коли я дізнався про обовʼязки, які приходять через членство в Церкві й отримання священства”,---казав він¹¹.

Юнаком Говард приєднався до скаутського загону свого приходу і багато працював над собою, щоб отримати найвищу нагороду---Eagle Scout (Скаут-орел). Наближаючись до досягнення своєї мети, він почав змагатися з другом. “Нас було двоє, хто боровся за можливість бути першим Eagle Scout у Бойсі”,---згадував він¹². Інший юнак задовольнив вимоги для отримання цієї нагороди першим, а Говарда, здавалося, задовольнило здобути цю нагороду другим¹³.

Говард навчився бути працьовитим ще в ранньому віці. Він допомагав вдовам та іншим сусідам, продавав газети і працював на ранчо свого дядька. Коли він підріс, то заробляв тим, що носив ключки та мʼячі для гравців у гольф під час гри, розносив телеграми, працював у газеті, аптекарській крамниці, готелі, універмазі та художньому салоні.

Дороті Хантер казала, що її брат мав “великі амбіції” та “блискучий розум”¹⁴. Ці якості доповнювалися вмінням бути співчутливим і великодушним. Розповідаючи про те, яким він був турботливим, Дороті сказала: “Говард завжди хотів робити добро і бути хорошим. Він був чудовим братом і наглядав за мною. Він був добрим до наших матері і батька”¹⁵.

Також Говард співчутливо ставився до тварин. “Кожний бездомний кіт міг знайти собі притулок в нашому домі, навіть якщо сімʼя й заперечувала”,---казав він¹⁶. Одного разу кілька сусідських хлопчаків мучили кошеня, кидаючи його в зрошувальну канаву поблизу дому Хантерів. Кожного разу, коли кошеня вилазило з неї, ті хлопчаки кидали його в неї знову. Невдовзі там проходив Говард, і він врятував те кошеня. “Воно лежало там майже неживе,---згадувала Дороті,---і він приніс його додому”¹⁷.

“Воно не виживе”,---сказала його мати.

“Мамо, ми повинні спробувати його врятувати”,---наполягав Говард¹⁸.

За словами Дороті, вони “загорнули кошеня в ковдру, поклали його біля теплої плити та нагодували”, і завдяки цій турботі кошеня очуняло й жило з їхньою сімʼєю ще багато років.

Говард був висвячений в учителі у 1923 р., саме перед створенням Другого приходу Бойсі. Оскільки виникла потреба в ще одному місці для проведення зборів та очікувалося подальше зростання Церкви, її місцеві провідники запропонували збудувати скинію колу. Святих у Бойсі попросили зробити свій внесок---20 000 доларів---для зведення цієї будівлі¹⁹. На зборах, під час яких провідники звернулися з проханням про внески, юний Говард В. Хантер був першим, хто підняв свою руку і взяв зобов’язання зробити внесок. Сума, яку він пообіцяв дати---25 доларів,---була в 1923 р. великою, особливо для 15-річного юнака. “Я працював і заощаджував, поки не зміг повністю сплатити за своїм зобовʼязанням”,--сказав він²⁰. Будівництво скинії було завершене в 1925 р., і Президент Гебер Дж. Грант прибув освятити її у грудні²¹.

З юних років Говард виявляв здібність до музики і ще у підлітковому віці навчився грати на кількох інструментах. У 16 років він організував свою власну музичну групу, яку назвав Hunter’s Croonaders. Ця група часто виступала на танцях, під час різних прийомів та інших подій у Бойсі та навколишній місцевості.

Коли Говарду було 19 років, він отримав контракт, за яким його група мала грати на круїзному кораблі, що йшов до Азії. Протягом перших двох місяців 1927 р., коли корабель перетинав Тихий океан і зупинявся в різних містах Японії, Китаю і на Філіппінах, група Говарда у складі пʼятьох виконавців грала на вечерях і танцях. Цей круїз став дуже повчальним досвідом для Говарда, давши йому можливість дізнатися про інших людей та їхню культуру. І хоч майже весь свій заробіток він витрачав на екскурсії та сувеніри, усе ж він вважав, що “набуті знання варті наших витрат”²².

Говард В. Хантер, у центрі, з групою Hunter’s Croonaders, 1927 р.

Час для прийняття важливих рішень

Коли Говард повернувся додому після круїзу, на нього чекала радісна новина: поки він подорожував, охристився його батько. Наступної неділі Говард з батьком вперше разом відвідали збори священства. Турботливий єпископ заохочував Вілла Хантера охриститися, і, за словами Говарда, “завдяки [домашньому] вчителю у батька виник більший інтерес до Церкви”²³.

Після круїзу Говард вагався, чим йому зайнятися у майбутньому. Він продовжував займатися музикою, працював на інших роботах, у т.ч. й розпочав свій власний бізнес, проте ніщо з цього не обіцяло у майбутньому гарних перспектив. Коли у березні 1928 р. його спроби розпочати власний бізнес нічим не завершилися, він вирішив відвідати свого друга у Південній Каліфорнії. Спочатку він планував побути там лише тиждень чи два, проте незабаром вирішив залишитися й шукати, як він це назвав, “роботу з можливостями”²⁴. У Каліфорнії він знайде для себе не тільки карʼєру, але й дружину, широкі можливості служити в Церкві, а також домівку більш як на три десятки років.

Першими місцями роботи Говарда в Каліфорнії були взуттєвий магазин і фабрика, де пакували цитрусові,---там в деякі дні йому доводилося вантажити у залізничні вагони від 45 до 50 тонн апельсин. “Я й не знав, що у світі є так багато апельсинів”,---казав він жартома. Одного дня йому довелося пережити “жахливий час”: він повинен був сортувати лимони за кольором, але не міг відрізнити відтінки жовтого і зеленого через дальтонізм. “Я думав, що до кінця дня у мене станеться нервовий зрив”,---згадував він²⁵.

Пропрацювавши на цитрусовій фабриці два тижні, Говард подав заяву на роботу в один з банків Лос-Анджелеса, там його відразу ж прийняли й він почав швидко йти вгору. Він також не полишав свою музичну діяльність, граючи з різними музичними групами на різних вечорах. У вересні 1928 р., приблизно через шість місяців після переїзду Говарда до Каліфорнії, його сімʼя знову обʼєдналася, коли туди ж переїхали його батьки і сестра.

У юності Говард ходив до церкви, однак глибоко євангелію не вивчав. У Каліфорнії він став уважніше ставитися до вивчення євангелії. “Моє перше справжнє пробудження до євангелії сталося в класі Недільної школи у приході Адамс, в якому навчав брат Пітер А. Клейтон,---згадував він.--- Він мав багаті знання й здатність надихати молодих людей. Я вивчав матеріал уроків, читав вдома позакласні завдання, які він нам давав, і брав участь в обговоренні призначених тем. … Я думаю про цей період свого життя як про час, коли переді мною почали розкриватися євангельські істини. Я завжди мав свідчення про євангелію, але раптом я почав розуміти”²⁶. З того досвіду в класі Недільної школи у Говарда зародилася любов до вивчення євангелії, яку він зберігав усе життя.

Говард із задоволенням товаришував з іншою дорослою молоддю в Лос-Анджелесі та в навколишній місцевості. Вони разом відвідували церковні збори, іноді в неділю ходили в два чи три приходи і брали участь у самих різноманітних заходах. Один з таких заходів мав для Говарда далекосяжне значення. Через кілька місяців після прибуття в Каліфорнію він разом з декількома друзями пішов на церковні танці, а потім вони пішли на пляж, щоб побродити прибоєм. Того вечора Говард зустрів Клару Мей (Клер) Джефф, яка була на побаченні з одним із його друзів. Між Говардом і Клер невдовзі виникла взаємна симпатія, яка розцвіла в любов.

Вони зустрічалися кілька разів у 1928 р., а наступного року їхні стосунки переросли вже у більш серйозні. “У неї було світло-каштанове волосся, і вона була дуже красивою дівчиною,---розказував Говард пізніше.--- Я думаю, що найбільше в ній мене вразила глибина її свідчення”²⁷. Одного вечора навесні 1931 р., приблизно через три роки після їхньої першої зустрічі, Говард повіз Клер на місце, звідки можна було згори подивитися на Тихий океан. Там він запропонував їй вийти за нього заміж, і вона погодилась. Говард згадував:

“Ми доїхали до Палос-Вердес і поставили машину на стрімкій кручі, звідки могли бачити, як накочуються тихоокеанські хвилі й розбиваються об каміння у світлі повного місяця. Ми говорили про наші плани, і я надів їй на палець діамантову обручку. Того вечора ми прийняли багато рішень і кілька строгих правил стосовно нашого життя”²⁸.

Ті правила вплинули на Говарда, коли він прийняв за чотири дні до весілля рішення, яке змінило все його життя. Того вечора, коли його група завершила свій виступ, він склав свої інструменти у футляри і вже ніколи більше не грав як професіонал. Грати на танцях та вечірках “у деякому сенсі було досить престижно,---казав він,---і я добре заробляв”, однак він відчував, що в дечому такий стиль життя не був сумісним з тим життям, яке він уявляв для своєї сімʼї. “Довелося полишити те, що приносило мені радість, [але] я ніколи не шкодував, що прийняв те рішення”,---сказав він через багато років²⁹. Його син Річард зауважив: “Я часто думав, яку треба було мати дивовижну самодисципліну (я називаю це твердістю характеру), щоб відмовитися від чогось, що він так сильно любив, заради того, що він цінував ще більше”³⁰.

Труднощі й благословення перших років у шлюбі

Говард і Клер одружилися в Солт-Лейкському храмі 10 червня 1931 р. і повернулися у Південну Каліфорнію, щоб розпочати спільне життя. Через Велику депресію умови для ведення бізнесу у Сполучених Штатах погіршувалися, і в січні 1932 р. банк, в якому працював Говард, змушений був закритися. Упродовж наступних двох років він працював на різних роботах, намагаючись звести кінці з кінцями. Вони з Клер були рішуче налаштовані на те, щоб якомога довше залишатися незалежними, але через рік вони все ж прийняли запрошення тимчасово пожити з батьками Клер.

20 березня 1934 р. у Говарда і Клер народилася перша дитина, син, якому вони дали імʼя Говард Вільям Хантер молодший і якого називали Біллі. Улітку того ж року вони звернули увагу, що Біллі здавався якимось млявим. Лікарі діагностували в нього недокрівʼя, і Говард двічі здавав свою кров для переливання, однак стан здоровʼя Біллі не поліпшувався. Результати подальших аналізів вказували на існування важкого кишкового захворювання, і лікарі рекомендували зробити операцію. Говард пригадував: “Мене поклали на столі в його палаті поряд з ним, і в мене брали кров під час операції. Після операції лікарі не могли сказати нічого обнадійливого”³¹. Через три дні семимісячний Біллі помер, коли його батьки сиділи біля його ліжка. “Убиті горем і заціпенілі залишали ми лікарню того вечора”,---написав Говард³². “Це було важким ударом для нас”³³.

За два місяці до народження Біллі Говард отримав роботу у відділі контролю за повенями у Лос-Анджелеському окрузі. Робота в цій установі дала йому можливість ознайомлюватися з юридичними документами та судовими розглядами, і він вирішив націлитися на карʼєру адвоката. На досягнення тієї мети пішли роки рішучості й старанної праці. Не маючи ступеня бакалавра, Говарду довелося закінчити багато навчальних курсів, перш ніж він був прийнятий до юридичної школи. Він відвідував ці курси ввечері, бо вдень йому треба було працювати. Навіть у роки навчання в юридичній школі він продовжував працювати повний робочий день. “Цілий день працювати, увечері йти навчатися в школу і, крім того, знаходити час для навчання було нелегко”,---писав він³⁴. “Для мене було звичайною справою засиджуватися за навчанням до глибокої ночі”³⁵. Говард дотримувався того жорсткого розкладу впродовж пʼяти років, і нарешті в 1939 р. завершив навчання і був третім за успішністю у своїй групі.

У період, коли Говард навчався в юридичній школі, у нього і Клер народилося ще двоє синів: Джон у 1936 р. і Річард у 1938 р. Завдяки роботі Говарда у відділі контролю за повенями, сімʼя змогла придбати невеличкий будинок.

Єпископ Ел-Соренського приходу

У 1940 р., приблизно через рік після закінчення юридичної школи, Говард був покликаний служити єпископом новоствореного Ел-Соренського приходу в Каліфорнії. Здивований цим покликанням, він сказав: “Я завжди думав про єпископа як про літню людину, і запитав, як я зможу бути батьком приходу в такому молодому віці, адже мені тільки тридцять два роки”. Президентство колу відповіло йому, запевнивши, що він буде “здатний діяти в цьому призначенні”. Хоч Говард і відчував себе приголомшеним, усе ж він пообіцяв: “Я буду робити все для мене можливе”³⁶. Він виконував те обіцяння з великою відданістю, натхненням і співчуттям упродовж більш як шести років служіння в якості єпископа.

І знову Говарду довелося жити за напруженим розкладом та віддавати багато своїх сил, але він відчував, що його служіння винагороджується багатьма благословеннями. “Я відчував, що маю безліч всепоглинаючих обовʼязків,---казав він.--- Це було прекрасною роботою і великим благословенням”³⁷.

Виникла нагальна потреба---знайти для нового приходу місце для зборів. Єпископат звільнив кілька кімнат у місцевому будинку, і члени приходу почали збирати кошти для власного дому зборів. Незабаром зведення церковних будівель було призупинено через Другу світову війну, але члени приходу дивилися у майбутнє й продовжували збирати гроші. Однією з акцій для збору коштів був так званий “цибуляний проект”: вони ходили на консервний завод обрізати цибулю. Запах цибулі довго не вивітрювався, з цього приводу єпископ Хантер дотепно пожартував: “На причасних зборах легко сказати, обрізала людина цибулю чи ні”³⁸.

Проводилися й інші акції для збору коштів, серед них: шаткування капусти на заводі з виробництва квашеної капусти, а також пакування й продаж надлишків сухих сніданків. “То були щасливі дні, коли ми---люди з усіх прошарків [суспільства] та різних здібностей---працювали разом, підтримуючи єпископат у збиранні коштів на побудову каплиці”,---згадував єпископ Хантер. “Наш приход був як велика, щаслива сімʼя”³⁹. Після тривалого терпіння й багатьох жертв мета приходу--- мати власний дім зборів---нарешті була досягнута у 1950 р., приблизно через чотири роки після того, як Говарда було звільнено від покликання єпископа.

Бути єпископом у період Другої світової війни було надзвичайно важко. Багато чоловіків-членів приходу служили в армії, залишивши свої сімʼї вдома без чоловіків та батьків. Через брак чоловіків було важко знаходити тих, хто служив би в церковних покликаннях. Тому певний період служіння в якості єпископа Говард також служив і командиром загону бойскаутів. “У нас була група чудових молодих чоловіків, яких не можна було залишити без уваги,---казав він.--- Я працював з цими хлопцями майже два роки, і вони досягли блискучого успіху”⁴⁰.

Говард був звільнений від покликання єпископа 10 листопада 1946 р. “Я завжди буду вдячним за цей привілей та набуті в ті роки знання”,---сказав він. І хоч той досвід “багато в чому здобувався важко”, вони з Клер “були вдячні за цінності, які він дав їхній сімʼї”⁴¹. Висловлюючи вдячність єпископу Хантеру за його служіння, хтось із членів приходу написав: “Він згуртував наш невеликий приход в обʼєднану силу і навчав нас досягати цілей, що здавалися для нас недосяжними. Ми працювали разом як приход, ми молилися разом, грали разом і поклонялися Богу разом”⁴².

Хоч Говард був звільнений від служіння в якості єпископа в 1946 р., його особливі звʼязки з членами Ел-Соренського приходу тривали й далі. Його син Річард сказав, що “до кінця свого життя він підтримував з ними контакт і знав, де і в яких обставинах вони були. Якщо він приїздив туди, де [жив] хтось із членів старого приходу, він звʼязувався з ними. Любов, яку він відчував до членів того приходу, тривала все його життя”⁴³.

Виховання сімʼї та карʼєра

Говард і Клер Хантери були люблячими батьками, які навчали своїх синів про цінності, відповідальність та важливість євангелії. Ще задовго до того як Церква призначила вечір понеділка для проведення домашнього сімейного вечора, сімʼя Хантерів виділяла один вечір як час для того, щоб навчати, розповідати історії, грати в ігри та ходити кудись разом. Під час подорожей вони іноді відвідували храми, щоб Джон і Річард могли бути повірниками у виконанні хрищення за померлих. Говард зі своїми синами також із задоволенням разом робили моделі поїздів, ходили у походи з ночівлею та займалися іншими справами на свіжому повітрі.

Говард працював повний робочий день, а також навчався в юридичній школі, коли народилися Джон і Річард; його покликали бути єпископом, коли вони були ще зовсім малими---їм було чотири і два роки,---тож виховання міцної сімʼї вимагало ще більшої відданості від Клер. Вона виявляла таку відданість з радістю. “Моїм бажанням і моїм найбільшим прагненням … було бути гарною дружиною, бути гарною домогосподаркою і бути дійсно гарною матірʼю,---сказала вона.--- Ми багато працювали над тим, щоб тримати наших хлопчиків активними в Церкві; я зі своїми хлопчиками чудово проводила час”⁴⁴. Говард часто віддавав належне Клер за її вплив у вихованні їхніх синів та жертви, принесені нею заради цього.

У роки, коли підростали діти і він служив у провідних церковних покликаннях, Говард також створив успішну юридичну фірму. Працюючи переважно з бізнесовими та корпоративними клієнтами, він став у Південній Каліфорнії дуже шанованим адвокатом. Його обрали служити в раді директорів більш як двох десятків компаній.

У своїй професійній діяльності Говард був відомий своєю чесністю, чітким мисленням, легкістю у спілкуванні та почуттям справедливості. Він також був відомий як “юрист для людей”---як той, “хто завжди має час та бажання допомогти людям в їхніх труднощах”⁴⁵. Один з адвокатів сказав, що Говард “набагато більше переймався тим, аби людям була надана потрібна їм допомога, ніж тим, щоб отримати винагороду за неї”⁴⁶.

Говард і Клер Хантери зі своїми синами Джоном і Річардом

Президент Пасаденського колу в Каліфорнії

У лютому 1950 р. старійшина Стівен Л. Річардс та старійшина Гарольд Б. Лі, з Кворуму дванадцятьох, прибули в Каліфорнію, щоб розділити Пасаденський кіл який швидко виріс. Вони провели співбесіди з багатьма братами, у т.ч. і з Говардом. Десь посеред ночі, після роздумів з молитвами стосовно того, кому б Господь доручив служити президентом колу, вони послали за Говардом і запропонували йому прийняти це покликання. Старійшина Річардс і старійшина Лі побажали йому гарних снів уночі і сказали, щоб він наступного дня, рано-вранці, подзвонив їм і сказав, кого він рекомендує собі в радники. “Я пішов додому тієї ночі, але так і не заснув,---сказав Говард.--- Те покликання було непосильним. Ми з Клер довго розмовляли про нього”⁴⁷.

Після того як Президент Хантер і два його радники були підтримані, вони почали визначати, які були потреби в колі. Для нового президентства колу першорядним завданням було допомогти членам колу набути духовної сили. Однією з проблем було те, що сімʼї ставали розʼєднаними, і частково це відбувалося тому, що вони були залучені до дуже багатьох заходів. Після того як провідники разом молилися й радилися, вони відчули, що необхідно наголосити на важливості домашнього сімейного вечора та призначити вечір понеділка для сімей. У понеділок ввечері церковні будівлі в колі були зачинені, і “ніякі інші заходи, які б заважали тому священному вечору, не проводилися”,---пояснював Президент Хантер⁴⁸.

На початку свого служіння Президент Хантер та президенти інших колів у Південній Каліфорнії зустрілися зі старійшиною Стівеном Л. Річардсом, щоб обговорити програму семінарії для учнів старших класів. Президент Хантер згадував: “[Старійшина Річардс] пояснив, що вони хочуть провести експеримент з навчанням в ранковій семінарії в місцевості, де за законом не надається час [у шкільному розкладі] для релігійної освіти”⁴⁹. Президент Хантер був призначений головою комітету, який мав вивчити можливості для здійснення такої ідеї. Після дослідження питання комітет рекомендував ввести навчання в ранковій семінарії у старших класах трьох шкіл. Річард, син Президента Хантера, був тоді юнаком і залучився до експерименту із запровадження ранкової семінарії. Він згадував: “Ми думали, чи втратить хтось свій розум настільки, щоб приходити на урок о 6 ранку, однак це стало для нас улюбленим часом дня, коли ми могли збиратися разом як церковні друзі та навчатися”⁵⁰. Ця програма невдовзі поширилася й на інших учнів і була попередницею ранкової семінарії для молоді Церкви.

На генеральній конференції в жовтні 1951 р. Перше Президентство зустрілося з президентами колів Південної Каліфорнії, щоб оголосити їм про своє бажання побудувати храм у Лос-Анджелесі. Перспектива мати храм неподалік викликала велику радість---і вимагала великої жертви, оскільки членів Церкви попросили для його зведення зробити внесок на суму 1 мільйон доларів. Президент Хантер, повернувшись до Каліфорнії, зустрівся з провідниками колу та приходів і сказав: “Дайте людям можливість отримати великі благословення, роблячи щедрі внески для храму”⁵¹. За шість місяців члени Церкви у Південній Каліфорнії зібрали 1,6 мільйона доларів для будівництва храму, який був освячений у 1956 р.

Провідники Пасаденського колу 1950 р. *Зліва на право:* Дейкен К. Бродхед, перший радник у президентстві колу; Говард В. Хантер, президент; А. Кей Беррі, другий радник; і Емрон “Джок” Джоунс, діловод.

Крім збирання коштів для храму та інших церковних будівель, члени Церкви виконували певні роботи як волонтери. Коли будувалися доми зборів, Президент Хантер проводив багато годин, допомагаючи чи то з лопатою, чи то з молотком, чи то зі щіткою. Крім того, члени Церкви добровільно працювали за церковними проектами благополуччя, серед яких були птахофабрики, цитрусові сади та консервні заводи. Упродовж восьми років Президент Хантер мав завдання координувати роботу 12-х колів у виконанні цих проектів і часто особисто допомагав у цій роботі. “Він ніколи нікого не просив зробити щось або прийняти якесь завдання, яке б не зробив чи не виконав він сам”,---зауважив хтось з його друзів⁵². Через багато років, уже як член Кворуму дванадцятьох, старійшина Хантер сказав:

“Я ніколи не брав участь в якомусь безрадісному проекті благополуччя. Я лазив по деревах і рвав лимони, чистив фрукти, доглядав за бойлером, носив ящики, розвантажував вантажівки, прибирав на консервному заводі і робив ще тисячу й одну справу, але найбільше мені запамʼяталося те, як ми сміялися, співали та гарно спілкувалися з людьми, залученими до служіння Господу”⁵³.

У листопаді 1953 р. Президент і сестра Хантери разом з іншими членами Пасаденського колу поїхали до храму в Месі шт. Аризона, щоб виконати обрядову роботу. 14 листопада був 46-й рік народження Президента Хантера, і в той день, ще до початку сесії, президент храму попросив його звернутися до присутніх у каплиці. Пізніше Президент Хантер так написав про те, що сталося тоді:

“Коли я говорив до присутніх, … у каплицю увійшли мої батько і мати, одягнені в біле. У мене й гадки не було, що мій батько підготувався до своїх храмових благословень, хоч мати давно вже палко бажала цього. Мене настільки переповнили почуття, що я не міг далі говорити. Президент Пірс [президент храму], ставши біля мене, пояснив причину такої паузи. Коли того ранку мої батько і мати прийшли в храм, вони попросили президента храму не казати мені, що вони тут, бо хотіли зробити мені сюрприз на день народження. Цей день народження мені ніколи не забути, бо того дня вони отримали свій ендаумент і я мав привілей бути свідком їхнього запечатування, після якого я був запечатаний до них”⁵⁴.

Приблизно через три роки після цього вічні узи обʼєднали сімʼю Президента Хантера повністю, коли Дороті була запечатана до своїх батьків у недавно освяченому Лос-Анджелеському храмі, шт. Каліфорнія.

Служачи президентом колу, Говард вів людей з любовʼю. Одна жінка, яка служила у своєму покликанні в колі, сказала: “Ви відчуваєте, що вас цінують, сприймають, що ви потрібні. … Він робив так, що люди відчували себе відповідальними, коли отримували покликання, але якщо їм потрібно було почути його думку або пораду, він завжди був поряд. Ми знали, що він цілковито нас підтримує і цікавиться нами”⁵⁵. Один з його радників зауважив: “Він хвалив людей за їхні досягнення і давав їм можливість виправдати високі сподівання”⁵⁶. Сестра з колу, за словами якої Президент Хантер був для неї найвпливовішим учителем, пояснила: “Цей чоловік любив інших людей, ставлячи їх на перший план, вислуховуючи їх, щоб зрозуміти, і ділячись з ними своїм досвідом”⁵⁷.

Восени 1959 р. минуло більше девʼяти років як Говард В. Хантер головував над Пасаденським колом і своїм служінням він благословив життя тисяч святих останніх днів у Південній Каліфорнії. Його служіння розширювалося, щоб благословити життя членів Церкви по всьому світу.

Кворум дванадцятьох

“Ти свідчитимеш про Моє імʼя; … і ти розсилатимеш Моє слово до кінців землі” (УЗ 112:4).

9 жовтня 1959 р., між сесіями генеральної конференції в Солт-Лейк-Сіті, Говард дізнався, що Президент Девід О. Мак-Кей хоче зустрітися з ним. Він негайно пішов у Будинок церковної адміністрації, де Президент Мак-Кей тепло його привітав і промовив: “Президенте Хантер, … так сказав Господь. Ви покликаєтеся бути одним з Його особливих свідків, і завтра вас буде підтримано як члена Кворуму дванадцятьох”⁵⁸. Про це Говард написав так:

“Мені не вдасться навіть спробувати пояснити, які почуття нахлинули на мене. Сльози покотилися з очей, і я не міг говорити. Я ще ніколи не відчував себе настільки смиренним, як коли сидів у присутності цього чудового, приємного і доброго чоловіка---Господнього пророка. Він сказав мені, яку велику радість це принесе в моє життя, про прекрасне спілкування з братами і що надалі моє життя та мій час будуть присвячуватися служінню в якості слуги Господа, і що надалі я буду належати Церкві і всьому світу. … Він обняв мене і запевнив, що Господь буде любити мене і що я матиму підтримку й довіру від Першого Президентства і Ради дванадцятьох. … Я [сказав йому], що з радістю віддаватиму свій час, своє життя і все, що маю, цьому служінню”⁵⁹.

Вийшовши з офісу Президента Мак-Кея, Говард відразу ж пішов у свій готельний номер і подзвонив Клер, яка гостювала в їхнього сина Джона та його дружини й дитини у Прово. Спершу Говарду було важко говорити. Коли він нарешті сказав Клер про покликання, вони обоє не могли стримати емоцій.

Наступного дня, на суботній ранковій сесії генеральної конференції, Говард Вільям Хантер був підтриманий в якості члена Кворуму Дванадцятьох Апостолів. “Я відчув … на своїх плечах тягар світу,---сказав він тоді.--- Конференція продовжувалася, а я почував себе надзвичайно ніяково і міркував, чи міг я коли-небудь відчувати, що я буду на цьому місці”⁶⁰.

Президент Мак-Кей запросив старійшину Хантера виступити на недільній післяобідній сесії тієї конференції. Після того як він коротко розказав про своє життя і приніс свідчення, він сказав:

“Я не прошу вибачити мене за сльози, що зараз котяться з моїх очей, бо вірю, що переді мною мої друзі, мої брати і сестри в Церкві, чиї серця бʼються так само сьогодні, як і моє, в захопленні від євангелії і в служінні іншим.

Президенте Мак-Кей, … без жодного застереження я приймаю покликання, запропоноване вами мені, і готовий присвятити своє життя і все, що маю, цьому служінню. Сестра Хантер приєднується до мене у цьому зобовʼязанні”⁶¹.

Старійшина Хантер був висвячений в апостоли 15 жовтня 1959 р. У віці 51 року він був наймолодшим членом Кворуму дванадцятьох, чий середній вік на той час був 66 років.

Наступні 18 місяців старійшина Хантер постійно курсував між Каліфорнією і Ютою, оскільки йому потрібно було завершити необхідну роботу у своїй юридичній фірмі й готуватися до переїзду. Один з його клієнтів сказав, що “Церква повинна була зробити йому дуже привабливу пропозицію”, щоб зманити його з такої успішної юридичної фірми. Стосовно цього старійшина Хантер написав у своєму щоденнику:

“Більшість людей не розуміє, чому ті, хто сповідують нашу релігію, приймають покликання служити або беруть на себе зобовʼязання віддати все, що ми маємо. … Я мав цілковите задоволення від юридичної практики, однак покликання, що прийшло до мене, є набагато важливішим за прагнення професійних чи матеріальних досягнень”⁶².

Апостольське служіння старійшини Хантера триватиме більше 35 років, і впродовж цього часу він побуває майже в усіх країнах світу, щоб виконувати своє завдання особливого свідка Ісуса Христа (див. УЗ 107:23).

Кворуму Дванадцятьох Апостолів, 1965 р. Сидять зліва направо: Езра Тефт Бенсон, Марк Е. Петерсон (на інвалідному візку), Джозеф Філдінг Сміт (президент кворуму) і ЛеГранд Річардс. *Стоять зліва направо:* Гордон Б. Хінклі, Делберт Л. Стейплі, Томас С. Монсон, Спенсер В. Кімбол, Гарольд Б. Лі, Меріон Дж. Ромні, Річард Л. Еванс і Говард В. Хантер.

Генеалогічне товариство штату Юта

“Давайте принесемо Господу … книгу, в якій вміщено записи про наших мертвих, яка буде гідна усякого прийняття” (УЗ 128:24).

У 1964 р. Перше Президентство призначило старійшину Хантера бути президентом Генеалогічного товариства Церкви, яке з часом стало відомим як Генеалогічне товариство шт. Юта. Та організація була попередницею церковного відділу сімейної історії. Вона мала займатися збором, збереженням та поширенням генеалогічної інформації по всьому світу. Старійшина Хантер очолював це товариство вісім років, і впродовж цього часу він відповідав за здійснення далекосяжних змін, що стосувалися швидкості, поліпшення та розповсюдження сімейно-історичної роботи.

До 1969 р. ця організація вже мала “більше 670 000 роликів мікрофільмів, що відповідає трьом мільйонам томів по 300 сторінок кожний”. Вона також зібрала “шість мільйонів заповнених записів сімейних груп, каталог особистих записів, в якому було 36 мільйонів імен, та бібліотеку, що нараховувала більше 90 000 томів”⁶³. Щотижня додавалося майже по 1 000 роликів мікрофільмів з усього світу. Обробити ті записи і зробити їх доступними---як для дослідження, так і для храмової роботи---було надзвичайно важким завданням. Щоб допомогти в цій роботі, Генеалогічне товариство під провідництвом старійшини Хантера почало використовувати найновіші компʼютерні технології. Хтось зазначив, що це товариство стало “всесвітньо відомим серед професійних організацій завдяки своїм прогресивним методам ведення записів”⁶⁴.

Старійшина Хантер був звільнений від служіння в якості президента Генеалогічного товариства в 1972 р. Узагальнюючи наслідки його старань, старійшина Річард Г. Скотт сказав: “Значну частину свого життя він присвятив цій роботі, заклав її фундамент і дав їй напрямок, що й досі йде Церкві на користь”⁶⁵.

Полінезійський культурний центр

“Прислухайтеся ви, люди здалеку; і ви, хто на островах у морі, слухайте разом” (УЗ 1:1).

У 1965 р. Перше Президентство призначило старійшину Хантера бути президентом і головою ради Полінезійського культурного центру в Лайє, шт. Гаваї. На той час від відкриття центру пройшло лише 15 місяців і стосовно нього виникало багато труднощів. Відвідування центру туристами було низьким, і в людей був різний погляд на його призначення та програми. Через тиждень після свого призначення старійшина Хантер прибув до Лайє і почав уважно вивчати переваги й потреби центру.

Під провідництвом старійшини Хантера Полінезійський культурний центр став однією з найпопулярніших принад для туристів на Гаваях, у 1971 р. в ньому побували приблизно один мільйон відвідувачів. Старійшина Хантер також керував значним розширенням центру та його програм. Також, за словами старійшини Хантера, важливим було те, що центр надавав роботу, а це дозволяло “тисячам студентів з Тихоокеанського регіону мати підтримку в здобутті освіти, [інакше] більшість з них не змогла б залишити свої острови, щоб навчатися”⁶⁶.

Старійшина Хантер головував над Полінезійським культурним центром упродовж 12 років і був звільнений в 1976 р. Його служіння в якості президента допомогло здійснити слова Президента Девіда О. Мак-Кея, який в 1955 р. сказав, що маленьке село Лайє має потенціал стати “місіонерським фактором, який впливатиме не на тисячі, не на десятки тисяч, а на мільйони людей, які прийдуть, прагнучи знати, що це за місто і яким є його значення”⁶⁷.

Церковний історик

“Обов’язком Господнього діловода, якого він призначив, є вести історію та загальні церковні записи про все, що відбувається в Сіоні” (УЗ 85:1).

У січні 1970 р. помер Президент Девід О. Мак-Кей і в якості нового Президента Церкви був рукопокладений Джозеф Філдінг Сміт. Джозеф Філдінг Сміт служив істориком Церкви в попередні 49 років, і коли він став Президентом Церкви, старійшина Хантер був покликаний замінити його у виконанні цього завдання. “Президент Сміт був істориком Церкви так багато років, що мені навіть важко було уявити себе на тому місці”,---сказав він⁶⁸.

Старійшина Хантер взявся за виконання цього нового обовʼязку зі звичною для нього завзятістю. “Це призначення, дане Господом через одкровення, є надзвичайно складним як у виконанні завдання збирати й записувати матеріал, так і в тому, щоб цей матеріал міг використовуватися членами Церкви”⁶⁹. Газета Church News повідомляла, що історик Церкви “був відповідальний за ведення всіх записів Церкви, у т.ч. протоколів, храмових записів, усіх обрядів, патріарших благословень і … складанні поточної церковної історії”⁷⁰.

У 1972 р. члени Кворуму дванадцятьох були звільнені від деяких їхніх важких адміністративних обовʼязків, щоб вони могли присвячувати більше часу своєму апостольському служінню. У рамках цих змін старійшина Хантер був звільнений від виконання обовʼязків історика Церкви, але підтриманий в якості консультанта у відділі історії Церкви. “Це залишатиме мені можливість керувати, але звільнить від управлінських функцій”,---написав він⁷¹. Він продовжував бути в ролі консультанта аж до 1978 р.

Єрусалимський центр Університету Бригама Янга з досліджень Близького Сходу

Служіння на Святій Землі

У Говарда В. Хантера виникла особлива любов до Святої Землі, коли він подорожував там разом зі своєю сімʼєю в 1958--1960 рр. За період свого служіння апостолом він повертався туди більше двадцяти разів. “Його бажання бути там, де ходив і навчав Спаситель, здавалося, було невситимим”,---сказав старійшина Джеймс Е. Фауст, з Кворуму дванадцятьох⁷².

Чудово розуміючи природу конфліктів у тому регіоні, старійшина Хантер ніс послання любові і миру. “І євреї, і араби є дітьми нашого Бога,---сказав він.--- І ті, і ті є дітьми обіцяння; як Церква, ми не стаємо на чийсь бік. Ми любимо кожного і зацікавимося кожним. Призначення євангелії Ісуса Христа---привести до любові, єдності та братерства найвищого порядку”⁷³.

У період з 1972 по 1989 р. старійшина Хантер виконував ключові доручення в роботі над двома особливими проектами в Єрусалимі: Меморіальний сад Орсона Хайда і Єрусалимський центр Університету Бригама Янга (УБЯ) з досліджень Близького Сходу. На початку церковної історії, в 1841 р., старійшина Орсон Хайд, з Кворуму дванадцятьох, промовив молитву освячення на Оливній горі, що на схід від Єрусалима. У 1972 р. Перше Президентство попросило старійшину Хантера зайнятися пошуком можливих місць, щоб побудувати меморіал Орсона Хайда в Єрусалимі. У 1975 р. місто Єрусалим надало можливість для того, щоб зрештою на Оливній горі був створений Меморіальний сад Орсона Хайда.

Протягом кількох наступних років старійшина Хантер багато разів приїздив в Єрусалим для укладання контрактів, що стосувалися створення Меморіалу, а також, щоб наглядати за його проектуванням та будівництвом. Проект був завершений в 1979 р., в тому ж році Меморіал був освячений Президентом Спенсером В. Кімболом. Після проведення служб освячення старійшина Хантер висловив своє переконання в тому, що цей Меморіал “буде мати відчутний гарний вплив, сприяючи поширенню позитивного іміджу Церкви”⁷⁴.

Ще перед тим як завершилося створення Меморіального саду Орсона Хайда, старійшина Хантер зайнявся пошуком місця, де б Церква могла побудувати центр УБЯ для програми зарубіжних досліджень. Центр також був би місцем для зборів членів Церкви Єрусалимської філії. Нагляд за виконанням цього проекту стане одним з найскладніших і найделікатніших завдань у служінні старійшини Хантера.

Провідники Церкви вибрали ділянку, але щоб отримати дозвіл на оренду землі та плани будівництва, треба було витратити майже пʼять років, які старійшина Хантер описав як “безкінечну роботу”⁷⁵. Після багатьох обговорень та переговорів Ізраїльський уряд дозволив розпочати будівництво центру.

У травні 1988 р. будівництво в основному було завершене і договір про оренду був готовий для підписання. На той час Говард В. Хантер служив у якості діючого президента Дванадцятьох. За рік до цього йому зробили серйозну операцію на хребті й він не міг ходити, однак незважаючи на це він полетів у Єрусалим, щоб підписати договір про оренду. Поки він був там, студенти УБЯ та члени Єрусалимської філії, щоб виявити свою вдячність, влаштували скромний прийом. В історії філії сказано про зворушливу сцену, якою розпочався той прийом: “Усе ще слабкого після операції на хребті Президента Хантера віз на інвалідному візку по центральному проході президент [Університету Бригама Янга Джеффрі Р.] Холланд, а хор вітав їх співом гімну “The Holy City” (Святе місто)”⁷⁶. По щоках Президента Хантера котилися сльози.

У травні 1989 р. Президент Хантер повернувся в Єрусалим, щоб освятити центр. Цією службою освячення завершилося десятиліття надзвичайних зусиль, які він та інші докладали для того, щоб Єрусалимський центр перетворився з мрії на дійсність. “Президент Говард В. Хантер … був для цього проекту постійним учасником й люблячим сторожем на башті ще відтоді, як цей центр був лише мрією”,---сказав старійшина Джеффрі Р. Холланд⁷⁷. У молитві освячення Президент Хантер сказав:

“Ця будівля … зведена для прийняття тих, хто любить Тебе і прагне пізнати Тебе та йти слідами Твого Сина, нашого Спасителя і Викупителя. Вона у всьому прекрасна, втілюючи красу того, що символізує. О Батьку, ми дякуємо Тобі за привілей побудувати цей дім для Тебе задля користі й для навчання Твоїх синів і дочок”⁷⁸.

Президент Хантер в Єрусалимському центрі Університету Бригама Янга з досліджень Близького Сходу перед освяченням центру

Зростання Церкви

“Сіон має зростати в красі і святості; його границі мають бути розширені; його коли мають бути зміцнені” (УЗ 82:14).

Коли Говард В. Хантер в 1959 р. був покликаний в якості апостола, у Церкві було 1,6 мільйона членів. Протягом наступних десятиліть він відігравав ключову роль у безпрецедентному зростанні Церкви по всьому світу. Сотні вихідних він проводив за тим, що їздив у коли, аби зміцнити членів Церкви та покликати нових провідників. Він також зустрічався з урядовцями багатьох країн, допомагаючи тим самим відкривати двері для місіонерської роботи.

До 1975 р. кількість членів Церкви досягла майже 3,4 мільйона; особливо швидке її зростання спостерігалося в Латинській Америці. Пізніше того ж року старійшина Хантер і старійшина Дж. Томас Фіанс, помічник Дванадцятьох, отримали завдання розділити 5 колів у Мехіко. Після зборів з провідниками в тій місцевості та розгляду інформації, отриманої від президентів колів, старійшина Хантер керував створенням 15 колів, які були організовані на основі тих 5 колів,---і все це за одні вихідні⁷⁹. З характерним для нього применшенням своїх заслуг він писав: “Я сумніваюся, щоб в Церкві коли-небудь проводилася така масова організація [колів], і повертаючись додому, ми відчували втому”⁸⁰.

Клер, віддана супутниця

“Моя дружина---мила й любляча супутниця”,---сказав старійшина Хантер, коли в 1959 р. його було покликано у Кворум дванадцятьох⁸¹. Упродовж багатьох років Клер зазвичай супроводжувала старійшину Хантера в його апостольських поїздках. Президент Томас С. Монсон згадував час, коли він спостерігав, як Клер виявляла свою любов до дітей в Тонга: “Вона брала тих милих маленьких тонганських дітей на руки і, розмовляючи з ними, садила їх по одному собі на коліна … , а потім пояснювала вчителям Початкового товариства, яке це благословення і привілей мати можливість навчати таких безцінних маленьких дітей. Вона знала цінність людської душі”⁸².

У 1974 р., даючи інтервʼю, старійшина Хантер так сказав про Клер: “Упродовж всього нашого шлюбу … вона завжди поряд---своєю любовʼю, увагою та підбадьорюванням. … Вона---чудова підтримка”⁸³.

На час того інтервʼю Клер вже почала відчувати серйозні проблеми зі здоровʼям. Спочатку в неї зʼявилися сильні головні болі, іноді помічалася втрата памʼяті та дезорієнтація. Пізніше вона перенесла кілька мікроінсультів, після яких їй було важко говорити і володіти руками. Коли вона вже почала потребувати постійного догляду за собою, Президент Хантер вирішив, що буде робити все для нього можливе для догляду за нею, при цьому він також виконував і свої обовʼязки члена Кворуму дванадцятьох. Він домовлявся з кимось бути біля Клер вдень, а вночі доглядав її сам. У ці роки старійшина Хантер потерпав і від кількох власних проблем зі здоровʼям, так в 1980 р. в нього стався серцевий напад.

В 1981 р. у Клер стався крововилив у мозок, а ще один в 1982 р. Після другого крововиливу в мозок вона стала настільки недієздатною, що лікарі наполягли, щоб помістити її в центр опікування, де б вона отримувала належну медичну допомогу. Останні 18 місяців свого життя вона провела в цьому центрі. У той період Президент Хантер відвідував її щонайменше раз на день, за винятком часу, коли був у відʼїзді, виконуючи церковні доручення. І хоч більшість часу Клер не впізнавала його, він все одно продовжував говорити їй про свою любов і робив все можливе для її зручності. Його онук сказав: “Він завжди поспішав, щоб побачити її, побути біля неї і потурбуватися про неї”⁸⁴. Згадуючи, як батько турбувався про матір, Річард Хантер написав:

“За моєю матірʼю в її похилому віці був найкращий догляд, бо тато турбувався про неї. Уся сімʼя з великим трепетом і повагою спостерігали, як він переключався на роль доглядальника. … Я памʼятаю, як йому було важко, коли лікар сказав йому, [що] з нею може статися найгірше, якщо вона залишиться вдома і не матиме кваліфікованого медичного догляду. Якби вона залишилася вдома, то він, вірогідніше за все, помер би, стараючись доглядати за нею, оскільки й сам був фізично слабким. І тоді б їй довелося самій дбати про себе. Про таку його відданість їй наша сімʼя завжди буде з ніжністю згадувати”⁸⁵.

Клер пішла з життя 9 жовтня 1983 р. Помічаючи, як старійшина Хантер турбувався про страждаючу Клер під час її хвороби, яка тривала більше 10-ти років, старійшина Джеймс Е. Фауст сказав: “[Та] ніжність, яка виявлялася в їхньому спілкуванні, брала за серце і зворушувала. Мені ніколи не доводилося бачити такого прикладу відданості чоловіка дружині”⁸⁶.

Президент Кворуму дванадцятьох

Президент Спенсер В. Кімбол помер в листопаді 1985 р., і замість нього Президентом Церкви став Езра Тефт Бенсон. Меріон Дж. Ромні став президентом Кворуму дванадцятьох, оскільки був найстаршим членом цього кворуму. Оскільки президент Ромні мав слабке здоровʼя, старійшину Хантера, який був наступним по старшинству, було рукопокладено в якості діючого президента Дванадцятьох. Він став президентом Дванадцятьох у червні 1988 р., через два тижні після смерті президента Ромні.

Президент Хантер служив діючим президентом чи президентом Кворуму дванадцятьох вісім з половиною років. Протягом того часу служіння Дванадцятьох по всьому світу продовжувало набувати ширшого розмаху, оскільки кількість членів Церкви зросла від 5,9 мільйона до 8,7 мільйона і Церква мала свої приходи й філії в 149 країнах і територіях. “Це хвилюючий час в історії Церкви,---сказав Президент Хантер в 1988 р.--- Сьогодні ми рухаємося не достатньо швидко. Нам треба вже бігти, щоб підтримувати й рухати вперед цю роботу”⁸⁷. У виконанні обовʼязку свідчити про Ісуса Христа та розбудовувати Церкву по всьому світі Президент Хантер був для всіх прикладом. Служачи президентом Дванадцятьох, він обʼїздив всі Сполучені Штати і більш як 25 інших країн.

Президент Хантер продовжував рухати справу вперед, незважаючи на значне погіршення свого здоровʼя. У 1986 р. йому зробили операцію на відкритому серці, а в 1987 р.---на хребті. Хоч хребет і вилікували, але він не міг ходити через пошкодження нерва та інші ускладнення. Того жовтня на генеральній конференції, промовляючи до присутніх, він сидів у інвалідному візку. “Пробачте мені, що я залишаюся сидіти, звертаючись до вас зі своїм коротким виступом,---почав він.--- Не маючи вибору, я говорю з інвалідного візка. Як я помітив, що всі ви, видно, насолоджуєтеся конференцією сидячи, то ж і я буду наслідувати ваш приклад”⁸⁸.

Твердо вирішивши знову стати на ноги, Президент Хантер пройшов інтенсивний курс фізичної терапії. На наступній генеральній конференції, у квітні 1988 р., до трибуни він повільно підійшов з паличкою. У грудні він, опираючись на паличку, вперше більш як після року, відвідав щотижневі храмові збори Першого Президентства і Дванадцятьох, не пересуваючись в інвалідному візку. “Коли я зайшов у кімнату для нарад, брати встали і зааплодували,---сказав він.--- Це вперше я почув оплески у храмі. … Більшість лікарів говорили мені, що я ніколи не зможу стояти чи ходити, але вони не брали до уваги силу молитви”⁸⁹.

У квітні 1990 р. наприкінці зборів Кворуму дванадцятьох президент Хантер запитав: “Може хтось хоче додати щось до порядку денного?” Коли всі промовчали, він оголосив: “Добре, тоді, … якщо ні в кого немає чого сказати, то дозвольте мені просто повідомити вам, що сьогодні в другій половині дня я збираюся одружитись”. Один з членів Кворуму дванадцятьох сказав, що те оголошення було настільки несподіваним, що “кожний засумнівався, чи правильно він зрозумів почуте”. Президент Хантер пояснив своїм братам: “Ініс Стентон---давня знайома з Каліфорнії. Я певний час відвідував її і вирішив одружитися”⁹⁰. Ініс була членом Ел-Соренського приходу коли Президент Хантер був його єпископом. Їхні стежки перетнулися, коли Ініс переїхала до Юти і стала працювати секретарем у Будинку Церковної адміністрації. Вони були одружені в Солт-Лейкському храмі 12 квітня 1990 р. президентом Гордоном Б. Хінклі.

З дня смерті Клер минуло майже сім років. Ініс була джерелом великої втіхи й сили для Президента Хантера під час його служіння президентом Кворуму Дванадцятьох Апостолів та Президентом Церкви. Вона супроводжувала його в більшості його поїздок, коли він зустрічався зі святими по всьому світу.

7 лютого 1993 р. Президент Хантер прибув до Університету Бригама Янга, щоб виступити на духовному вечорі, на який зібралося 17 000 чоловік. Тільки-но він почав своє звернення, як до трибуни підбіг чоловік, тримаючи в одній руці портфель, а в іншій якийсь чорний предмет. “Зупинись!”---закричав цей чоловік. Він погрожував підірвати те, що, за його словами, було бомбою, якщо Президент Хантер прочитає підготовлений виступ. Президент Хантер не погоджувався з цим і рішуче продовжував стояти за трибуною весь час, поки той чоловік погрожував йому. Коли страх і потрясіння поширилися по будівлі, присутні заспівали: “Ми вдячні, о Боже Всевишній, що знов на землі є пророк”. Після кількох хвилин тривоги двоє працівників служби безпеки затримали того чоловіка, а Президент Хантер залишив трибуну з міркувань безпеки. Коли порядок було відновлено, він після короткої паузи продовжив свій виступ. “У житті приходить чимало викликів,---почав він, і додав,---як це й було продемонстровано”⁹¹.

За попередні 20 років Президенту Хантеру довелося пройти через безліч випробувань, в т.ч. погіршення здоровʼя Клер і потім її смерть, багато госпіталізацій через ускладнення його власного здоровʼя, сильний біль та інвалідність. Його вчення впродовж тих років часто зосереджувалися на стражданнях та свідченні про Спасителя Ісуса Христа, Який є джерелом миру і допомагає в лиху годину. В одній з проповідей він навчав:

“Пророки і апостоли Церкви мали … свої особисті труднощі. Я підтверджую, що й до мене приходили вони; безсумнівно, до вас також прийдуть ваші труднощі---вони є тепер і приходитимуть пізніше у вашому житті. Коли цей досвід упокорює нас, і очищує нас, і навчає нас, і благословляє нас, то він може стати могутнім знаряддям в руках Бога, щоб зробити нас кращими людьми, зробити нас більш вдячними, більш люблячими і більш уважними до інших людей, коли вони переживають свої важкі часи”⁹².

Такі вчення були як люблячі обійми для тих, хто страждав. Натхненні слова Президента Говарда В. Хантера заохочували багатьох повернутися до Спасителя, як це зробив і він сам.

Президент Церкви

“Президент Хантер---один з найбільш люблячих, найбільш схожих на Христа чоловіків, яких ми тільки знаємо. Його духовна глибина настільки велика, що вона аж бездонна. Оскільки Президент Хантер упродовж стількох багатьох років перебував під скеровуючим впливом Господа Ісуса Христа як Його особливий свідок, його духовність була дивовижно загостреною. Це і визначає всю його сутність” (Джеймс Е. Фауст)⁹³.

30 травня 1994 р. після тривалої хвороби помер Президент Езра Тефт Бенсон. Через шість днів у Солт-Лейкському храмі зібрався Кворум Дванадцятьох Апостолів, щоб реорганізувати Перше Президентство. Як старший апостол, Говард В. Хантер був рукопокладений в якості Президента Церкви. Він покликав Гордона Б. Хінклі і Томаса С. Монсона, які служили радниками Президента Бенсона, бути його радниками.

Президент Хантер зі своїми радниками у Першому Президентстві: президентом Гордоном Б. Хінклі (ліворуч) та президентом Томасом С. Монсоном (праворуч)

На прес-конференції, що відбулася наступного дня, Президент Хантер виступив зі своїми першими публічними заявами як Президент Церкви. “Наші серця дуже сумують, бо смерть забрала нашого друга і брата Езру Тефта Бенсона,---почав він.--- Я особисто дуже відчув його втрату, тому що нова відповідальність лягла на мене після його смерті. Я пролив багато сліз і шукав мого Небесного Батька у палкій молитві, прагнучи відповідати цьому високому й святому покликанню, яке тепер прийшло до мене.

Моєю найбільшою силою впродовж цих останніх годин і минулих днів було моє міцне свідчення про те, що це робота Бога, а не людей, і що Ісус Христос є вповноваженим та живим главою цієї Церкви і Він веде її словом і ділом. Я віддаю моє життя, мою силу, всю без залишку мою душу, аби повноцінно служити Йому”⁹⁴.

Висловивши свою любов членам Церкви, Президент Хантер запропонував їм два запрошення. Перше запрошення стосувалося того, щоб більш старанно наслідувати приклад Ісуса Христа, а друге---щоб повніше отримувати благословення храму (див. сторінки 1--3). Він також запросив тих, хто ображений, хто бореться або чогось боїться, “повернутися назад [і] дозволити нам стати поряд з вами і витерти ваші сльози”⁹⁵.

Незважаючи на слабке здоровʼя, Президент Хантер був рішуче налаштований робити все можливе, щоб зустрічатися зі святими й зміцнювати їх. Через два тижні після того, як Президент Хантер став Президентом Церкви, він виступив зі своїм першим великим зверненням до нових президентів місій, а потім до більш як 2 200 місіонерів. Пізніше того ж місяця він їздив у Картедж та Наву, шт. Іллінойс, на відзначення 150-х роковин з дня мученицької смерті Джозефа і Гайрума Смітів. “Куди б ми не йшли, люди скрізь юрбилися навколо нього,---сказав президент Гордон Б. Хінклі.--- Він потис руку тисячам людей, по-особливому усміхався, коли діти збиралися навколо, щоб заглянути йому у вічі і схопити його за руку”⁹⁶.

1 жовтня 1994 р., на суботній ранковій сесії генеральної конференції члени Церкви офіційно підтримали Говарда В. Хантера як Президента Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів і як пророка провидця і одкровителя. У вступному слові Президент Хантер повторив своє запрошення до членів Церкви наслідувати приклад Спасителя і “дивитися на храм Господа як на великий символ нашого членства в Церкві”⁹⁷. На важливості храмів він знову наголосив наступного тижня, прибувши у Флориду для освячення храму в Орландо, шт. Флорида. “Євангельський план, відкритий Господом, без храма не завершений,---навчав він,---бо саме в храмі виконуються обряди, необхідні для Його плану життя і спасіння”⁹⁸.

У листопаді Президент Хантер виступив під час супутникової трансляції, присвяченій святкуванню 100-ї річниці Генеалогічного товариства; це була особлива подія особисто для нього, оскільки він головував у цій організації з 1964 по 1972 р. “Я озираюся у подиві на гобелен, зітканий Господом у розвитку храмової та сімейно-історичної роботи”,---сказав він. А потім він заявив: “У мене є одне, ще важливіше, послання: цю роботу необхідно прискорити”⁹⁹.

Президент Хантер продовжував енергійно трудитися аж до кінця того року. На духовному Різдвяному вечері з Першим Президентством він свідчив про Спасителя і знову наголосив на тому, як важливо наслідувати Його приклад:

“Спаситель присвятив Своє життя, щоб благословляти інших людей. … Ніколи [Він] не віддавав, очікуючи, що взамін щось отримає. Він віддавав легко та з любовʼю, і Його дари були безцінними. Він давав зір сліпим, слух глухим і здатність ходити кульгавим; чистоту нечистим, силу немічним, дихання мертвим. Його дари були можливістю для пригноблених, волею для пригнічених, прощенням для тих, хто кається, надією для тих, у кого опустилися руки, і світлом у темряві. Він віддавав нам Свою любов, Своє служіння і Своє життя. А ще більш важливим є те, що Він дав нам і всім смертним воскресіння, спасіння і вічне життя.

Нам слід старатися віддавати так, як віддавав Він. Віддавати себе---це святий дар. Ми віддаємо в памʼять всього того, що віддав Спаситель”¹⁰⁰.

У своєму виступі він навів послання, яке було надруковано в журналі того року, коли він був покликаний в якості апостола:

“Цього Різдва перестаньте ворогувати. Знайдіть забутого друга. Відкиньте підозру й замініть її довірою. Напишіть листа. Дайте лагідну відповідь. Підбадьорте молодь. Виявіть свою відданість словом і ділом. Виконайте обіцяння. Забудьте образу. Пробачте ворога. Вибачтеся. Спробуйте зрозуміти. Проаналізуйте свої вимоги до інших. Спочатку подумайте про іншу людину. Будьте добрими. Будьте лагідними. Смійтеся трохи більше. Висловлюйте свою вдячність. Прийміть мандрівника. Заспокойте серце дитини. Насолоджуйтеся красою і дивом землі. Розкажіть про свою любов, а потім зробіть це ще раз”¹⁰¹.

Наступного тижня Президент Хантер поїхав у Мехіко, щоб організувати 2 000-й кіл Церкви. Девʼятнадцять років до цього в Мехіко під його керівництвом упродовж одних вихідних з 5 колів було створено 15 колів. Президент Гордон Б. Хінклі образно назвав створення 2000-го колу “важливою віхою в історії Церкви”¹⁰².

Якось в ті місяці увечері син Президента Хантера, Річард, був у Меморіальному будинку Джозефа Сміта й помітив відвідувачку на інвалідному візку. “Мені здалося, що їй було незвично знаходитися в ньому,---сказав він.--- Я підійшов поговорити з нею і сказав, що у мого батька такий же інвалідний візок, як і в неї. Вона відповіла на це, що у пророка її Церкви такий же інвалідний візок, як і в неї. І додала, що якщо він до нього звик, то, можливо, й вона звикне. Це давало їй надію. На мою думку, багато людей любили тата. Можливо, однією з причин цього було те, що вони могли бачити, що він страждав, так само як і вони страждають, що він не згинався під цим тягарем страждань, і це давало їм надію”¹⁰³.

На початку 1995 р. Президент Хантер освятив храм у Баунтіфул, шт. Юта. Він головував на шести сесіях освячування, після чого так ослаб, що потрапив у лікарню. Через кілька днів він повернувся з лікарні додому; в офіційному повідомленні Церкви було сказано, що в нього рак простати, який поширився на кістки. Останні шість тижнів свого життя Президент Хантер вже не зʼявлявся публічно, але продовжував зустрічатися зі своїми радниками та вів церковні справи у своєму будинку. “Я вдячний за те, що він мав можливість освятити [цей храм],---сказав президент Гордон Б. Хінклі,---особливо з огляду на його висловлене раніше благання, щоб члени Церкви “дивилися на храм Господа як на величний символ [їхнього] в ній членства”¹⁰⁴.

Президент Говард В. Хантер помер 3 березня 1995 р. у віці 87 років. Його останні слова, промовлені “дуже тихим, ласкавим голосом” до тих, хто знаходився біля його ліжка, були простими: “Дякую вам”¹⁰⁵. І хоч він був Президентом Церкви лише девʼять місяців, він залишив по собі глибокий слід. “Члени Церкви по всьому світу були якимось особливим чином звʼязані з ним як своїм пророком, провидцем і одкровителем,---сказав старійшина Джеймс Е. Фауст.--- Вони бачили в ньому втілення рис Самого Спасителя. Вони дивовижним чином відповіли на його пророчі послання зробити своє життя більш схожим на Христове і зробити храми центром нашого поклоніння”¹⁰⁶.

На похороні Президента Хантера президент Гордон Б. Хінклі, віддаючи йому належне, сказав:

“У лісі впало величне дерево, залишивши порожнім місце. Велика і спокійна сила покинула нас.

Багато було сказано про його страждання. Я вважаю, що воно тривало довше й було боліснішим і глибшим, ніж будь-хто з нас справді про це знав. Він навчився терпіти біль і не скаржився на нього. Те, що він прожив так довго, уже само по собі є дивом. Своїм стражданням він заспокоював і помʼякшував біль багатьох інших, хто страждав. Вони знали, що він розумів, яким важким є їхній тягар. Він до них ставився з особливою любовʼю.

Багато було сказано про його доброту, його чуйність, його любʼязність до інших. Усе це правда. Він віддав себе, як і Господь, Якого він любив. Він був спокійною і вдумливою людиною. Але він також міг підняти свій голос на захист важливих і мудрих поглядів. …

Брат Хантер був добрим і лагідним. Однак він міг бути сильним і переконливим у своїх висловлюваннях. … Він був досвідчений в юриспруденції. Він знав, як подати справу. Він викладав свої міркування у правильній послідовності. А після цього переходив до свого висновку. Коли він говорив, ми всі слухали. Його пропозиції найчастіше приймалися. Але коли їх не приймали, він поступався і не наполягав на них. …

Протягом тридцяти шести років на ньому була мантія святого апостольства, і він своїм могутнім голосом провідника проголошував вчення євангелії Ісуса Христа і просував вперед роботу Церкви. Він їздив всюди по землі як справжній і здібний посланець, який був на службі у Вчителя. …

Говард В. Хантер, пророк, провидець і одкровитель, мав безперечне і впевнене свідчення про живу реальність Бога, нашого Небесного Батька. Він з великою переконливістю виголошував своє свідчення про божественність Господа Ісуса Христа, Викупителя людства. Він з любовʼю говорив про пророка Джозефа Сміта і про всіх тих, хто був після нього в лінії наступництва, аж до часу самого Президента Хантера. …

Нехай Бог благословить памʼять про нього на велике благо”¹⁰⁷.