Дивіться вперед і вірте

Старійшина Едвард Дубе

Сімдесятник

З точки зору Господа те, що ми зробили або де були, не настільки важливо у порівнянні з тим, куди ми прагнемо йти.

Коли ще хлопчиком я працював на полях разом зі своєю мамою, вона навчила мене одного з найважливіших уроків життя. Вже давно був ранок, сонце піднялося і ми сапали, як мені здавалося, дуже довго. Я зупинився, щоб озирнутися та побачити чого ми досягли, і сказав мамі: “Подивися скільки ми вже зробили!” Мати не відповіла. Думаючи, що вона не почула мене, я повторив сказане трохи голосніше. Вона знов не відповіла. Я знов повторив свої слова, промовляючи ще гучніше. Зрештою вона обернулася до мене і сказала: “Едварде, ніколи не дивися назад. Дивися вперед—на те, що нам ще слід зробити”.

Мої дорогі брати і сестри, завіт, який ми уклали з Господом, коли христилися—“бути свідками Бога в усі часи і в усьому, і в усіх місцях, де [ми можемо] бути” (Мосія 18:9)—є зобов’язанням на все життя. Президент Дітер Ф. Ухтдорф сказав: “Увійшовши у води хрищення й отримавши дар Святого Духа, люди стають на шлях учнівства і мають зобов’язання незмінно та з вірою йти слідами нашого Спасителя” (“Святі о будь-якій порі”, Ліягона, вер. 2013, с. 5). Господь через Своїх слуг покликає нас служити у різних покликаннях, які ми приймаємо з цілковитою відданістю. Коли настає час звільнення від покликання і нас покликають служити в іншому покликанні, ми з радістю приймаємо його, знаючи, як знали наші предки, що “у служінні Господу важливо не де, а як ви служите” (J. Reuben Clark Jr., in Conference Report, Apr. 1951, 154).

Наприклад, коли президента колу або єпископа звільняють від покликання, він з радістю приймає своє звільнення від покликання, і коли йому пропонують служити у будь-якому покликанні, яке Господь, через Своїх слуг, “вважає за належне” для нього (Мосія 3:19), він не озирається назад і не думає що вже достатньо послужив. Він “не втомлюється у доброчинності”, оскільки знає, що “закладає основи великої роботи” з чітким розумінням того, що такі зусилля благословлять життя на вічність. Так “з малого виходить те, що є великим” (УЗ 64:33).

Нам усім слід “завзято займатися доброю справою, і робити багато чого за [нашою] власною вільною волею, і вершити багато праведності” (УЗ 58:27).

Старійшина Джеффрі Р. Холланд, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, радив: “На минулому слід навчатися, а не жити ним. Ми озираємося назад, щоб іскри радісних подій втішали нас, а не для того, щоб гребтися в попелі. І коли ми здобули необхідні знання і взяли з собою найкраще з того, що відбулося, тоді ми дивимося вперед і пам’ятаємо, що віра завжди спрямована в майбутнє” (“Найкраще—попереду”, Ліягона, січ. 2010, с. 18).

Урок, якого навчила мене моя мама—дивитися вперед—стосувався бур’янів, які ми бачили у полі, і цей виклик був незначним у порівнянні з тим, через що довелося пройти першим святим. Старійшина Джозеф Б. Віртлін дуже добре описав ці події: “У 1846 році понад 10000 [людей] залишили процвітаюче місто [Наву], зведене на берегах ріки Міссісіпі. З вірою у пророчих провідників ті перші члени Церкви полишили своє “Прекрасне місто” і вирушили в пустинні землі на західному кордоні США. Вони точно не знали куди йдуть, скільки миль ще попереду, як довго триватиме подорож або що готує для них майбутнє. Але вони знали, що їх веде Господь і Його слуги” (“Faith of Our Fathers,” Ensign, May 1996, 33).

Вони знали, як то воно було—дивитися вперед і вірити. За п’ятнадцять років до цього дехто з цих членів Церкви був присутнім, коли було отримано одкровення:

“Бо істинно Я кажу вам, благословенний той, хто виконує Мої заповіді, у житті або у смерті; і той, хто є вірним у знегоді—нагорода такому буде більшою в царстві небесному.

Ви не можете побачити своїми природними очима, на теперішній час, план вашого Бога стосовно того, що відбуватиметься віднині, і слави, яка піде слідом за великою знегодою” (УЗ 58:2–3).

Ми також можемо дивитися вперед і вірити. Ми можемо відгукнутися на заклик нашого Господа, який з розпростертими руками запрошує нас:

“Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені,—і Я вас заспокою!

Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, і знайдете спокій душам своїм.

Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!” (Матвій 11:28–30).

Наш любий пророк, Президент Томас С. Монсон, його радники і Кворум Дванадцятьох Апостолів запрошують усіх нас брати участь у роботі зі спасіння. Новонавернені, молодь, доросла молодь, пенсіонери, які завершили кар’єру, та місіонери повного дня мають взяти на себе ярмо і працювати разом заради прискорення роботи зі спасіння.

Президент Бойд К. Пекер, президент Кворуму Дванадцятьох Апостолів, одного разу відвідав змагання запряжок волів, і там він помітив аналогію. Він так розповів про ту подію: “На дерев’яні сани були навантажені бетонні блоки: чотири з половиною тисячі кілограмів—майже п’ять тонн. … Мета полягала в тому, щоб воли пересунули сани приблизно на 90 сантиметрів. … Я помітив добре підібрану пару дуже великих, плямистих, блакитно-сірих тварин … великих волів блакитної породи з минулих сезонів”.

Говорячи про результати змагань, він сказав: “Запряжки одна за одною виходили з гри. … Навіть великі блакитні воли! Пара маленьких, невиразних тварин, які за розмірами не дуже підходили одна одній, зрушили сани усі три рази”.

Потім він пояснив цей несподіваний результат: “Великі блакитні воли були більшими і міцнішими, і їхні розміри співпадали краще, ніж в будь-якій іншій запряжці. Але маленькі воли краще працювали разом і їхні зусилля були скоординованими. Вони спільно тягнули ярмо. Обидві тварини абсолютно одночасно робили ривки вперед і ця сила зрушувала вантаж” (“Equally Yoked Together”, уривок з виступу на семінарі для регіональних представників, 3 квіт. 1975 р.; in Teaching Seminary: Preservice Readings [2004], 30).

Дивлячись вперед і вірячи, нам потрібно так само працювати єдиною командою у прискоренні роботи зі спасіння, коли ми запрошуємо інших прийти до Христа. З нашими особистими здібностями, нам слід дотримуватися поради президента Дітера Ф. Ухтдорфа “стояти близько одне до одного і піднімати, де стоїмо” (“Піднімайте, де стоїте”, Ліягона, лист. 2008, с. 56). Ми в змозі сягнути повноти нашого потенціалу. Старійшина Л. Том Перрі, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, спостерігав: “Відвідуючи Церкву всюди, де вона є, я захоплююся всіма позитивними змінами, що відбуваються. І все ж я ніколи не відчуваю, що ми, як народ, сягнули нашого справжнього потенціалу. У мене склалося враження, що ми не завжди працюємо разом, що ми все ще надто зацікавлені у прагненні особистої шани та успіху і виявляємо зовсім незначний інтерес до спільної мети—розбудови Божого царства” (“United in Building the Kingdom of God”, Ensign, May 1987, 35).

Єднаймося ж разом у спільній меті “здійснювати безсмертя і вічне життя людини” (Мойсей 1:39).

Наш Спаситель, Ісус Христос, який бачить від початку до кінця, дуже добре знав ту дорогу, якою Він йтиме у Гефсиманію і на Голгофу, коли проголошував: “Ніхто з тих, хто кладе свою руку на плуга та назад озирається, не надається до Божого Царства!” (Лука 9:62). З точки зору Господа те, що ми зробили або де були, не настільки важливо у порівнянні з тим, куди ми прагнемо йти.

Наші керівні принципи були викладені нам пророком Джозефом Смітом: “Фундаментальними принципами нашої релігії є свідчення апостолів і пророків стосовно Ісуса Христа, що Він помер, був похований і піднявся на третій день, і вознісся на небеса. А все інше, що стосується нашої релігії, є лише додатком до цього” (Учення Президентів Церкви: Джозеф Сміт [2007], с. 51).

Я свідчу, що наслідуючи взірець нашого Спасителя, Ісуса Христа, і своїми діями здіймаючи руки під кутом на підтримку нашого любого пророка, Президента Томаса С. Монсона, ми знайдемо мир, втіху та радість і будемо “куштувати блага землі … в ці останні дні” (див. УЗ 64:34). В ім’я Ісуса Христа, амінь.