А якщо ні…
Я думаю, що найскладніше випробування смертного життя—це зустрітися з цими «чому» і прийняти їх як даність, смиренно покладаючись на Господнє обіцяння, що «все має статися у свій час».
Думаючи про найдорожчі для мене спогади, я пригадую, як мені доручали у вихідні дні відвідувати конференції колів та супроводжувати президентів колів, коли вони відвідували тих членів Церкви з їхніх колів, які з відвагою та вірою боролися з викликами життя—особливо тих, хто втратив дитину або мужньо несли свій хрест, піклуючись про дитину хвору або дитину-інваліда. Я знаю з власного болючого досвіду, що втрата дитини несе з собою ніч, чорнішої за яку не знайти. І не знайти дня, такого ж довгого та виснажливого, як той, що проведено в нескінченних клопотах за дитину, скалічену тілесно або розумово. Усі такі батьки можуть з готовністю підписатися під словами того батька, чиє дитя було вражено «німим духом». Коли Спаситель увіщував його вірити, той відповів з душевною мукою: «Вірую, Господи, поможи недовірству моєму!» (Марк 9:24).
Отже, сьогодні я хочу звернутися до всіх, хто має труднощі в цій лабораторії прикладної віри, що зветься «смертне життя», а особливо до тих батьків, які втратили дитину і несуть тягар свого болю, знову і знову запитуючи: «Чому?»
По-перше, зауважте, будь ласка, що біль є побічним продуктом любові. Не можна самовіддано любити людину і не страждати, якщо вона мучиться або помирає. Горя можна уникнути тільки відмовившись від любові; а саме любов робить життя змістовним і значущим. Отже, батькам, які несуть тягар горя і звертаються до Господа з палкими молитвами, слід чекати, що Він швидше не згасить це відчуття горя, а дасть заспокійливу впевненість, що їхня дитина—як би там не було—знаходиться під ніжною опікою люблячого Небесного Батька.
Далі, ніколи не ставте під сумнів доброту Бога, навіть тоді, коли ви не знаєте [всіх] «чому». Ті, хто втратив [близьких] і несе тягар [горя] знову і знову ставлять собі це питання: Чому? Чому наша дорога дочка померла, якщо ми так палко молилися за те, щоб вона вижила, якщо вона отримала благословення священства? Чому на нас звалилося це нещастя, коли інші розповідають про чудесні зцілення своїх дорогих? Ці питання природні, їх можна зрозуміти. Але на ці запитання в смертному житті, як правило, не приходить відповіді. Господь тільки сказав: «[В]ище дороги Мої за ваші дороги, а думки Мої за ваші думки» (Ісая 55:9). Волю Сина було «поглинуто волею Батька» (Мосія 15:7). Так само і наша воля має бути поглинутою Його волею.
Але смертні люди все-таки хочуть знати всі ці «чому». Але надто завзято шукаючи відповідь, ми можемо забувати, що смертне життя планувалося, так би мовити, як пора запитань без відповідей. Мета смертного життя інша, вона визначена вужче. Це випробний полігон, стан перевірки, час, коли треба ходити вірою, час, щоб підготуватися до зустрічі з Богом. (Див. наприклад, Авраам 3:24–25; 2 Нефій 31:15–16, 20; Алма 12:24; Алма 42:4–13.) Тільки навчаючись зі смиренням (Алма 32:6–21) і покорою (Мосія 3:19), ми можемо осягнути повноту дарованого нам смертного існування і підготувати свій розум і серце для сприйняття спонукань Духа. По суті, «смирення» і «покора» є виразом повної готовності змиритися з тим, що всі ці «чому» поки що залишаться без відповіді. Вірогідно, слід навіть сказати: «А хіба інакше буває?» Саме тоді, коли ми «терпимо добре» до кінця (2 Нефій 31:15–16; Алма 32:15; УЗ 121:8), ми досягаємо цілей цього життя. Я думаю, що найскладніше випробування смертного життя—це зустрітися з цими «чому» і прийняти їх як даність, смиренно покладаючись на Господнє обіцяння, що «все має статися у свій час» (УЗ 64:32).
Але Господь не залишає нас безутішними і дає нам певні відповіді. Якщо казати про зцілення хворих, Він з ясністю сказав: «І ще, буде так, що той, хто має віру в Мене, [достатню], щоб бути зціленим, і його не призначено на смерть, буде зцілений» (УЗ 42:48, курсив додано). Надто часто ми не звертаємо уваги на цю фразу, що пояснює умови [зцілення]: «і його не призначено на смерть» («або»—можна додати—«на хворобу або каліцтво»). Будь ласка, не впадайте в розпач, коли після палких молитов і благословень священства ті, кого ви любите, не одужують або навіть ідуть з цього життя. Знайдіть заспокоєння в тому, що ви зробили все можливе. Така віра, пощення та благословення не можуть бути марними! Те, що ваше дитя не одужало після всього, що було зроблено для нього, може і повинно стати основою для спокою та впевненості для всіх, хто любив його! Проте Господь—Який надихає благословення і чує кожну палку молитву—покликав його додому. Усі ці молитви, пощення та віра можуть стати для нас більшим благом, ніж для нього.
Тоді як нам слід наближатися до престолу благодаті, коли ми щиро молимося за ту дитину, яку любимо і покладаємо свої руки їй на голову, щоб дати благословення, маючи повноваження священства? Як нам належним чином виявляти свою віру? Пророк Джозеф Сміт визначив перший принцип Євангелії як «віру в Господа Ісуса Христа» (Четверте уложення віри, курсив додано). Саме цю визначальну фразу—«в Господа Ісуса Христа»—ми іноді забуваємо. Надто часто ми підносимо свої молитви або даємо благословення, а потім знервовано дивимося, чи наше прохання задовільнено, немовби це може бути жаданим доказом Його існування. Це не віра! Віра—це просто довіра до Господа. Як казав Мормон, це «[тверде бажання] до всіляких благодіянь» (Мороній 7:30; курсив додано). Троє гебрейських дітей мали довіру до Господа, що Він врятує їх з огненної печі, «а якщо ні,—сказали вони цареві,—ми [все одно] богам твоїм не служитимем» (Даниїл 3:18; курсив додано). Важливо зазначити, що в полум’ї бачили не трьох, а чотирьох чоловіків і «вигляд того четвертого подібний [був] до Божого Сина» (Даниїл 3:25).
Так само і з нами. У нашому секулярному світі часто говорять: «побачити—означає повірити». Якщо ця маленька максима і має якийсь сенс у поточних справах життя, вона стає [немовби] чужорідним тілом, коли ми звертаємося до Господа у тьмяні часи розпачу. Господній шлях найкраще визначено в іншій максимі: «Повірити—означає побачити». Віра в Господа—це початок, а не завершення. Ми знаємо, що Він живе; отже, ми віримо, що Він благословить нас відповідно до Своєї божественної волі та мудрості. Ця дитяча довіра до Господа відома в Писаннях як «жертва скрушеного серця і упокореного духу» (УЗ 59:8).
Я висуваю це як глибоку переконаність, яка прийшла до мене через одне пекуче випробування життя. Наш другий син, Адам, увійшов у наше життя, коли я був далеко у джунглях, серед рисових ланів В’єтнаму. У мене збереглася радісна телеграма, у якій сповіщалося про його народження. Адам мав блакитні очі та біляве волосся і любив гратися. Коли йому виповнилося п’ять років, він почав з нетерпінням чекати, коли піде до школи. Тоді одна з поширених дитячих хвороб прокотилася по нашій південній Каліфорнії, і Адам також заразився. Ми не дуже хвилювалися—хіба що про те, щоб він не хвилювався. Навіть здавалося, що в нього легка форма цього захворювання. Несподівано одного ранку він не встав з ліжка; він був у глибокій комі. Ми терміново привезли його до лікарні, де його поклали в палату інтенсивної терапії. Віддані лікарі та медсестри не залишали його без уваги. Ми з його матір’ю залишалися поруч, у приймальні.
Я зателефонував нашому дорогому президентові колу, другу мого дитинства (тепер це мій улюблений колега-сімдесятник), старійшині Дугласу Л. Каллістеру і спитав, чи зможе він прийти до лікарні й допомогти мені дати Адамові благословення священства. Через лічені хвилини він приїхав. Ми ввійшли до маленького, тісного приміщення, де безпорадно лежав маленький Адам; його ліжко оточували мудровані прилади з моніторами та інші медичні знаряддя; лікарі та медсестри делікатно відступили від ліжка і [молитовно] склали руки. Коли, несучи віру та палкі умовляння, зазвучали знайомі та заспокійливі слова благословення священства, мене затопило глибоке відчуття, що в кімнаті присутній ще Хтось. Мене приголомшило відчуття, що я побачив би Спасителя, якби відкрив очі! Я був не єдиним у тій кімнаті, хто відчув цей Дух. Через кілька місяців ми випадково дізналися, що одна з медсестер, що були там, була настільки зворушена, що відшукала місіонерів і була охрищена.
Та Адамові не ставало краще. Він балансував на границі між цим життям та наступним протягом ще кількох днів, у той час як ми умовляли Господа повернути його нам. Зрештою одного ранку після неспокійної ночі я вийшов у тихий лікарняний коридор. Я звернувся до Господа і сказав Йому, як сильно ми хочемо, щоб наш малюк повернувся до нас, але те, чого ми бажали найбільше, вирішувати [не нам], а Йому; [я сказав також, що] ми—Пат і я—приймемо це. Трохи пізніше Адам переступив поріг [між цим життям] і вічностями.
Чесно кажучи, ми й досі горюємо за нашим маленьким хлопчиком, хоч ніжне священнослужіння Духа та роки життя пом’якшили наш смуток. Його маленьке фото прикрашає камінну полицю у нашій вітальні поруч з фотографією дітей та онуків, яку було зроблено. Але ми з Пат знаємо, що його шлях крізь смертне життя добрий Небесний Батько хотів зробити коротшим і легшим за наші шляхи і що тепер він поспішає нам на зустріч, щоб привітати нас, коли ми—вірогідно, невдовзі—перетнемо той самий фатальний поріг.
Як будеш на поклик до Мене іти,
У ріках скорботи не втопишся ти.
З тобою Я буду, прийде лиху край.
Тобі освячу Я найглибший одчай.
Крізь випробування пройдеш вогняні,
Як вірити твердо ти будеш Мені.
В огні не згориш ти, як правду збагнув,
Із попелу встанеш чистішим, ніж був.
І душу, яка почиває в Христі,
Врятую завжди на життєвій путі.
І душу, що йде крізь пекельну пітьму,
ніколи, ніколи не кину саму!»
(«Святі, вашій вірі не буде кінця», Гімни і дитячі пісні, с. 6).
В ім’я Ісуса Христа, амінь.