Покликані на служіння
Виховувати наші сім’ї і вірно служити в Церкві, не біжучи «швидше, ніж [нам] під силу»,—це завдання, яке вимагає мудрості, розсудливості, божественної допомоги—і, безумовно, певних жертв.
Буенас тардес, херманос і херманас! Я привіз вам з Латинської Америки привітання від прекрасних членів Церкви і місіонерів. Багато з вас знає, що старійшину Далліна Оукса і сестру Оукс було покликано служити на Філіппінах, а старійшину Холланда і сестру Холланд—у Чилі. Якщо гомін розмов вважати певним показником, то ця подія викликала у членів Церкви набагато більший інтерес, ніж цього можна було очікувати. Що б ви собі не думали, я вважаю, що маю право запевнити, що ми поїхали на ці віддалені аванпости не як двоє з Чотирьох Вершників Апокаліпсиса. [Кажу] тим, хто вишукує «ознаки» в цьому: Будь ласка, прийміть це як ознаку чудової, зростаючої, міжнародної Церкви, яка з допомогою своїх членів і місіонерів невпинно поширюється серед усіх язиків та на всіх континентах. Це радість—зустрічатися зі святими останніх днів скрізь—близько і далеко, дома або за кордоном, і ми дякуємо вам за ваші молитви й вашу зацікавленість у цій роботі.
Для Дванадцятьох таке служіння, безперечно, не є новим, і я мушу сказати, що в нашому поколінні воно є далеко не таким тяжким, як у часи наших батьків. Найкраще те, що поруч зі мною сестра Холланд, що я не залишаю її вдома саму піклуватися про себе та про наших дітей. Більш того, мені не довелося протягом шляху фізичною працею заробляти на проїзд до Сант-Яго. Ми дісталися місця призначення за кілька годин сучасним авіалайнером; ми не пливли в найдешевшій каюті корабля протягом тижнів, навіть місяців. Я вирушив у путь, не страждаючи від холоду, лихоманки, холери чи сухот—єдине, що трапилося, так це те, що я був застуджений, а наш рейс було затримано в одному з аеропортів на годину. Я сподіваюся, що ці випробування дозволять мені колись зустрітися з Петром і Павлом, Бригамом та Уілфордом.
Як і багато хто з вас, я виховувався на історіях перших братів, які вирушали до Канади, Англії, Скандинавії, континентальної Європи, островів Тихого океану, Мексики, Азії і так далі. Подорослішавши, я читав про коротку місію Парлі П. Пратта у Чилі, де сім’я Пратт у Вальпараїсо втратила і поховала свого крихітного сина. Я читав про старійшину Мелвіна Д. Балларда, коли його було покликано освятити Південну Америку [для проповідування євангелії], коли цей прекрасний континент був ще новим, а точніше неосяжним місіонерським полем. На те служіння, яке розбудовує молоду, зростаючу Церкву, не запрошують випадково і воно не виконується спонтанно. Іноді перешкоди бувають великими, а платити доводиться дуже дорого.
Ми говоримо не тільки про тих перших братів, які вирушали на служіння, але й про жінок, які підтримували їх—а також і самих себе та своїх дітей, залишаючись вдома та виховуючи й захищаючи свої сім’ї—ту частину Господнього винограднику, стосовно якої Він є таким вимогливим.
У той день, коли чоловік Вілет Кімбол вдруге від’їжджав до Англії, вона була настільки знесилена болем, що, трясучись від лихоманки, змогла лише слабко потиснути йому руку, коли він весь у сльозах прийшов попрощатися. Їхньому маленькому Девіду ще не виповнилося чотирьох тижнів, і тільки одне дитя—чотирирічний Хібер Парлі, почувався достатньо добре і міг носити воду для своїх хворих рідних. Через кілька годин після від’їзду чоловіка Вілет залишили останні сили, і вона злягла.
Мері Енн Янг та її діти були так само хворі, коли Бригам вирушив на ту саму місію, і їхнє фінансове становище було настільки ж непевним. Серце болить, коли читаєш, як суворою зимою вона переправлялася через Міссісіпі—легко вдягнена, тремтячи від холоду, притиснувши до себе свою крихітну дочку, щоб дістатися десятинної контори в Наву і попросити кілька картоплин. А після цього, все ще страждаючи від лихоманки, вона з дитиною знову переправлялася через цю страшну ріку—і ніколи вона не писала ні слова своєму чоловікові про такі труднощі.1
Сьогодні нам рідко трапляється опинитися в таких обставинах, хоч багато місіонерів і членів Церкви йдуть на великі жертви, виконуючи Господню роботу. Приходять благословення, і Церква міцнішає, і всі ми сподіваємося, що служіння вже ніколи не буде таким тяжким, яким воно було для перших членів Церкви, але, як сьогодні співають місіонери від Осло до Осорно і від Сіетла до Кебу, «нас [Господь] покликав на служіння»2. Виховувати наші сім’ї і вірно служити в Церкві, не біжачи «швидше, ніж [нам] під силу»3,—це завдання, яке вимагає мудрості, розсудливості, божественної допомоги—і, безумовно, певних жертв. Від Адама і донині істинна віра в Господа Ісуса Христа завжди була пов’язана з жертвоприношенням; і наші маленькі дари є символічним відлунням Його величної жертви4. З оком, єдиноспрямованим до Спокути Ісуса Христа, пророк Джозеф Сміт навчав, що релігія, яка не включає завітів жертвування, не матиме сили виконати обіцяння вічного життя5.
Дозвольте мені навести вам один сучасний приклад того, що є водночас викликом життя і благословеннями, що їх може принести нам «покликання на служіння». Одна прекрасна сестра нещодавно сказала своїй близькій подрузі: «Я хочу розповісти тобі про той момент, коли я перестала обурюватися через те, що мій чоловік, будучи єпископом, стільки віддає часу і дуже багато чим жертвує. Це було просто жахливо: ми з чоловіком збиралися прекрасно провести час разом, і маєш—з одним членом нашого приходу сталося лихо.
«Одного дня я розповіла йому про своє невдоволення, і він погодився, що ми повинні, крім вечора в понеділок, виділяти ще один вечір кожного тижня тільки для нас. Отже, перший «вечір побачення» настав, і ми вже збиралися сісти в машину і поїхати провести вечір удвох, як тут задзвонив телефон.
Япосміхнулася йому: «Це випробування». Телефон продовжував дзвонити. «Згадай про нашу угоду. Згадай про наше побачення. Згадай про мене. Нехай собі дзвонить!» Я вже не посміхалася.
Мій бідний чоловік, здавалося, потрапив у пастку між мною та телефоном, що не переставав дзвонити. Я не сумнівалася, що мій чоловік більше всього відданий мені, і я знала, що він не менше за мене хоче провести цей вечір зі мною. Але звук телефонного дзвінка, здавалося, паралізував його.
«Ну давай я хоч дізнаюся, хто це,—сказав він, сумно дивлячись на мене,—може там нічого серйозного».
«Якщо ти це зробиш, наше побачення не відбудеться,—крикнула я,—я це знаю точно».
Він стиснув мою руку, сказав: «Зараз повернусь» і помчав піднімати слухавку.
Що сказати… мій чоловік не повернувся до машини «зараз», і я знала, що відбувається. Я вийшла з машини, зайшла в дім і пішла спати. Наступного ранку він смиренно вибачився, а я ще смиренніше прийняла його вибачення; так і скінчилася ця історія.
Принаймні я так думала. Минуло кілька тижнів, і я звернула увагу на те, що той випадок досі непокоїть мене. Я не звинувачувала мого чоловіка, але все-таки була розчарована. Я ще пам’ятала про це, коли мені зустрілася одна малознайома жінка з нашого приходу. Дуже несміливо вона попросила дозволу поговорити зі мною. Потім вона розповіла, як вона закохалася в одну людину, яка, здавалося, оживила її нудне життя, в якому був її чоловік, який весь час працював або ходив на заняття в університеті. Їхня квартира маленька. У них малі діти—часто примхливі й галасливі; вони втомлюють її. Вона сказала: «Я відчувала сильну спокусу залишити те, що здавалося мені таким жалюгідним становищем для мене і просто втекти з цим чоловіком. Я жила і просто відчувала, що заслуговую на кращу долю. Самовиправдовуючись, я переконала себе в тому, що я можу покинути свого чоловіка, дітей, забути про храмові завіти та мою Церкву і знайти щастя з чужою людиною».
Вона продовжувала: «Було складено план і призначено час для моєї втечі. Але моє сумління, немовби роблячи останній подих у здоровому глузді, підказало мені зателефонувати вашому чоловікові, моєму єпископу. Я назвала це сумлінням, але я знаю, що то було спонукання Духа, що прийшло просто з небес. Я зателефонувала майже всупереч своїм бажанням. У слухавці прозвучав гудок, і ще один, і ще один. У моїй душі коїлося таке, що я просто вирішила: «Якщо єпископ не підійде до телефону, це буде знаменням того, що мені слід діяти за своїм планом». У слухавці були гудки й гудки, і я вже хотіла покласти її і попрямувати просто до [само]знищення, коли раптом я почула голос вашого чоловіка. Він пронизав мою душу, наче блискавка. Несподівано для себе я відчула, що ридаю, кажучи: «Єпископе, це ви? У мене проблема. Мені потрібна допомога». Ваш чоловік прийшов і допоміг, і тепер у мене все гаразд, тому що він відповів на той дзвінок.
Я подумала і зрозуміла, що була втомленою, нерозумною і ранимою. Я люблю свого чоловіка й дітей усім серцем. Я не можу уявити, яким трагічним стало б моє життя без них. Наша сім’я й досі переживає нелегкі часи. Я знаю, що це є частиною життя кожної людини. Але ми знайшли вихід і тепер все виглядає не так безнадійно. Зрештою, все стає на свої місця». Потім вона сказала: «Я вас не дуже добре знаю, але хочу подякувати вам за те, що ви підтримуєте свого чоловіка у його покликанні. Я не знаю, чого вам або вашим дітям коштує це служіння, але якщо колись у нелегкий день вам довелося сплатити за це особливу ціну, будь-ласка, знайте, що я буду вічно вдячна за жертви, на які йдуть такі люди, як ви, щоб допомогти таким людям, як я».
Брати і сестри, будь-ласка зрозумійте: я ще раз підкреслюю, що нашим єпископам та іншим провідникам краще вирішувати більш розв’язувані, не такі екстремальні проблеми. Я особливо відчуваю, що широкий спектр мирських, професійних та інших вимог, які беруть на себе батьки—а особливо матері—в сім’ях, де ростуть діти, є однією з найсерйозніших проблем у сучасному суспільстві. І оскільки я твердо переконаний у тому, що дружини й діти заслуговують на ті святі, віддані їм години, які проводить з ними батько і чоловік, то я в дев’ятьох випадках з десяти стану на бік тієї жінки, яка сказала своєму чоловікові не підходити до телефону. Але я так само вдячний по-своєму, як та молода жінка була вдячна по-своєму, за те, що в даному випадку цей добрий чоловік відгукнувся на спонукання Духа і відповів на той поклик—у даному випадку буквально, на «поклик служити».
Я свідчу про дім, і сім’ю, і шлюб—найдорогоцінніше людське надбання в нашому житті. Я свідчу про необхідність захищати і зберігати їх, і все ж знаходити час і можливість, щоб вірно служити в Церкві. Я сподіваюся, що в ті рідкісні моменти, коли, здається, ці вимоги конфліктують між собою, коли настає година, або день, або ніч кризи, коли обов’язок і духовні спонукання вимагають, щоб ми відгукнулися, у цих ситуаціях я дякую кожній дружині, яка колись сиділа сама за охоловшою вечерею, і кожному чоловіку, який сам приготував вечерю, яка—з таким кухарем, як він—все одно була приречена на те, щоб так і залишитися нетронутою, і кожній дитині, яка відчувала розчарування, коли несподівано (я сподіваюся, не дуже часто) відкладалися походи або гра з м’ячем разом з батьком або матір’ю. Я дякую кожному президенту місії та його дружині, їхнім дітям, кожній парі старших місіонерів, покликаній служити з ними, і всім іншим, які певний період пропускають народження і хрищення, весілля і похорони, сімейні та розважальні заходи, відгукнувшись на «покликання служити». Я дякую всім, хто в непростих обставинах, що існують скрізь, де є Церква, «роблять усе, що в їх силах», щоб розбудовувати царство Боже на землі.
Я свідчу про жертву і служіння Господа Ісуса Христа, Який віддав усе за нас і, жертвуючи Сам, сказав нам: «Іди за Мною»6. «Як хто служить Мені, хай іде той за Мною,—сказав Він,—і де Я, там буде й слуга Мій. Як хто служить Мені, того пошанує Отець»7. Таке служіння обов’язково супроводжується непростими рішеннями стосовно того, як вистроїти пріоритети і як же стати такими учнями, якими б Він хотів нас бачити. Я дякую Йому за Його божественний провід, коли Він допомагає нам приймати ці рішення і знаходити правильні шляхи для всіх, кого це стосується. Я дякую Йому за те, що «Він немочі наші узяв і наші болі поніс»8, за те, що Він покликав нас робити це певною мірою один для одного. У священне ім’я Ісуса Христа, амінь.