Приклад однієї людини
Нещодавно рядок з темою електронного повідомлення приніс мені сумні новини: “Поховання Венді Кнопп”. Я змахнув сльози і пригадав події більш ніж 40-річної давності, коли разом зі своїм напарником-місіонером ми зустріли Венді й Пола Кноппів біля квіткового магазину на залізничному вокзалі у Франкфурті. Молоде подружжя з Америки перебувало на військовій службі у Німеччині. Вони були далеко від дому і чекали на першу дитину. Оскільки наш президент місії навчав нас бути “місіонерами щомиті”, то ми зав’язали з ними розмову.
Коли ми викладали їм місіонерські бесіди, мене вражало світло в душі Венді. Вона була радісною, яскравою й дуже духовною. Вона інстинктивно відчувала значення Відновлення. Мені випав привілей бути поруч з нею і спостерігати, як зростає її свідчення і сповнюється світлом її обличчя.
Пройшло понад 30 років, і Венді так згадувала наш перший візит: “Я завжди пам’ятатиму почуття, яке мене охопило, коли я вперше почула історію про Джозефа Сміта! Я бачу в уяві нашу маленьку квартирку в Німеччині, яка була завбільшки, як наша нинішня спальня. Ми сидимо на краю розкладного дивана [і дивимося на місіонерів]. Я пам’ятаю відчуття захоплення і полегшення. Я завжди відчувала, що щось таке повинно було десь бути. Було б нерозумно думати, що Бог залишив нас, і ми блукаємо сліпі, що так очевидно. … Все здавалося настільки правильним, і я в це повірила”.
Однак невдовзі після того як вони вирішили охриститися, Венді і Пол почули від членів сім’ї критику на адресу церковної політики стосовно того, хто може отримувати священство. Вони були збентежені й пали духом. Вони попросили нас більше до них не приходити, хіба що лише один раз, щоб попрощатися. Ми не знали, як відповісти на їхні запитання, але знали, що в нас є останній шанс. Під час розмови я відчув спонукання прочитати з ними вірші, на які нещодавно звернув увагу під час особистого вивчення Писань. То була історія про Петра і Корнилія в книзі Дії 10–11. Того вечора я відчув здійснення Господнього обіцяння місіонерам: “Буде вам дано у той самий час, так, у ту саму мить, що вам слід казати… [і] Святий Дух буде пролито у свідченні про все, що ви казатимете” (УЗ 100:6, 8). Усі ми відчули дух спокою, коли молилися разом.
Роками пізніше Венді розповідала про той самий випадок: “Я не пам’ятаю, що вони сказали нам чи про що ми говорили, але світло, … Дух, … знову повернулися, і я знала, що то була істина і що навіть якщо я не розумію всього повністю, послання залишається істинним, і нам потрібно його прийняти, а колись у майбутньому ми все зрозуміємо”.
Пол і Венді охристилися. Невдовзі вони запечаталися у храмі. Вони мали такі ж випробування, які мають інші сім’ї, виховали п’ятьох дітей, які всі згодом стали активними у Церкві. Деякі з них відслужили місію. Пол був шкільним учителем. Пол і Венді гарно співали дуетом у церкві. Венді протягом років керувала хором приходу. Вони любили храм і на власному досвіді пізнали “радість святих” (Енош 1:3).
Одного разу, відвідуючи церкву в Лондоні, ми з моєю дружиною Марі познайомилися з жінкою на ім’я Ліббі Касас зі штату Мен. Оскільки Кноппи були єдиними, кого ми знали в тому штаті, то запитали, чи не знає вона їх. Її обличчя засяяло: “Чи знаю я їх? Венді—моя близька подруга. Вона познайомила мене з євангелією!” Венді познайомилася з Ліббі в пральні самообслуговування. Дві мами прали для своїх сімей, і Венді розповідала Ліббі про євангелію так само, як ми колись розповідали Венді на залізничній станції. Що найбільше вразило Ліббі в Церкві—сила особистого прикладу Венді як матері, дружини і людини. Для Ліббі, принаймні спочатку, сама Венді була посланням Відновлення.
Пізніше Кноппи жили у штаті Орегон. Потім, минулого року, після того як ми почули, що у Венді рак, ми мали благословення дізнатися, що вона з чоловіком приїхала в Юту на генеральну конференцію. Чоловік Венді, їхній син, який повернувся з місії, і я дали їй благословення. Ми пригадували події, що відбувалися протягом останніх десятиліть. Було зрозуміло, що євангелія означає для них абсолютно все. Вона була центром і метою життя для них і для їхніх дітей. Пол і Венді дуже хотіли бути здоровими, щоб здійснити свою мрію—разом служити на місії.
Незадовго до своєї смерті Венді написала мені в листі: “Я дійсно відчуваю, що знаходжуся в обіймах Господа. Він може зробити все, що захоче, але я під Його захистом”. Вона висловила вдячність за євангелію і свою сім’ю, а потім написала: “Який же Господь чудовий!”
Зараз, коли Венді пішла з життя, її сім’я дуже за нею сумує. Коли її син написав нам про її смерть, то сказав: “Дякую, що привели маму до світла євангелії. Вона жила в послуху заповідям”. Він сказав, що одного разу мама йому написала: “Я люблю Господа і вічно вдячна [Йому] за те, що безцінна євангелія увійшла в моє життя. Понад усе я хочу довести, що залишаюся вірною, і по-справжньому намагаюся це зробити”.
Оскільки євангелія була всім для Венді та її сім’ї, ми, її місіонери, розуміємо, “якою великою буде ваша радість” (УЗ 18:15) з нею в царстві нашого Батька. Євангелія була для неї всім, отже мій місіонерський досвід з нею означає для мене все. Не дивно, що Господь сказав такі слова про виконання місіонерської роботи: “найцінніш[а] для тебе” (УЗ 15:6; курсив додано).
Президент Гордон Б. Хінклі сказав: “Я хочу просити святих робити все можливе, щоб здобути для місіонерів інформацію про людей, яких вони могли б навчати. … Кожного разу, коли до Церкви завдяки вашим зусиллям буде приходити нова людина, ви відчуватимете, яким щасливим є ваше життя. Я обіцяю це кожному з вас” (“Натхненні думки”, Ліягона, жовт. 2003, с. 3).
Я на власному досвіді відчув, що означає це обіцяння. Я також благаю вас знайомити з Церквою цього року хоча б одну людину і не здаватися, якщо вони виявлятимуть певний опір. Якщо ви пересвідчитеся, що не проминули слушну нагоду, то скажете разом з Венді Кнопп: “Який же Господь чудовий!”