2008
Радість подорожі
Листопад 2008 р. року


Радість подорожі

Отримуймо задоволення від життя, знаходьмо радість у подорожі і ділімося любов’ю з друзями і рідними!

Thomas S. Monson

Дорогі мої брати і сестри, я стою перед вами у смиренні. Мені знадобиться ваша віра і ваші молитви за мене, щоб я міг сказати те, про що вже давно думаю і чим, відчуваючи спонукання, маю поділитися з вами.

Почну з того, що є одним з невідворотних аспектів нашого життя на землі,—це зміни. Усі ми колись чули відомий афоризм у тій чи іншій формі: “Ніщо не є таким постійним, як зміни”.

Усе своє життя нам доводиться мати справу зі змінами. Деякі з них приємні, інші—ні. В житті бувають несподівані зміни, наприклад: смерть близької людини, раптова хвороба, втрата чогось цінного для нас. Але більшість змін відбуваються майже непомітно й повільно.

На цій конференції виповнюється 45 років з дня, коли мене покликали до Кворуму Дванадцятьох Апостолів. Тоді як молодший член Кворуму я дивився на 14 надзвичайних чоловіків, вищих від мене в Кворумі й Першому Президентстві. Один за одним кожен з цих чоловіків повернувся додому. Коли 8 місяців тому помер Президент Хінклі, я усвідомив, що став старшим апостолом. Зміни за ці 45 років були поступовими, а тепер здаються грандіозними.

Цього тижня ми з сестрою Монсон будемо відзначати 60-ту річницю нашого шлюбу. Коли я згадую, з чого ми починали, то розумію, наскільки відтоді змінилося наше життя. Наші любі батьки, які стояли поруч з нами, коли ми розпочинали спільну подорож, уже пішли з життя. Наші діти, які стільки років були в центрі нашого життя, виросли і вже мають власні сім’ї. Вже виросли більшість з наших онуків, і зараз у нас чотири правнуки.

День у день, хвилина у хвилину, секунда у секунду ми переходили звідти, де були, туди, де ми зараз. Звісно, в житті кожного з нас відбуваються подібні перетворення і зміни. Різниця у змінах у моєму житті і вашому житті лише в дрібницях. Час ніколи не стоїть на місці, він мусить неухильно йти вперед, і з цим рухом відбуваються зміни.

Наш єдиний і неповторний шанс у земному житті—тут і зараз. Чим довше ми живемо, тим більше усвідомлюємо, що він хвилинний. Можливості з’являються і зникають. Гадаю, що один з найбільших уроків, які ми маємо засвоїти в цій короткій подорожі земним життям, це навчитися відрізняти важливе від незначного. Я благаю вас не відкладати найважливіші речі на те примарне і неіснуюче майбутнє, коли у вас нарешті знайдеться час зробити все, що ви хотіли зробити. Натомість шукайте радість у подорожі—прямо зараз.

Моя дружина Френсіс називає мене “театроманом”. Мені надзвичайно подобається багато мюзиклів, а один з найулюбленіших був написаний американською композиторкою Мередіт Уілсон і називається Музикант. Професор Гарольд Хілл, один з головних персонажів вистави, звертається із застереженням, яким я ділюсь і з вами. Він каже: “Ви накопичуєте забагато “зроблю завтра” і зрештою побачите, що назбирали безліч порожніх “учора”1.

Мої брати і сестри, завтра не буде чого згадати, якщо ми не зробимо чогось сьогодні.

Колись я вже ділився з вами ілюстрацією цього принципу. Гадаю, його варто повторити. Багато років тому Артур Гордон написав в одному національному журналі, цитую:

“Коли мені було 13, а моєму братові 10, батько пообіцяв повести нас до цирку. Але за обідом задзвонив телефон—йому було необхід-но їхати в місто у якійсь важливій справі. Ми підготувалися до розчарування. Потім ми почули, як він сказав [у слухавку]: “Ні, я не приїду. Зачекає”.

Коли він повернувся до столу, мати посміхнулася. “Цирк ще повернеться, ти же знаєш”[,—сказала вона].

“Знаю,—відповів батько,—а дитинство—ні”2.

Якщо у вас є діти, які вже виросли і поїхали, скоріш за все ви час від часу відчували біль розлуки й усвідомлювали, що не цінували той час життя так, як мали б. Звісно, повернення назад немає, рух відбувається тільки вперед. Але замість того, щоб зациклюватися на минулому, нам слід з повною силою жити теперішнім, сьогодні і зараз, робити все можливе, щоб забезпечити приємні спогади на майбутнє.

Якщо ви все ще виховуєте дітей, знайте, що відбитки крихітних пальчиків, що з’являються майже на всіх щойно відполірованих поверхнях, іграшки, розкидані по хаті, безкінечні гори прання—все це піде аж надто швидко, і ви здивуєтеся, але цього вам буде страшенно не вистачати.

Проблеми в житті є у всіх, незважаючи на обставини. Ми повинні якнайкраще справлятися з ними. Але нам не можна дозволити їм стати на шляху найважливішого, а найважливіше завжди пов’язане з людьми, що оточують нас. Часто ми гадаємо, що вони мусять знати, як сильно ми їх любимо. Але не варто гадати, варто сказати їм про це. Вільям Шекспір писав: “Не люблять ті, хто не проявляє свою любов”3. Ми ніколи не пошкодуємо про лагідні слова чи прояви ніжності. Натомість нас змучать докори сумління, якщо ми не робили нічого подібного для тих, хто значить для нас найбільше.

Відправте повідомлення другові, з яким довго не спілкувалися, обійміть свою дитину, обійміть батьків, частіше кажіть “кохаю тебе”, завжди дякуйте. Ніколи не ставте вирішення проблеми вище за любов до людини. Друзі від’їжджають, діти виростають, близькі йдуть з життя. Дуже просто сприймати інших як належне, поки вони не зникають з нашого життя, і ми залишаємося з почуттями “а якби…” та “шкода, що…”. Письменниця Гарріет Бічер Стоу казала: “Найгіркіші сльози над могилою ллються за слова, що не були сказані, і справи, що не були зроблені”4.

У 60-ті роки, під час В’єтнамської війни, Джей Хесс, член Церкви і льотчик, був збитий над Північним В’єтнамом. Два роки його рідні не знали, живий він чи ні. Зрештою йому дозволили написати з Ханоя додому, але не більше 25 слів. Що б ми з вами сказали своїм сім’ям у такій ситуації—не бачивши їх понад два роки і не знаючи, чи побачимо ми їх колись? Брат Хесс хотів написати щось таке, щоб сім’я впізнала його, а також дати цінну пораду, тож я цитую: “Важливі три речі: храмовий шлюб, місія, коледж. Ідіть уперед, ставте цілі, ведіть історію, двічі на рік фотографуйтеся”5.

Отримуймо задоволення від життя, знаходьмо радість у подорожі і ділімося любов’ю з друзями і рідними! У кожного з нас колись настане той день, коли “завтра” вже не буде.

У книзі Івана у Новому Завіті, розділ 13, вірш 34, Спаситель закликає нас: “Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви!”

Дехто з вас, можливо, знає класичну повість Торнтона Уайлдера Наше місто. Якщо так, ви пам’ятаєте місто Гроверс-Конерс, де розгортаються події. За сюжетом Емілі Вебб помирає під час пологів, і ми читаємо про самотність і смуток її юного чоловіка Джорджа, який залишився з 4-річним сином. Емілі не хоче спочивати з миром, вона хоче знову пережити радості свого життя. Їй даровано можливість повернутися на землю і прожити наново свій 12-й день народження. Спочатку їй подобається знову бути юною, але захоплення швидко зникає. Цей день вже нерадісний, адже Емілі знає, що чекає на неї в майбутньому. Їй нестерпно болісно усвідомлювати, що вона зовсім нічого не знала про сенс і чудо життя, коли була живою. Перш ніж повертатися до місця спочинку, Емілі журиться: “Чи … розуміють люди взагалі цінність життя, поки живуть, кожну його хвилину?!”

Усвідомлення найважливішого в житті йде рука об руку із вдячністю за наші благословення.

Один відомий письменник сказав: “У нашому житті, наче два паралельні виміри, існують добробут і його нестача. Ми завжди свідомо вибираємо, що з них плекати. … Якщо ми вирішуємо не зосереджуватися на тому, чого у нас у житті немає, а вдячні за свій нинішній добробут—любов, здоров’я, рідних, друзів, роботу, красу природи і заняття, що приносять нам радість,—пустир ілюзій зникає, і ми маємо собі небеса на землі”6.

В Ученні і Завітах, розділ 88, вірші 33, нам сказано: “Бо яка користь людині від дару, який дарується їй, якщо вона не приймає дар? Ось, вона не радіє ні від того, що дається їй, ні тому, хто є подавцем дару”.

Стародавній римський філософ Горацій закликав: “Яку б годину Бог вам не послав, приймайте це із вдячністю і не відкладайте радість свою з року в рік, щоби ви, де б не жили, могли сказати, що життя було щасливим”.

Багато років тому мене зворушила історія Боргхільди Даль. Вона народилася в Міннесоті в 1890 році в сім’ї норвезьких батьків і з дитинства страждала від жахливого зору. Їй дуже хотілося жити повноцінним життям попри свою ваду і завдяки своїй рішучості вона досягала успіху практично в усьому, за що бралася. Незважаючи на застереження педагогів, що вважали обмеження зору перешкодою, вона закінчила коледж, отримавши ступінь бакалавра мистецтв в Університеті Міннесоти. Пізніше вона вчилася в Колумбійському університеті та Університеті Осло. Згодом вона стала директоркою восьми шкіл у західній Міннесоті та Північній Дакоті.

В одній зі своїх 17 книг вона написала: “У мене було лише одне око, і воно було настільки пошкоджене товстими шрамами, що я могла бачити тільки через один маленький просвіт в лівому оці. Я могла читати книгу, тільки якщо притискала її впритул до обличчя і щосили повертала своє око вліво”7.

Сталося диво. У 1943 році, коли їй було вже за 50, відкрили революційний метод, завдяки якому вдалося відновити великий відсоток її зору, без якого вона так довго обходилася. Перед нею відкрився новий, захоплюючий світ. Вона надзвичайно раділа дрібницям, які більшість із нас навіть не помічає, наприклад: птах у польоті, відблиски світла на мильних кульках в раковині або фази луни, за якими вона спостерігала щовечора. Одну зі своїх книг вона закінчила такими словами: “Дорогий … Небесний Батьку, дякую Тобі. Дякую!”8

Боргхільда Даль—і до відновлення зору, і після цього—була переповнена вдячністю за свої благословення.

У 1982 році, за два роки до її смерті у віці 92 років, була видана остання книга Боргхільди. Називалась вона Щаслива все життя. Її вміння бути вдячною дозволило їй радіти благословенням і прожити активне й повноцінне життя, навіть попри фізичні вади.

У Першому посланні до солунян у Новому Завіті, розділ 5, вірш 18, апостол Павло каже нам: “Подяку складайте за все, бо така Божа воля”.

Пригадаймо разом історію про десятьох прокажених:

“І, коли входив [Ісус] до одного села, перестріли Його десять му-жів, слабих на проказу, що стали здалека.

І голос піднесли вони та й казали: “Ісусе, Наставнику,—змилуйсь над нами!”

І, побачивши їх, Він промовив до них: “Підіть і покажіться священикам!” І сталось, коли вони йшли, то очистились…

Один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся, і почав гучним голосом славити Бога.

І припав він обличчям до ніг Його, складаючи дяку Йому. А то самарянин був…

Ісус же промовив у відповідь: “Чи не десять очистилось,—а дев’ять же де?

Чому не вернулись вони хвалу Богові віддати, крім цього чужинця?”9

Господь сказав в одкровенні, даному через пророка Джозефа Сміта: “Нічим людина не ображає Бога, або ні на кого Його гнів не запалено, крім тих, хто не визнає Його руку в усьому”10. Хай же ми будемо серед тих, хто дякує нашому Небесному Батькові! Якщо невдячність причислено до серйозних гріхів, то вдячність посідає місце серед найвидатніших чеснот.

Незважаючи на зміни, що відбуваються у нашому житті, і з вдячністю в серці сповнімо своє життя, наскільки це можливо, тим, що має найбільше значення! Плекаймо любов до близьких людей і проявляймо її до них у слові й ділі!

На завершення я молюся, щоб усі ми проявляли вдячність за нашого Господа і Спасителя, Ісуса Христа. Його славетна євангелія дає відповіді на ключові питання життя: звідки ми, навіщо ми тут, куди піде мій дух після смерті?

Ісус учив нас молитися. Він учив нас творити добро. Він учив нас жити. Його життя—це спадок любові. Він зціляв хворих, піднімав принижених, спасав грішників.

Настав час, коли Він опинився на самоті. Дехто з апостолів сумнівалися, один зрадив Його. Римські солдати простромили Його бік. Розлючений натовп забрав Його життя. Але з Голгофського пагорба досі доносяться Його співчутливі слова: “Отче, відпусти їм,—бо не знають, що чинять вони!”11

За якийсь час до того, очевидно, передчуваючи кульмінацію Своєї земної місії, Він жалівся: “Мають нори лисиці, а гнізда небесні пташки,—Син же Людський не має де й голови прихилити”12. “В заїзді місця не стало для них”13—то був не єдиний прояв неприйняття, а перший з багатьох. Але Він запрошує нас із вами прийняти Його. “Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною”14.

Хто був той страдник, знайомий з хворобами? Хто цей Цар слави, цей Господь Саваот? Він—наш Господар. Він—наш Спаситель. Він—Син Божий. Він—творець нашого спасіння. Він кличе: “Іди за Мною!”15 Він каже: “Іди,—і роби так і ти!”16 Він благає: “Мої заповіді зберігайте!”17

Ходімо за Ним! Наслідуймо Його приклад! Виконуймо Його слово! Так ми зможемо принести Йому небесний дар вдячності.

Брати і сестри, я щиро молюся, щоб ми могли пристосовуватися до змін у житті, щоб ми бачили найважливіше, щоб ми завжди проявляли вдячність і завдяки цьому всьому знаходили радість у подорожі. В ім’я Ісуса Христа, амінь.

ПОСИЛАННЯ

  1. Meredith Willson and Franklin Lacey, The Music Man (1957).

  2. Arthur Gordon, A Touch of Wonder (1974), 77–78.

  3. William Shakespeare, Two Gentlemen of Verona, act 1, scene 2, line 31.

  4. Harriet Beecher Stowe, in Gorton Carruth and Eugene Erlich, comp., The Harper Book of American Quotations (1988), 173.

  5. З особистого листування.

  6. Sarah Ban Breathnach, in John Cook, comp., The Book of Positive Quotations, 2nd ed. (2007), 342.

  7. Borghild Dahl, I Wanted to See (1944), 1.

  8. I Wanted to See, 210.

  9. Лука 17:12–18.

  10. УЗ 59:21.

  11. Лука 23:34.

  12. Матвій 8:20.

  13. Див. Лука 2:7.

  14. Об’явлення 3:20.

  15. Марк 2:14.

  16. Лука 10:37.

  17. УЗ 11:6.