Ви знаєте достатньо
Як учні Господа Ісуса Христа, ми маємо доступ до надзвичайно великих духовних резервуарів світла й істини. … У важкі для нас дні ми вибираємо дорогу віри.
Разом з вами я радію тому, що ми є членами Церкви Ісуса Христа Святих Останніх Днів. Коли Президент Монсон повідомив про чудову новину стосовно п’яти нових храмів, я подумав, що по всьому світу—на кожному континенті, у великих містах і маленьких селах—ми є величезною сім’єю віруючих. Разом ми розпочали наш марш до вічного життя. Це подорож з подорожей. Ми йдемо вперед, узявши “на себе ім’я Христа, маючи рішучість служити Йому до кінця”1.
Незважаючи на те, що у нашому житті відбувається багато подій, схожих на сьогоднішню, які сповнені духовної сили і підтримки, усе ж трапляються дні, коли ми відчуваємо свою невідповідність і непідготовленість, коли в нашу душу входять сумніви і збентеження, коли нам важко знайти для себе духовну опору. Наша перемога—як учнів Христа—частково визначається тим, що ми робимо, коли такі почуття з’являються.
Майже 40 років тому, розмірковуючи над труднощами місії, я відчув усю свою неспроможність і непідготовленість до неї. Пам’ятаю, я молився: “Небесний Батьку, як я можу служити на місії, якщо знаю так мало?” Я вірив у Церкву, але відчував, що мої духовні знання були дуже обмеженими. Коли я молився, до мене прийшло відчуття: “Ти не знаєш усього, але знаєш достатньо!” Це запевнення додало мені сміливості зробити наступний крок—поїхати на місію.
Наша духовна подорож—це справа всього життя. Ми не знаємо всього на початку або навіть на самому шляху. Наше навернення відбувається крок за кроком, рядок за рядком. Перш за все ми закладаємо фундамент віри в Господа Ісуса Христа. Ми цінуємо принципи і обряди покаяння, хрищення й отримання дару Святого Духа. Ми постійно дотримуємося свого зобов’язання молитися, з готовністю слухатися і свідчити про Книгу Мормона. (Книга Мормона—могутнє джерело духовного живлення).
А потім залишаємося непохитними й терпеливими на шляху земного життя. Часом Господня відповідь буде така: “Ти не знаєш усього, але знаєш достатньо”—достатньо, щоб виконувати заповіді і робити те, що є правильним. Пам’ятаєте слова Нефія: “Я знаю, що Він любить Своїх дітей; проте я не знаю значення усього цього”2.
Якось я відвідував одну місію на півдні Європи. Прибув я туди в день, коли один молодий місіонер, після своєї настійливої вимоги, збирався повернутися додому. У нього вже був і квиток на наступний день.
Ми сіли з ним в домі президента місії. Місіонер розповів мені про свої труднощі в дитинстві, погані успіхи в навчанні, переходи з однієї сім’ї в іншу. Він щиро розповів мені про свою нездатність вивчити нову мову. Потім він додав: “Брате, Андерсене, я навіть не знаю, чи Бог любить мене”. Коли він сказав ці слова, я відчув, як до мене прийшло ясне й сильне почуття: “Він знає, що Я люблю його. Він знає це”.
Я дав йому говорити ще кілька хвилин, а потім сказав: “Старійшино, я співчуваю вам і згоден з більшістю того, що ви сказали, однак в одному я мушу вас виправити: ви таки знаєте, що Бог любить вас. Ви знаєте, що Він любить”.
Коли я говорив йому ці слова, Той же Дух, Який говорив мені, говорив і йому. Схиливши голову, він заплакав. “Брате Андерсене,—сказав він,—я знаю, що Бог любить мене; я знаю це”. Він не знав усього, але він знав достатньо. Він знав, що Бог любить його. Ця безцінна частка духовного знання виявилася достатньою, щоб його сумніви були замінені вірою. Він знайшов сили, щоб залишитися на місії.
Брати і сестри, у всіх нас бувають моменти, сповнені духовної сили, моменти натхнення й одкровення. Ми повинні зберігати їх глибоко у своїх душах. Роблячи це, ми тим самим збираємо, так би мовити, домашній духовний запас на моменти особистих труднощів. Ісус сказав, що ми маємо бути рішучі у своїх серцях, щоб ми могли зробити те, чого Він навчить і що Він накаже нам3.
Кілька років тому у мого друга загинула у жахливій катастрофі юна дочка. Надії та сподівання були зруйновані. Мій друг відчував, що не перенесе цього горя. У нього почали виникати сумніви стосовно своєї віри. Мати цього друга написала мені листа, в якому запитувала, чи можу я дати йому благословення. Коли я поклав руки на його голову, до мене прийшло відчуття: “Віра—це не лише почуття; це—рішення. Йому потрібно вибрати віру”.
Мій друг всього не знав, але він знав достатньо. Він вибрав дорогу віри й послуху. Він став на коліна. Його духовний баланс відновився.
Відтоді минуло кілька років. Зовсім недавно я отримав листа від його сина, який зараз служить на місії. Лист був сповнений великої віри й свідчення. Читаючи цей чудовий лист, я бачив, як сильно благословило наступне покоління те, що батько вибрав віру в такий важкий для нього час.
Виклики долі, труднощі, запитання, сумніви—усе це частина нашого земного життя. Але ми не залишені на самоті. Як учні Господа Ісуса Христа, ми маємо доступ до надзвичайно великих духовних резервуарів світла й істини. Страх і віра не можуть існувати в нашому серці одночасно. Ісус сказав: “Не лякайсь,— тільки віруй!”4
Ми робимо ці важливі духовні кроки упродовж років знову й знову. Ми починаємо бачити, що “той, хто сприймає світло і залишається в Богові, сприймає більше світла; і те світло яскравішає і яскравішає аж до дня досконалого”5. На наші запитання і сумніви приходить відповідь або ж вони перестають нас так турбувати. Наша віра стає простою й чистою. Ми знаємо, що ми вже знали.
Ісус сказав: “Коли… не станете, як ті діти,—не ввійдете в Царство Небесне”6.
Хадлі Пій зараз уже сім років. Хадлі народилася із тяжким порушенням слуху. Щоб дівчинка хоч трохи чула, треба було зробити складну операцію. Потім її батьки невтомно проводили з нею навчання, аби допомогти їй навчитися розмовляти. І Хадлі, і її сім’я з готовністю пристосувалися до її глухоти.
Якось, коли Хадлі було чотири роки, вона з мамою стояла в черзі до каси в магазині. Вона озирнулася і побачила хлопчика, який сидів у інвалідному візочку. Вона помітила, що у хлопчика не було ніг.
Хоч Хадлі й навчилась говорити, однак їй важко було контролювати силу свого голосу. Вона голосно запитала маму, чому у хлопчика немає ніг.
Мама тихенько й просто їй пояснила, що “Небесний Батько створив усіх Своїх дітей різними”. “Зрозуміла”,—відказала Хадлі.
Потім Хадлі несподівано повернулася до хлопчика і сказала: “А ти знаєш, що коли Небесний Батько створив мене, мої вуха не чули? Це робить мене особливою. Він створив тебе без ніг, і це робить тебе особливим. Коли прийде Ісус, я зможу чути, а в тебе будуть ноги. Ісус зробить все як треба”.
“Коли… не станете, як ті діти,—не ввійдете в Царство Небесне”.
Хадлі знала достатньо.
Ісус є Христос. Він воскрес. Він—наш Спаситель і Викупитель. Через пророка Джозефа Сміта було відновлене Його священство на землі, Його пророком тепер є Президент Томас С. Монсон. Я свідчу про це в ім’я Ісуса Христа, амінь.