Талант Тейлора

Хезер Холл, шт. Юта, США

“Ви можете сказати, якими талантами Тейлор може поділитися з класом?”—запитала мене вчителька Початкового товариства моєї восьмирічної дитини. Вона зателефонувала, бо клас Тейлора мав розповідати про таланти, які вони отримали від Небесного Батька.

У мене не було жодної думки. Поки я намагалася знайти відповідь, перед моїм внутрішнім зором пробігли вісім останніх років. Через чотири дні після народження у Тейлора стався інсульт, його мозок зазнав серйозних ушкоджень, тому хлопчик страждав від постійних нападів судом. Тейлор не бачить, не розмовляє і не спілкується. За розумовим розвитком він залишився на рівні шестимісячної дитини. Більшість часу він проводить у інвалідному візку. Ми піклуємося про нього і намагаємося зробити все, щоб йому було добре.

Ми дуже раділи, коли Тейлор навчився хихикати чи пити із спеціальної чашки, і справжнім святом було, коли він зміг встати і зробити кілька кроків. Але хоча зовні ми раділи і святкували, всередині ми плакали від усвідомлення, що ці маленькі досягнення були у списку досягнень будь-якого Тейлора. Мені здавалося, що навряд чи вчительці Початкового товариства захочеться про це слухати.

Я прокашлялася і, відчуваючи незручність, відповіла: “Насправді, мені здається, що у Тейлора немає талантів”.

Потім відповідь цієї доброї сестри назавжди змінила моє ставлення до сина.

“Коли я думала про цей урок, то зрозуміла, що кожна Божа дитина має талант,—сказала вона.— Я хочу сказати, що талант Тейлора—навчати інших служити. Якщо ви не заперечуєте, я б хотіла розповісти класу про те, як я помітила талант Тейлора у Церкві. Я побачила, як інші діти Початкового товариства навчаються штовхати його інвалідний візок, відкривати для нього двері і, долаючи страх, витирати йому хустинкою підборіддя, коли це потрібно. Думаю, що це великий талант, яким він благословляє життя всіх нас”.

Я щось пробурмотіла на знак згоди, і ми спокійно розпрощалися. Не знаю, чи здогадувалася та вчителька Початкового товариства, який глибокий вплив справила її розмова на моє життя. Тейлор не змінився. Про нього так само потрібно багато піклуватися. Лікарні, лікарі й терапевти—все ще невід’ємна частина мого життя. Однак моє бачення змінилося, і я почала помічати його талант.

Я бачила, як люди навколо нас починають поводитися по-іншому і хочуть виявити йому свою увагу. Я також помітила, що він нагадує нам про необхідність уповільнити темп, звернути увагу на його потреби і стати більш співчутливими, спостережливими й терплячими.

Я не знаю, з якою метою Бог поставив перед Тейлором ці важкі випробування, але я впевнена, що його вчителька Початкового товариства допомогла мені це трохи зрозуміти. Він тут, щоб ділитися з нами своїм талантом. Він тут, щоб дати нам можливість навчитися служити.

“Я побачила, як інші діти навчаються штовхати його інвалідний візок, відкривати для нього двері і, долаючи страх, витирати йому хустинкою підборіддя”,—сказала мені вчителька мого сина в Початковому товаристві.