Євангелія в моєму житті
Історія Нефія, моя історія
Після дзвінка Джейка я була спустошена, однак приклад стародавнього пророка вселив у мене надію.
Минуло кілька років після закінчення коледжу. Я була на домашньому сімейному вечорі, який проводився для молодих неодружених дорослих нашого приходу. Один з радників у президентстві колу запросив нас до себе додому. Його дружина проводила урок.
Ми читали історію про те, як Нефій і його брати здобули пластини від Лавана (див. 1 Нефій 3–5). Наша вчителька розповідала про сміливість і наполегливість, виявлені Нефієм. Потім вона поглянула на нашу невеличку групку. Її погляд був проникливим.
“Нефій з братами отримав нелегке завдання,—сказала вона.— Вони зробили кілька спроб, і жодна не була легкою. Але результат був вартий наполегливих зусиль. Завдяки тому, що вони здобули Писання, сім’я Нефія не “вироди[лася] і не заги[нула] у зневірі” (1 Нефій 4:13).
“Такі “пластини” будуть і у вашому житті,—продовжувала вона.— Можливо, вам доведеться виявити наполегливість у здобутті освіти. Або вам доведеться виявити відвагу під час побачень. Якими б не були жертви, перепони, невдачі, розчарування—заради збереження вашої майбутньої сім’ї, заради того, щоб вони не виродилися у зневірі—поверніться і здобудьте пластини”.
То була прекрасна аналогія. Я запам’ятала її для того, щоб скористатися пізніше. У ту мить я не бачила на своєму шляху багато перепон. Я закінчила навчання, мені подобалася робота, і я зустрічалася з прекрасним хлопцем—давнім другом, стосунки з яким ставали все серйознішими—уже близько чотирьох місяців. Я не уявляла, що можна бути щасливішою.
Минуло ще кілька місяців, і наші з Джейком стосунки (ім’я змінено), значно просунулися вперед. Однак батьки Джейка кілька років тому розлучилися, і він це глибоко пережив. Він боявся, що коли ми одружимося, то для нас все закінчиться так само, як і для його батьків.
Я сказала, що охоче почекаю стільки, скільки йому потрібно, поки в його розумі та в серці все вляжеться. Ми говорили про те, як приймати рішення, основані на вірі, а не на страху. Ми обговорювали роль свободи волі й те, що йому не варто вважати, ніби шлях його батьків обов’язково має бути і його шляхом. І ми говорили про Спокуту Ісуса Христа й про здатність Спасителя зцілювати серця.
Здавалося, що наші розмови його трохи заспокоювали, і ми продовжували зустрічатися. Тому, коли він зателефонував мені однієї суботи після обіду, щоб сказати про розрив стосунків, я була більше ніж здивована. Він сказав, що не уявляє, як зможе одружитися зі мною чи з кимось іншим. Просто він більше не вірив у шлюб.
Упродовж години ми знову говорили про те, що обговорювали раніше, але я не змогла його переконати. Він прошепотів: “Вибач”,—і повісив слухавку. Я, повністю приголомшена, мовчки сиділа на ліжку, а по щоках котилися сльози.
Через якийсь час сусідка по кімнаті постукала у двері моєї спальні. “Ти підеш на конференцію колу?”—запитала вона. У мене не було настрою ні йти кудись, ні робити щось, але я одягнулася і ми поїхали.
Коли ми приїхали, перша людина, яку я зустріла,—була та жінка, яка кілька місяців тому проводила урок на домашньому сімейному вечорі. Ми не сказали одна одній жодного слова, але наші погляди зустрілися, і тут я подумки почула голос, який назвав мене на ім’я і промовив: “Повертайся і принеси пластини”.
Якимось чином я зрозуміла, що саме було під тим спонуканням. Воно стосувалося не лише пророка давнини, який мав повернутися за священними літописами. Воно стосувалося й мене. Це означало, що хоча Джейк і не вірив у шлюб, проте я вірила в нього. Я могла сподіватися, молитися й працювати заради цієї мети—не з тугою, а з вірою і енергією готувати себе щодня, знаючи, що таким є план Бога для Його дітей. Це не означало, що я повинна була повернутися до Джейка і вмовляти його, поки “він не здасться” й погодиться одружитися. Це також не означало, що я маю відразу ж з кимось іти на побачення. Мені потрібен був час, щоб посумувати і зцілитися.
Але одночасно я змогла не піддатися жалю до себе. Я не піддалася спокусі критикувати Джейка—і чоловіків взагалі. Я могла шукати друзів, які вірять у шлюб і хочуть його укласти. І, як і Нефій, я могла довіряти Небесному Батькові, Який не дає жодної заповіді—чи стосовно отримання стародавніх літописів, чи стосовно шлюбу і створення сім’ї—без того, щоб не приготувати шлях для її виконання.
Я все ще перебуваю “в процесі”, а не на етапі “завершено”. Я все ще не вийшла заміж, проте я вдячна за набутий досвід побачень. Ці побачення ставали більш змістовними завдяки розумінню того, яку роль грає наполегливість у досягненні праведних цілей.
Мене також втішає і додає впевненості знання про те, чого навчав старійшина Річард Г. Скотт, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, про взірець наполегливості, показаний Нефієм. Він сказав:
“Після двох невдалих спроб Нефій залишився впевнений в успіху справи. Він крадькома ввійшов у місто і дістався дому Лавана, не отримавши жодних відповідей. Він сказав: “І вів мене Дух Божий, бо не знав я наперед, що маю робити”, а потім додав дуже важливі слова: “Однак я йшов уперед” (1 Нефій 4:6 –7; курсив додано).
Нефій був готовий знову й знову робити все, що було в його силах. Він виявив віру в те, що допомога надійде. Він відмовився опускати руки. І тому що він діяв, довірився Господу, був слухняний і належним чином використовував свободу волі, його було скеровано. Він отримував натхнення крок за кроком, і, як сказала його мати, він мав “змогу виконати те, що Господь наказав” (1 Нефій 5:8 ; курсив додано)”1.
Звичайно, цей принцип наполегливості не стосується лише побачень. Його можна застосувати до тих, хто постійно хворіє і не впевнений, чи зможе життєрадісно подолати сповнений болю день; до подружньої пари, яка намагається подолати труднощі шлюбного життя; до батьків, які моляться за дитину, що збилася з пуття; до підлітка, якому доводиться долати вороже ставлення у школі через свої вірування; до місіонерів, які працювали днями, і не провели жодного уроку. У певному розумінні, кожному з нас було наказано повернутися і принести пластини.
І, подібно до Нефія, ми це можемо зробити. Сміливо, з переконанням і вірою, ми можемо виконати все, що заповідає Господь.
Ілюстрації Майкла Паркера