Коли качки не тримаються на плаву
Ми думали, що нашим каченятам сподобається вода. Але нас чекала несподіванка.
Усе почалося з подарунка-сюрпризу, який тато приніс додому своїм трьом донькам. Зазирнувши в картонну коробку, з якої чулося попискування, ми, дівчата, закричали від радості. Каченята! Нам дуже хотілося швидше взяти одне з них в руки. Ми так штовхалися, що тато мало не випустив з рук коробку.
“Заспокойтеся, дівчата!—посміювався він.— Тут є по одному для кожної!”
Я була здивована, яким малесеньким було те каченя в моїй руці. Коли я легенько його стиснула, мені здалося, що його тепле тільце було роміром з 25-центову монетку й важило не більше.
“Ой, воно таке легеньке!— вигукнула я.— Не дивно, що каченята можуть плавати”.
Тато знову засміявся і пішов до мами на кухню. Тато був майстер сюрпризів, особливо таких, які викликали посмішку у всієї сім’ї. Саме в цю мить я згадала про дитячий басейн. Він стане чудовим домом для наших каченят.
“Норо, винеси з гаража той старий пластиковий басейн”,—наказала я своїй сестрі.
Набравши в басейн чистої прохолодної води за допомогою водяного насоса на задньому дворі, ми почали оглядати своїх каченят і придумувати їм імена. Моє каченя мало невеличку коричневу плямку на своєму округленому дзьобику та неймовірно великі перепончасті лапки.
Раптом я згадала своїх друзів. Вони піднімуть мене на сміх за таке захоплення цими новими домашніми улюбленцями. Потім я згадала, що друзів не буде вдома наступні кілька днів. Їхні батьки дозволили їм піти в похід у гори, розташовані неподалік. Катання на велосипедах по старих ґрунтових стежках, вибір місця привалу, натягування наметів. У них море розваг, і вони повернуться додому лише завтра. Вони будуть сміятися і згадувати свій похід. Моя мама не дозволила мені піти. Вона сказала, що я ще мала.
Набравши повний басейн води, ми, дівчата, зібралися навколо нього з передчуттям важливості моменту. Ми посадили своїх прудких пташок, які постійно попискували, на воду, і БУЛЬК—усі вони опинилися на дні. Усі троє потонули!
Ми занурили руки в басейн і врятували нещасних пташок, які мало не захлинулися. Що ж не так? Ми ж не просили їх зробити щось складне, наприклад, плавати. Все, що їм потрібно було зробити,—триматися на плаву. Хіба це складно для качки?
“Що ж це таке?”—не могли зрозуміти мої сестри.
“Можливо, ми поспішили!”
Усі ми зійшлися на думці, що це подібно до того, як діти навчаються ходити. Просто вони іноді падають. Ми вирішили дати каченятам ще одну спробу.
“Один, два, три, пуск!”
Бульк! Бульк! Бульк! І вони пішли на дно, як свинцеві кульки.
На щастя для каченят, жодна з нас не хотіла відпрацьовувати теорію про те, що їм просто потрібно потренуватися. Коли Нора запропонувала просушити їх феном, усі ми пішли в дім. Дуже обережно мої сестри обдували наших бідних пташечок моїм рожевим феном, коли я поглянула на картонну коробку й помітила на ній номер телефону й ім’я.
“Вітаю вас, пане. Ми щойно купили, тобто наш тато щойно купив трьох маленьких каченят. Так, пане. Так от, у нас проблема з цими каченятами. Нам би хотілося, щоб вони трималися на воді”.
Те, що відповів той чоловік, було для мене відкриттям. Я зрозуміла, що багато чого дізналася тільки тоді, коли сама пояснила все Норі та Сьюзі: “Розумієте, пух не відштовхує воду. Він відразу ж намокає. Нам слід зачекати ще тиждень чи два, поки їхні тіла не почнуть виробляти воскоподібну змазку, яка зробить їхнє пір’я водонепроникним”.
“Але це неправда,—запротестувала Нора.— Я бачила, як каченята пливли за своїми мамами-качками по річці. Їм було лише кілька днів”.
“Той чоловік пояснив мені й це. Коли каченята вилуплюються, мати простирає над ними свої крила, щоб вони не замерзли. Воскоподібна речовина з крил матері потрапляє на пташенят. Завдяки мамі вони можуть триматися на плаву. Без неї їм потрібно трохи підрости, перш ніж вони зможуть почуватися безпечно на воді”.
У цю мить мої думки полинули кудись у гори, де знаходилися в наметах мої друзі. Можливо, мама просто хотіла утримати мене під своїми крилами трохи довше. Я пальчиком погладила маленьку спинку мого каченяти.
“Ми не будемо тебе пускати в басейн зараз, мій маленький”,—пообіцяла йому я. Потім я подумала і раптом запитала: “Ти сумуєш за своєю мамою?”
Ілюстрація Джима Медсена