Колись я буду там
Коли мені було майже 12 , я дуже раділа, що піду до храму. Ми з сім’єю розмовляли про те, як там буде всередині, і я також роздивлялася зображення інтер’єра храму.
За кілька тижнів до того, як я пішла виконувати хрищення у храмі, у моїй сім’ї провели особливий домашній сімейний вечір. Ми слухали чудові історії про своїх предків і дізнавалися, де вони жили і яким було їхнє життя. Я навіть дізналася, що мого прапрадідуся вдарила блискавка і він вижив! Дехто з моїх предків був з Англії, тож разом з меншими братами ми розмальовували англійський прапор. Я відчувала, ніби встановила певний зв’язок зі своїми предками.
Храм був такий самий гарний всередині, як і зовні. Усі були такі привітні, і там відчувався дух тепла й миру. Це відрізнялося від усього, що я відчувала раніше. Усе було просто довершено. Моя тьотя принесла імена кількох членів сім’ї, які ще не були хрищені. Поки ми чекали, мама, тьотя і я уявляли, якими були ті жінки, коли жили на землі 300 років тому. Особливим моментом було те, що тато христив мене за них.
Коли я бачила всіх у білому, то здавалося, що мене оточують ангели. Храм—це ніби небеса на землі.
Ілюстрації Дженніфер Толман