До нових зустрічей
Про ягнят і пастухів
Мій маленький друг був наляканий грозою, і я чув, як він бекає.
Фотографія Suren Manvelyan/Thinkstock
Коли я був маленьким хлопчиком, мій батько знайшов у пустелі ягнятко. Отара овець, до якої належала його мама, перейшла в інше місце, і якимось чином ягнятко відстало від мами, а вівчар мабуть не знав, що воно загубилося. Оскільки воно не могло вижити в пустелі саме, батько підібрав його і приніс додому. Залишити там ягня означало для нього неминучу смерть: воно або стало б здобиччю койотів, або померло б з голоду, бо було дуже маленьке і все ще потребувало молока. Деякі пастухи називають таких ягнят “жебраками”. Батько віддав ягнятко мені, і я став його пастухом.
Кілька тижнів я грів коров’яче молоко в дитячій пляшечці і годував ягня. Ми швидко подружилися. Я назвав його Най—чому так, уже не пам’ятаю. Ягня почало рости. Ми з ним гралися на галявині. Іноді ми лежали разом на траві, а я клав голову на його м’який вовняний бік та дивився на синє небо й білі пухкі хмаринки. Я не закривав своє ягнятко вдень. Воно не втікало. Невдовзі воно навчилося їсти траву. Я міг покликати ягня з будь-якого куточка у дворі, просто якнайкраще імітуючи бекання вівці: Бе-е-е. Бе-е-е.
Однієї ночі розігралася сильна гроза. Я забув того вечора завести ягнятко до хліва, як це слід було б зробити. Я пішов спати. Мій маленький друг був наляканий грозою, і я чув, як він бекає. Я знав, що мені слід допомогти своєму улюбленцю, але я хотів залишатися у безпеці, теплі та в сухому ліжку. Я не встав, як мені слід було б. Наступного ранку я вийшов і побачив, що моє ягнятко загинуло. Собака також почув, як воно мекало, і вбив його. Моє серце краялося від болю. Я був поганим пастухом або наглядачем того, що доручив мені батько. Мій батько сказав: “Синку, хіба не міг я тобі довірити під опіку навіть одне ягня?” Зауваження батька завдало ще більше болю, ніж втрата пухнастого друга. Того дня я прийняв рішення, ще будучи маленьким хлопчиком, що буду намагатися ніколи не нехтувати своїми обов’язками пастуха, якщо я знову опинюся в цій ролі. …
Минуло понад шістдесят років, а я все ще чую бекання наляканого ягняти зі свого дитинства, про яке я не попіклувався як слід. Я також пам’ятаю сповнений любові докір свого батька: “Синку, хіба не міг я тобі довірити під опіку навіть одне ягня?” Якщо ми погані пастухи, то не знаю, як ми будемо почуватися у вічностях.
З James E. Faust, “Responsibilities of Shepherds,” Ensign, May, 1995, 46, 48.