Піонери: якір сьогодення
Старійшина Маркус Б. Неш
Сімдесятник
З виступу “Pioneers—Anchors for the Future” (Піонери—якір майбутнього), виголошеного в Солт-Лейк-Сіті 24 липня 2013 року на ранковій службі товариства Сини піонерів Юти.
Пам’ятайте піонерів, їхні історії та підтримуючу, рятівну й визволительну силу Бога, яку вони отримали завдяки своїй вірі та надії.
Переконана в істинності Книги Мормона, Вельта Бредфорд Хетч попросила охристити її у вкритій кригою річці, замість того, щоб чекати до літа.
У 1832 році Велта Бредфорд Хетч—предок моєї дружини Шеллі—та її чоловік Іра жили в маленькому містечку Фармсвілль, шт. Нью-Йорк, США, біля озера Сенека. Коли місіонери Олівер Каудері і Парлі П. Пратт постукали в дім Хетчів, Велта купила Книгу Мормора і відразу ж її прочитала. Переконана в істинності книги, жінка сказала, що хоче охриститися.
Однак її чоловік попросив почекати у зв’язку з наростаючими переслідуваннями і народженням малюка. Невдовзі після пологів Велта охристилася—але у вкритій кригою річці треба було вирубати ополонку, де й відбувся обряд1.
Іра зацікавився євангельським посланням. Він хотів знати більше і також відчув спонукання зробити вклад у будівництво Кертлендського храму. Тож разом з Велтою вони на возі поїхали до Кертленда, шт. Огайо, США, познайомитися з пророком Джозефом Смітом. Коли вони прибули, їм сказали, що пророка можна знайти серед чоловіків, які ріжуть дерева у гаю неподалік.
Коли вони під’їхали до гаю, один з чоловіків, увігнавши свою сокиру в дерево, підійшов до них и сказав: “Брате Хетч, я чекаю вас уже три дні; гроші, які ви привезли, будуть використані для спорудження кафедри храму”.
Той чоловік був Джозефом Смітом. Не треба казати, що Іра охристився, і після повернення додому разом з Велтою вони зібрали пожитки й приєдналися до святих у Кертленді2.
Один з моїх предків, Ісаак Бартлетт Неш, приєднався до Церкви в Уельсі і переправився через Атлантику та рівнини, перш ніж приєднався до святих у Солт-Лейк-Сіті. Після свого приїзду він почув, як один з головуючих старійшин Церкви засуджував вживання тютюну такими словами: “У цьому зібранні є старійшини, які зараз тримають тютюн у своєму роті, але навіть свиня не буде жувати цю мерзенну траву”. Ісаак, маючи порцію тютюну у своєму роті, тихенько виплюнув його, кинув на землю і сказав тютюнові: “Залишайся тут, поки я за тобою не повернуся”. Він ніколи не повернувся3.
Що змусило Велту захотіти христитися у замерзлій річці, замість того, щоб чекати літа? Чим керувався Іра, коли поїхав з Нью-Йорка до Огайо, а потім пожертвував гроші на храм, що будувався церквою, до якої він ще навіть не належав? Що дало змогу Ісааку залишити батьківщину, перетнути Атлантичний океан, перейти через рівнини, а потім ще й облишити звичку жувати тютюн на довершення до всього, що йому довелося облишити?
Президент Гордон Б. Хінклі (1910–2008) зазначав: “Сила, що рухала нашими попередниками в євангелії—це сила віри в Бога. Це та сама сила, яка уможливила вихід з Єгипту, перехід через Червоне море, довгу подорож пустинею і встановлення Ізраїля на Обіцяній землі”4.
Віра—це не лише принцип дії, але й принцип сили5. “Це не означає мати досконалі знання про щось” (Aлма 32:21). Натомість, це “підстава” для Духа (див. Євреям 11:1), що рухає нас до дій (див. Якова 2:17–26; 2 Нефій 25:23; Aлма 34:15–17), щоб іти за Спасителем і дотримуватися усіх Його заповідей, навіть у часи, коли треба жертвувати і долати випробування (див. Eтер 12:4–6)6. Так само незмінно, як схід сонця вранці, віра дає надію—сподівання на те, що прийде щось хороше (див. Moроній 7:40–42)—і приносить нам силу Господа, яка буде нас підтримувати7.
Якщо віра була тією силою, що рухала нашими піонерами-попередниками, то саме надія, що витікала з віри, давала їм якір. Мороній писав:
“Вірою все здійснюється.
Ось чому той, хто вірить в Бога, може з впевненістю надіятися на кращий світ, так, саме на місце праворуч Бога, така надія приходить через віру, стає якорем для душ людей, який зробить їх впевненими і непохитними, завжди багатими на добрі діяння, і веденими до уславлення Бога” (Eтер 12:3–4).
Основоположна віра в Христа спонукала діяти з надією, сподіватися на краще—не лише для них, але і для нащадків. Завдяки цій надії вони були впевнені та непохитні, ішли до Бога крізь усі злигодні. Для тих, хто непохитно залишався вірним, сила Бога проявлялася дивовижним чином.
Як ті піонери можуть стати якорем для нас у цей час? В мене є три пропозиції.
Пам’ятати про піонерів
Пам’ятайте піонерів, їхні історії та підтримуючу, рятівну й визволительну силу Бога, яку вони отримали завдяки своїй вірі та надії. Наші батьки та матері-піонери допомагають нам знати, хто ми є як завітний народ, і підтверджують, що наш Бог—з Ким ми уклали завіт і Який “не змінюється” (Moрмон 9:19)—благословить нас у важкі часи випробувань, так само як Він це зробив для наших батьків і матерів-піонерів.
Алма навчав, що Бог “виконає всі Свої обіцяння, які Він дасть [нам], бо Він виконав Свої обіцяння, які Він дав нашим батькам” (Aлма 37:17). Знаючи це, завдяки піонерам ми будемо отримувати натхнення діяти з такою ж вірою і мати якір надії.
Це той якір, який ми шукаємо у світі, де вирують моральні, духовні і мирські бурі: жити, покладаючись на віру в Христа і надію, яка тримає нас на Його шляхах.
Історія про загони з ручними візками Віллі і Мартіна стала символом віри і надії перших піонерів. Дивом є те, що померло лише 200 чоловік з групи, яка нараховувала майже 1000 учасників8. Завдяки сповненим вірою і надією зусиллям їхніх рятувальників, будучи підкріпленими божественною допомогою, загони з ручними візками були врятовані9.
Після виходу з Долини Солоного озера рятувальники відчули на собі ті ж самі ранні, сильні й невблаганні зимові буревії, які впіймали в пастку загони з ручними візками. Стикнувшись з лютою погодою дехто з рятувальників ослаб у вірі, втратив надію і повернувся назад.
На противагу їм Реддік Оллред непохитно залишався на рятувальній станції упродовж трьох тижнів за несприятливої погоди. Коли інший рятувальник переконував брата Оллреда разом з ним повернутися назад, Реддік відмовився:
“Я відхилив пропозицію і … порадив йому залишатися, бо життя загону залежало від нас,—писав він у щоденнику.— Потім він … запропонував, що, оскільки я був відповідальним за ту рятувальну станцію, вони покладатимуть віру на мене, а я маю звернутися до Господа, аби дізнатися, що ми маємо робити. На це я відповів, що [Господь] уже сказав, чого від нас чекає”10.
Така непохитна віра у часи випробувань створює стійких чоловіків та жінок і дає певне, надійне спрямування у вируючих бурях, що можуть збити з дороги. Одним з плодів такої віри є те, що люди, які володіють нею, опиняться в ситуації, коли треба підтримувати, спасати і благословляти інших. Уявіть, яке тепло відчув Реддік Оллред, коли побачив, що до його станції наближається загін з ручними візками. Уявіть радість, яку відчули учасники загону, коли побачили його!
Пам’ятати про їхню єдність
Пам’ятайте, що загалом піонери були обʼєднаними. Історики зазначали, що святі останніх днів вирізнялися серед мігрантів, що рухалися на Американський захід.
“Вони дійсно мали вигляд пересувних поселень—поселень стриманості, солідарності, дисципліни, небачених більше ніде на дорогах, що вели на захід. …
Небагато емігрантів до Каліфорнії чи Орегону думали про тих, хто ітиме за ними. … Але цього не можна сказати про мормонів. Перше, про що дбали загони піонерів—це знайти хороше місце для привалу, дрова, воду, траву, виміряти відстань і встановити дорожні стовпи. Вони та загони після них, не покладаючи рук, трудилися над зведенням мостів і вирівнюванням крутих підходів до переправ через ріки. Вони робили плоти і пороми та залишали їх для використання тими загонами, що прийдуть пізніше”11.
Причина цих відмінностей полягала в тому, що члени Церкви прийшли будувати Сіон. Іншими словами, Сіон—це коли “кожна людина поважає свого брата, як самого себе, і творить чесноту і святість [перед Господом]” (УЗ 38:24). Сіон—суспільство людей одного серця і одного розуму, які перебувають у праведності, й серед них немає бідних (див. Moйсей 7:18)—був і має бути результатом того, що “кожний опіку[ється] благополуччям свого ближнього і роби[ть] усе з оком, єдиноспрямованим до слави Бога” (УЗ 82:19).
Це відчуття громади і спільне виконання обов’язків об’єднали спільні зусилля іти за Божим пророком. Це основна причина успіху піонерів, і це важлива частина спадку, який вони нам передали. Вони нашіптують, що ми також будемо процвітати завдяки Господній силі, але лише поки ми діємо, як один, маючи відчуття громади й спільне зобов’язання іти за Господнім пророком.
Передавати піонерський дух
Ми несемо відповідальність за те, щоб виховати у своїх дітях той самий дух, який рухав піонерами. Простий урок того, як це робиться, можна побачити на прикладі сім’ї Муньйос з Отавало, Еквадор. У березні 2013 року я познайомився з братом Хуаном Хосе Муньйосом Отавало, його дружиною Лаурою та одним з їхніх синів Хуаном Амадо, щоб дізнатися, як вони себе почувають у Церкві. Я дізнався, що брат Муньйос був одним з перших навернених у Отавало.
Коли брат Муньйос був хлопчиком, йому подарували Книгу Мормона іспанською. Він не міг читати її, але відчував велику силу і дух, коли тримав її. Він заховав її у себе вдома, бо знав, що його брати порвуть її.
Час від часу він брав книгу зі сховку, просто щоб потримати і відчути її силу. Подолавши важкі випробування та спротив, він приєднався до Церкви і став одним з найперших місіонерів з села Отавало. Пізніше він одружився з колишньою місіонеркою і разом вони створили вірну, зосереджену на євангелії сім’ю. Він вірно служив провідником у Церкві й допомагав перекладати Книгу Мормона та храмові обряди своєю рідною мовою кічуа.
Хаун Амадо, колишній місіонер, плакав, коли ми слухали, як брат Муньйос переказував свою історію віри. Коли його батько закінчив, цей хороший син сказав: “Я завжди був вдячний першим піонерам, які переходили через рівнини зі своїми ручними візками у Північній Америці. Їхня віра і відданість надихали мене і глибоко зворушували протягом усього життя. Але до сьогоднішнього дня я не усвідомлював, що піонери були також тут, в Отавало, і цими піонерами є мої батьки! Це сповнює мене радістю”.
Брат і сестра Муньйос навчають нас, що ми передаємо спадок віри, будучи піонерами—відкриваючи євангельский шлях, показуючи його і живучи за євангелією так, щоб інші нас наслідували. Коли ми постійно виявляємо віру в Господа і якорем для нашої душі є надія на Нього, ми стаємо “впевненими і непохитними, завжди багатими на добрі діяння, і веденими до уславлення Бога” (Eтер 12:4). Тоді, як і Реддік Оллред, ми будемо служити тим, хто загубив стежку в житті, а вони—у тому числі й майбутні покоління—навчаться від нас, яку силу і мир приносить таке життя.
Старійшина М. Рассел Баллард, з Кворуму Дванадцятьох Апостолів, зазначав:
“Від нас не вимагатимуть спакувати невеликий багаж у фургони або ручні візки і пройти 2090 км, аби продемонструвати свою віру й відвагу. Ми постаємо перед іншими випробуваннями у наш час—іншими горами, на які треба сходити, іншими річками, через які треба переправлятися, іншими долинами, які мають “зацві[сти], мов троянда” (Iсая 35:1). …
Наше випробування в тому, щоб жити у світі, який потопає у гріху й духовній збайдужілості, де повсюди панують самопотурання, нечесність і жадібність. Сьогоденна пустеля—це плутанина й суперечливі послання”.
Старійшина Баллард продовжував, говорячи про те, що ми не повинні недбало ставитися до Божих заповідей. “Щоб уникати спокус і зла світу, необхідно мати віру й міць справжніх сучасних піонерів”12.
Нехай кожен з нас також прийме зобов’язання бути піонером, щоб іти вперед і відкривати шлях для інших, хто відчуває на собі удари світу, який потопає в гріху, збентеженні й сумнівах. Пам’ятаймо ж піонерів та їхні історії, пам’ятаймо ж, що вони прийшли будувати Сіон об’єднаними зусиллями, а потім візьмімо на себе зобов’язання прищепити таку ж віру всім, кого ми зустрічаємо—особливо підростаючому поколінню—і робити це за допомогою принесення життя як “жертв[и] жив[ої]” (Римлянам 12:1), життя, яким рухає віра в Господа Ісуса Христа і якорем якому служить надія на все добре, що йде від Нього.
Бути піонером означає “не втомлюватися у доброчинності” (УЗ 64:33). Велта Хетч безсумнівно не відчувала нічого особливого в тому, що христилася в крижаній річці. Як і Ісаак Неш у ту мить, коли виплюнув жувальний тютюн на землю. А щодо Реддіка Оллреда, він просто робив те, що наказав йому Господь.
З усіх цих простих і малих речей вийшло щось велике! Тож давайте пам’ятати, що у великій справі немає незначного. Якщо ми живемо за євангелією, ідемо за пророком, обираємо віру, а не сумніви, і робимо маленькі речі, що збільшують віру і дають надію, яка стає якорем для душі, кожен з нас буде піонером, готуючи шлях, яким підуть інші.
“Гроші, які ви маєте, будуть використані для будівництва кафедри храму”,—сказав пророк Джозеф Сміт Ірі Хетчу під час першої зустрічі. Під враженням від пророка Іра охристився і переїхав зі своєю дружиною з Нью-Йорка до Кертленда, штат Огайо.
Ілюстрації Дена Барра; фотографії люб’язно надані БІБЛІОТЕКОЮ ІСТОРІЇ ЦЕРКВИ; зображення рамок люб’язно надані kittimages/iStock/Thinkstock
Фотографія сім’ї Муньйосів люб’язно надана старійшиною Маркусом Нешем